У травні студенти Інституту гуманітарних та соціальних наук (група СЗ-11), Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій (гр. ШІ-11, ФЛ-26), Інституту архітектури та дизайну (гр. РИТ-УМ-301) здійснили навчально-пізнавальні екскурсії до меморіального комплексу колишньої в’язниці, більш відому як Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Ініціаторкою заходів стала доцентка катедри української мови Лілія Харчук.
В’язниця на Лонцького – це одна з найбільш значущих історичних пам’яток міста, що має глибокий символічний сенс, це символ боротьби за свободу та свідомість українського народу. У період 1941–1944 років цей заклад слугував місцем ув’язнення, катувань і розстрілів сотень політичних в’язнів, які протистояли всім окупаційним режимам. Сьогодні тут розташований музей, експозиції якого детально відтворюють жахливі умови утримання, механізми репресій та героїчну боротьбу українського народу за свободу і гідність.
Під час екскурсії студенти мали змогу оглянути автентичні камери, слідчі приміщення, а також ознайомитися з фотодокументами, особистими речами в’язнів та іншими експонатами, почути спогади очевидців та ознайомитися з експозиціями, які розкривають глибокий контекст історичних подій. Куратори екскурсії звернули увагу на важливість збереження пам’яти про ці події для формування у молодого покоління усвідомлення цінности прав людини, відповідальности та патріотизму. Цей візит став важливою частиною освітнього процесу і прикладом того, як навчання може поєднуватися з вихованням громадянської позиції та національної свідомости. Відвідування таких місць – це нагадування про те, що свобода і демократія – це те, за що наші попередники віддали життя. Тільки через розуміння минулого ми зможемо будувати справедливе майбутнє.
Студенти поділилися враженнями від екскурсії, підкреслюючи, що знайомство з реальними свідченнями минулого справило на них глибоке емоційне враження і спонукало до глибшого вивчення історії України. «Це був дуже емоційний досвід, який змусив замислитися про ціну нашої свободи», – зазначили учасники екскурсії.
«Тюрма-музей одразу зустріла похмурим, подертим і відносно вологим приміщенням. Сірі пошарпані стіни, двері, покриті ґратами, таблички з інформаційними довідками про різні епохи існування цієї моторошної, обмитої незліченними літрами крови, жахливої споруди, що задумувалась колись як казарма для австрійських кавалеристів. З кожною хвилиною ставало дедалі зрозуміліше, в якому тоні буде проходити екскурсія. Сірому і похмурому. І в тих хвилинах очікування на екскурсоводку і деяких студентів, що добігали, навіть вся наша група, за звичайних умов неймовірно галаслива, якось принишкла… І от з’явилась сама пані Ольга. Саме на ній лежала відповідальність за проведення екскурсії. Невелика ремарка в історію. Пані Ольга перераховує всі етапи історії цієї тюрми-катівні, нічого не спрощуючи і не оминаючи, проте найважливіше чекає попереду, в тому вузенькому страхітливому коридорі, який поки перекритий погнутими металевими дверима, і який нам доведеться побачити лише за кілька хвилин. Ще з першого приміщення стало зрозуміло, що на нас чекає груба автентичність, а не відреставрована прилизаність, що все в цьому приміщенні було залишено як є, і що моторошний шепіт кривих обшарпаних стін, коридорів і камер передасть нам набагато більше, ніж здатні передати слова.
З переходом у той вузенький коридор нам нарешті судилося не лише почути, а і побачити… Тісненькі камери, де білою фарбою було накреслено квадратик на підлозі однієї з них. Площа цього квадратика – кількість місця, що було відведено на одну людину в часи переповнення в’язниці. Металеві ліжка, або «шконки», як заведено їх називати на тюремному жаргоні, додались до інтер’єру цих тісних камер лише в 80-их роках минулого сторіччя. До того в’язні були вимушені спати простісінько на підлозі. Просуваючись тісним коридором, кожні кілька метрів якого були встановлені кнопки сигналу тривоги, ще до того, як почув те саме, слово в слово, від пані Ольги, я був певен: кожен сантиметр, кожна виїмка, кожна найменша нерівність цих стін і цієї підлоги бачили колись кров невинно засуджених людей. Бачили вирви крові і були вимазані нею в кілька шарів. Бачили звірства, злочини і первісну дикість з боку бездушних катів українського народу. Далі чекала інсталяція, яка розповідала історію розстрілу тисяч політв’язнів напередодні захоплення Львова військами Третього Рейху. Людей, що в житті не робили зла, людей що в звичайному житті були зразковими членами суспільства відстрілювали, як тварин. Радянський режим не міг дозволити собі не познущатись з цих душ, що вже мови про волю. У той час, як всіх рецидивістів і правопорушників випускали, на політв’язнів чекала смертна кара лише за те, що вони несли в собі українську ідентичність і боролись за неї. Далі – більше. Ми побачили кабінет слідчого. Папери, недопалки, старий телефон і звичайно ж, без портрета Сталіна ніяк. Скільки слідчих, зачасту не маючи навіть середньої освіти, вершили в стінах цієї в’язниці долю найдостойніших дітей української нації? Скільки замордованих життів, скільки вироків було тут власноруч підписано без суду і слідства? Власне, це була камера навпроти тюремного туалету – бридкого місця, яке радше слугувало інструментом приниження людської гідности, ніж задоволення базових, необхідних потреб організму. В цю камеру навпроти туалету і було перенесено весь інтер’єр камери слідчого. Подекуди були видні більш сучасні шматки реальности, що прийшли від нетривалого використання тюрми як слідчого ізолятора вже в роки незалежности, такі як дещо свіжіші від інших недопалки, або доволі сучасний відносно всіх інших предметів інтер’єру годинник. На нас ще чекають дві основні кімнати і одна інсталяція. В одній з кімнат показують кінохроніку, яку зняли німці в перші дні окупації: люди виносять з приміщення трупи. Трупи, що колись були живими людьми. А на момент запису плівки – це вже розкладені і до неможливости понівечені шматки плоті. Камера фіксує несамовитий жах і розпач на обличчях людей, що прийшли шукати тіла своїх близьких, замордованих у цих стінах. Чомусь до потрапляння в цю кімнату я був переконаний, що, незважаючи на масові розстріли в’язнів прямо в камерах і коридорах, радянські кати спромоглися принаймні поховати цих людей в якійсь братській могилі… Але ні, трупи були покинуті прямо в цих кімнатах і коридорах, в яких стояли зараз ми… Схоже забагато я очікував від цих істот, яких людьми назвати тяжко. Далі кімната-фотолабораторія, до фотографували в’язнів і проявляли фотографії. Моторошна металева конструкція, призначена для того, щоб тримати голову людини в потрібному положенні доповнювалась не менш моторошним табуретом, на якому встигли посидіти незліченна кількість невинних людей. Оточена вся ця картина була столами з купою розчинів для проявляння плівки, що тільки з одного погляду лишали неприємний присмак в роті. Після самої фотолабораторії на нашому шляху лишалась лише інсталяція з іменами всіх загиблих, дані про яких вдалося відновити. Вона обрамляла екскурсію, надавала їй логічного завершення і акумулювала в собі все пережите нами за цей невеликий термін, а можливо ще трохи того, що було пережито в цих стінах до нас. Ця інсталяція покликана вшанувати тих, чия доля лишилась тут назавжди… Тисячі імен і прізвищ: коротших, довших, написаних більшим чи меншим шрифтом, а за кожною послідовністю літер криється чиєсь життя, що було брутально та несправедливо перерване… Це жах, це смуток, це моторошність, це розпач, розпука і відчай… Це – Тюрма на Лонцького…» (Корнілов Артем, гр. ШІ-11).
«У мить завмирає все, коли справа стосується смерти. Навколо нічого не чути, а всередині вирують думки, вирують почуття нестерпного болю… Проте, одночасно стає порожньо, як в щойно виселеній кімнаті, в якій лише стіни пам’ятають усе. Слідча тюрма на Лонцького – місце, де стіни зберігають пам’ять про тисячі допитів, катувань і страт. У найтяжчі періоди, понад три тисячі людей намагалися вижити на клаптиках, якій умовно були їх особистим простором... Ліжок не було одразу, відсутність вікна шалено знищувало здоровий глузд… За інструкцією «поступового самогубства» у людей було право не митися 8 місяців… Голка вважалася зброєю… А ще панував холод, що забирає усе, болюче мурує і не залишає живого місця… У цьому випадку приходить усвідомлення, чому життя може бути смертю, точніше стражданням щодо веде до неї. Досі складно повірити, але були і ті, кому вдалося врятуватися. Безумовно могутні люди, зокрема Левко Лук’яненко, що був у камері смертників, зумів перетворити танталові муки на сповідь. Вражає і ще раз доводить те, що поки людина не здається, вона має шанси жити, віра і надія все, що є, коли життя вступає у двобій зі смертю, яка починає усе поглинати. У тюрмі, де панували біль та відчай, були ті, хто не злякався жити, навіть коли смерть була зовсім поруч. Риб’ячою кісточкою вони творили історію, створювали код нації. Неймовірні вишиті роботи, що показують безсилість жодного режиму перед людьми такої міцности. До кісток пронизує від побаченого у музеї-меморіалі. Особливо дошка з іменами і прізвищами – те, що лишилося від тих хто, померли людьми. Подвір’я, де німці знимкували вбивства… Звичайне на перший погляд місце, що стало свідком нелюдських жахіть. Тиша, що панує нині, гнітить більше за будь-які слова, бо вона про смерть, про біль, про знищене життя. І саме тому важливо не мовчати. Було гостроцікаво дізнатися правду, яку хочеться і треба розповідати кожному!» (Кравчук Тетяна, гр. ФЛ-26).
Відвідування тюрми на Лонцького – це важливий крок до збереження пам’яти про героїчне минуле України і формування свідомого, відповідального громадянина. Такі візити – це не лише навчання, а й виховання патріотизму, розуміння важливости захисту прав людини і пам’яти про минуле. Ми зобов’язані знати свою історію, щоб не повторювати помилок, і саме молодь має стати носієм цих знань і цінностей.
