До університету завітав Руслан Рохов — практикуючий політконсультант з питань впровадження стратегій і ведення публічних комунікацій, експерт із децентралізації, місцевого розвитку та самоврядування, керуючий партнер компанії PGR CONSULTING GROUP. За сприяння Асоціації випускників Львівської політехніки він провів лекцію-діалог, на якій, зокрема, порушив питання, як громадянам набути спроможності «заподіяти» бажаний сценарій.
Робота Руслана полягає в тому, щоб, як він сам розповів, допомагати різним людям приходити до влади — від депутатів місцевих рад до міських голів, депутатів Верховної Ради та президентів. Крім того, він є засновником Школи мерів.
Разом із Києво-Могилянською бізнес-школою компанія Руслана Рохова запустила навчальний курс із підготовки людей, які претендують на управління місцевим розвитком. Учасників курсу навчають ключових компетенцій, щоб підвищити їхню спроможність впливати на розвиток територій. Серед їхніх випускників — міський голова Миколаєва Олександр Сєнкевич. Як зазначив політтехнолог, у 2015 році вони допомагали йому розробити стратегію кампанії для перемоги на виборах.
Після початку повномасштабного вторгнення експерт вирішив спрямувати свої знання та досвід на те, щоб допомогти громадянам «перестати бути підданими»:
— Ті, що живуть на території, де є якась влада «наділена від Бога», мусять жити так, як їм скажуть. А я кажу про те, щоб перетворити їх із підданих на акціонерів. І це дуже просте завдання насправді. Просто треба захотіти, поставити ціль, об’єднатись і почати робити. Саме так, як це роблять ті, хто ставить у нас багато років владу, яка створює умови, щоб ви жили так, як живете. І виявляється, громадяни не зобов’язані жити так, як доведеться, — вони можуть впливати на те, щоб жити не всупереч, а завдяки. От я той спеціаліст, який допомагає за наявності бажання «заподіяти» якийсь сценарій.
Одним із перших питань для обговорення, які зачепив спеціаліст, став сценарій руху України. Мадяр Балінт і Мадловіч Балінт — угорські дослідники демократії, які розробили модель аналізу руху посткомуністичних держав до ліберальної демократії. Спираючись на цю модель, Руслан Рохов стверджує, що сценарій руху України значно відрізняється від сценарію будь-якої іншої посткомуністичної держави:
— У нашої держави присутня дихотомія протистояння руху від патрональної, фактично автократії до патрональної демократії.
Політтехнолог зазначив, що після Революції гідності державу стали спрямовувати в бік автократії, і тоді, у 2019 році, люди вирішили, що прагнуть демократії, а виявилося, що вони все одно прямували в бік автократії.
— На відміну від будь-якої іншої посткомуністичної країни, у нас простежується дуже конкретне протистояння між авторитарними елітами і демократичним суспільством. Суспільство тяжіє до демократії, але замість того, щоб «заподіювати» демократію, ми очікуємо на демократію, тоді як лідери, яких ми обираємо, постійно нам будують автократію. Насильство, суспільні порядки — основні чинники, які впливають на хід історії. Це про закриті й відкриті системи. В автократичних системах вони закриті. Благо отримують ті, хто має доступ до цієї закритої системи. Усі, хто поза системою, живуть як доведеться. І якщо ти хочеш жити добре, то тобі треба потрапити в цю патрональну мережу, — зауважив політконсультант.
Руслан Рохов описав три етапи українських революцій і великих політичних зламів: Помаранчева революція — час наївної віри, що варто обрати «правильного» лідера, і все налагодиться, проте система залишилася такою ж; Революція гідності — період максималізму, коли люди вже не довіряли політикам, вимагали змін і були готові до рішучих дій, але відповідальність знову переклали на нових лідерів; 2019 рік — хвиля «молодого ентузіазму», коли суспільство вирішило одним голосуванням «обнулити» весь старий політичний клас. Однак навіть повна заміна облич не зруйнувала патрональної системи — вона просто відтворилася в новому складі. На кожному з цих етапів громадяни були не співтворцями держави, а радше пасивними спостерігачами, які чекають, що за них усе зроблять.
Руслан застеріг, що ще одна революція може стати для країни фатальною. Кожне велике потрясіння послаблює інституції, і якщо держава втратить спроможність, то ми ризикуємо втратити й незалежність. Натомість треба навчитися не боротися з державою, а опановувати її — «ставати не підданими, а співвласниками». Це потребує нових практик: довіри, взаємодії, соціального капіталу та здатності домовлятися про спільне.
На думку експерта, ключова причина замкненості системи — фінансування політики. Він провів аналогію: так само, як авто не рушить без пального, політичні процеси не можуть тривати без грошей. Це формує залежності й відтворює патрональні мережі, через що після кожних виборів суспільство знову опиняється в тих самих умовах, що й раніше.
Руслан Рохов поділився своїми спостереженнями про те, як насправді влаштована політика в Україні й чому громадяни не мають реального впливу на владу. Ключову думку можна сформулювати так: поки політичну систему фінансують не громадяни, а вузьке коло багатих спонсорів, політики служитимуть не суспільству, а тим, хто заплатив. Для початку експерт нагадав, що депутати місцевих рад працюють без зарплати — як він каже, «святі люди», але фактично вони вкладають великі гроші, щоб здобути повноваження, надані виборцями:
— Місцевий депутат — це 5–50 тисяч доларів витрат на кампанію. Мер обласного центру — один-три мільйони. У Києві рахунок іде на десятки мільйонів. Президентська кампанія — близько 100 мільйонів доларів. Очевидно, що такі кошти не беруться з повітря: їх вкладають спонсори, які очікують повернення інвестицій через рішення, посади, доступ до ресурсів, квоти та вплив.
Звідси виникає корупція, і вона в цій системі не «збій», а наслідок самої моделі. Якщо прибрати з неї корупцію, модель просто розвалиться, бо саме на ній вона й тримається. Це призводить до негативної системи відбору: чесним людям немає сенсу йти в політику, бо їх або «пережовує» система, або вони ні на що не впливають. Політичні партії стають лише інструментом для доступу до бюджету та рішень.
Олігархи чи великі бізнес-групи фактично керують усім, до чого мають доступ. З одного боку — їхні інтереси, з другого — пасивні громадяни, якими легко маніпулювати за допомогою реклами чи медіа. Натомість політконсультант протиставляє цьому модель, де фінансування політики походить від громадян. Якщо хоча б мільйон людей були згуртовані й готові вкладати навіть символічні суми, це створило б політичну силу, яка не залежить від олігархів. Тоді політикам не треба «відбивати» вкладення — вони виконують волю тих, хто їх фінансував, так само як ресторан виконує замовлення, за яке заплатили відвідувачі.
— Наприклад, наступний переможець на виборах витратить 100 мільйонів доларів. А якби в нас був мільйон згуртованих громадян? Тобто ми цю суму ділимо на мільйон, і це вже 100 доларів з людини, можна якось скинутися, правда? А якщо в нас є мільйон згуртованих людей, які знають, чого хочуть, то ситуація розвиватиметься геть по-іншому. Тепер кандидатові не треба витрачати гроші, щоб переконати цей мільйон виборців. А знаєте, що таке мільйон громадян на наступних повоєнних виборах? Це приблизно 12 відсотків виборців. А якщо кожен із цього мільйона подзвонить друзям, сусідам, родичам і запропонує проголосувати за вигідного їм кандидата? І отак, нехитрим ліком, завдяки соціальній згуртованості, ми отримали кандидата в другому турі, який переможе будь-кого. І виявляється, не треба 100 мільйонів доларів — вони потрібні лише тоді, коли політики й громадяни не мають між собою зв’язку, — зазначив Руслан.
Успішні приклади такої системи існують — Італія, США та інші моделі громадянського впливу. У таких системах формується новий тип взаємодії: політик регулярно узгоджує свої рішення з громадянами, а вибори стають не шоу чи купівлею голосів, а підбиттям підсумків його роботи.
Під час лекції експерт також пояснив, що таке громадянське суспільство й чому без нього неможливо побудувати справді демократичну державу. Руслан наголосив, що, на відміну від звичайної людини, громадянин — це той, хто належить до певної політичної спільноти й має в ній право голосу, тобто право впливати на спільні рішення. Громадянське суспільство — це коли люди не лише живуть поряд, а й усвідомлюють свої ролі, вміють самоорганізовуватися, домовлятися, формувати спільні вимоги та впливати на владу. Кожна людина протягом життя набуває багато ролей — дитина, онук, племінник, співробітник чи одногрупник, але рідко усвідомлює себе саме громадянином і в цій ролі взаємодіє з такими ж, як вона.
Далі Руслан перейшов до практичних понять. Він зауважив, що багато хто чекає, що зміни відбудуться самі собою або що їх принесе «правильний політик», але це не так. Без організованої групи громадян, які діють разом, політика завжди належатиме тим, хто її фінансує, — великим грошам.
Щоби подолати «набуту громадянську безпорадність», створено Мережу вільних людей freepeople.org.ua — спільноту громадян, які хочуть брати участь у визначенні проблем, формувати вимоги до політиків і контролювати їхню роботу. Експерт вкотре провів аналогію, пояснюючи принцип роботи: як в ОСББ мешканці самі наймають управляючу компанію й контролюють її, так і громадяни можуть наймати політиків, фінансувати їхні кампанії та вимагати виконання зобов’язань.
Лектор кілька разів повторив головну думку: ми не слабкі — просто роз’єднані. У країні є мільйони людей, готових щомісяця жертвувати навіть «символічні 49 гривень» заради важливих рішень, але вони не об’єднані, тому їхній голос «тоне» серед олігархічних проєктів. Щойно люди почнуть діяти разом, вони перестануть бути «підданими» та зможуть реально управляти державою як спільним активом.
