Ця розповідь — не про війну. І не про втрати. Вона — про силу. Про силу жінки, яка знайшла себе, попри всі життєві перипетії. Коли ми чуємо слово «студентка», то уявляємо собі юну дівчину з ранцем за плечима й кавою в руці. Ця історія — про студентку з багажем років і мріями, що не старіють. Ірина Бурик стала студенткою Львівської політехніки у 59 років. У віці, коли більшість вже завершує життєві проєкти, вона лише почала новий шлях. І її рішення — це не просто вибір професії, а вибір життя всупереч війні, втратам і болю. Зрештою, це вибір себе — жінки, яка не дозволила обставинам визначати її долю. Так, із наближенням до омріяної професії та вірою в себе, вона розпочала нову сторінку свого життєпису.
Захоплення, які стали шляхом до себе самої
Кожен вибір професії має свою історію, і кожен крок до змін спонукає розплутувати клубки спогадів, мрій, а подекуди й невиважених рішень. Ірина народилася в Сіверськодонецьку Луганської області. Першу освіту здобула в Інституті побутового обслуговування населення у Владивостоку — нині це територія чужої та ворожої до України держави. Після завершення навчання повернулася додому. Працювала у трикотажному ательє, а згодом переїхала до Лисичанська. Там обійняла посаду конструктора в експериментальному цеху швейної фабрики. Дизайнерські здібності дівчина виявляла з дитинства — вона дуже любила вбирати ляльок у гарний одяг. Створювала для них вишукані капелюшки, сукенки та костюми. Цей талант дістався їй у спадок від мами, яка була справжньою майстринею з пошиття одягу, а поміж тим багато вишивала і в’язала. Коли після розлучення з чоловіком Ірина залишилася сама з двома дітьми на руках, то шила багато речей на замовлення і так виживала в той складний період свого життя. Але перенапруження від роботи їй просто так не минулося — вона збайдужіла до колись улюбленої справи настільки, що покинула своє ремесло, мабуть, уже назавжди, перекваліфікувавшись на менеджера з продажу. Уперше до Львова Ірина приїхала 2005 року як представниця харківської фірми з виробництва паковання для борошна, цукру, хлібобулочних виробів тощо. Це був експериментальний проєкт із розширення клієнтської бази в західному регіоні. До того часу компанія працювала переважно на теренах Центральної та Східної України. Ірині Бурик запропонували не тільки роботу у Львові, а й дах над головою за кошти підприємства. За інших умов вона навряд чи наважилася б на переїзд у чуже, далеке від дому місто. Але волею долі саме у Львові Ірині довелось опановувати «з нуля» нову професію в абсолютно іншому, як їй тоді здавалося, світі.
— Ірино, чим здивував вас Львів?
— Усім: архітектурою, якої раніше не бачила, церквами, вщерть заповненими віруючими, давніми іконами на стінах храмів, вузькими вуличками, де спочатку я часто губилася, музеями, які обожнювала відвідувати, картинною галереєю, в якій дотепер часто буваю. Особливо мене вразили виставлені в ній старовинні ікони. У Львові я відчула справжній культурний шок — здавалося, що потрапила за кордон. Раніше я ніколи тут не бувала, і коли опинилася в незнайомому місті сама — родина далеко, у Луганській і Донецькій областях, друзів ще не набула, навіть знайомих тут не мала, то переживала великий стрес. Українська мова дуже відрізняється від тієї, якою спілкуються на Луганщині й Донеччині. Люди говорять швидко, використовували багато діалектних слів, яких я раніше не чула. Доводилось уважно вслухатися в розмови, щоб усе правильно зрозуміти. І я пішла шукати заспокоєння в храмах. У Львові співіснує багато релігійних громад різних деномінацій. У церквах намагалася знайти щось близьке до того, що було мені знайоме з рідних місць. Дуже здивувалася, що літургійні служби тут досить короткі, і в одному храмі за день може відбутися кілька богослужінь. Людей, які відвідують церкви, багато, і двері храмів відчинені буквально на кожному кроці. Молитва в церкві стала моєю психотерапією. Я відвідувала богословські заняття, де познайомилася з іншими парафіянами, і невдовзі поїхала з ними у паломницьку подорож до Почаївської лаври. Святе місце відвідала вперше. Пізніше побувала в Києво-Печерській лаврі. Ці місця, сповнені позитивної енергетики, справили на мене величезне враження. Я укріпилась у вірі й стала якось звикатися зі своїм новим життям. Налагоджувала зв’язки з клієнтами, часто бувала у відрядженнях, багато спілкувалася з різними людьми. Але мені було потрібне коло спілкування поза роботою. Оскільки я давно «дружу» з танго, вирішила ближче познайомитися з львівською танго-спільнотою, яка об’єднувала людей різних за віком, приїжджих і місцевих, чоловіків і жінок. А надвечір, коли вщухала міська суєта, я споглядала захід сонця — стояла босоніж на траві у парку навпроти свого тимчасового помешкання, скидаючи із себе втому напруженого дня. Поступово вростала в життя міста, якого не знала, і «затрималася» в ньому аж на сім років.
— Чи важко вам було адаптуватися до тутешніх людей? Адже, як не крути, ментальність місцевих усе ж трохи відрізняється від тих, хто приїжджає з інших регіонів.
— Чи важко мені було адаптуватися до місцевих людей? Напевно, кожен, хто змінює середовище, стикається з певними викликами. Ментальність справді трохи відрізняється — і це нормально. Але на моєму шляху завжди траплялися хороші люди — добрі, щирі, світлі, такі, яким можна довіряти і які не покинуть у складний момент. Звісно, подобатися всім неможливо, і я, напевно, не всім до душі. Але я спілкуюся з тими, з ким мені комфортно, з ким маю спільні теми для розмов, можу поділитися враженнями та емоціями, обговорити медитативні практики чи цікаві новини. Мені здається, що люди частіше сходяться між собою, коли мають спільні інтереси. Я вже багато років танцюю танго. У цій спільноті в мене є і друзі, і просто знайомі. Для мене танго не лише танець, а спосіб перебувати в моменті, відчувати себе по-іншому. Там я можу бути собою, жити емоцією, музикою, рухом — і мене такою приймають. Я серед людей, з якими резоную. І коли я їх знайшла, адаптація перестала бути для мене викликом, а стала шляхом до себе самої. Віднедавна я почала захоплюватися нейрографікою. Це своєрідна арттерапія, яку застосовують у психології. Вона допомагає поліпшити свій емоційний стан, усвідомити власні проблеми й усунути їх. І найцікавіше, що для цього не обов’язково вміти малювати. Основне в нейрографіці — зображення ліній і фігур, які символізують емоційні стани. Але я давно хотіла навчитися малювати. Йшла до своєї мрії довго й у 2018 році зробила в цьому напрямі перші кроки. Малюю здебільшого акварельними фарбами — відтворюю свій світ і світ, який мене оточує, через кольори та форми.
— Про що розповідають ваші творчі роботи?
— Мої роботи — це відбитки природи: квіти, пейзажі, рибки, пташки. А от у нейрографіці я пропрацьовую багато тем, пов’язаних із психологією. Наприклад: «Я в минулому, теперішньому і майбутньому», «Мої ресурси», «Як я набуваю досвіду» або «Які ресурси надає мені простір, щоб розвинути в собі нові риси, що можуть знадобитися у професії психолога». Завдяки методикам нейрографіки можна промальовувати різні стани, питання, стосунки. Це глибокий процес, що поєднує мистецтво із самопізнанням. За один день я створила сім робіт. і кожна стала окремим етапом моєї внутрішньої подорожі. Одного разу я випадково потрапила на відкриту конференцію, де виступали інструктори з нейрографіки. Вони ділилися своїми історіями: розповідали, як захопилися цим напрямом, скільки років у ньому працюють, які теми досліджують і як промальовують їх через методики нейрографіки. Це дуже надихало — я відчула, що потрапила у своє середовище.
— Якими кольорами промовляють ваші художні витвори?
— Малюю барвами веселки. У моїх роботах немає чорного, сірого та коричневого кольорів — я прагну яскравості в житті та творчості. Палітра переважно складається з фіолетових, голубих, зелених, жовтих і оранжевих тонів. Червоний — колір життєвої енергії — з’являється лише зрідка, м’яко, ненав’язливо. Домінує жовтий, як сонце, як світло. Щедро додаю фіолетового, що надає глибини й загадковості. Мої роботи — це прагнення до світла, радості та внутрішньої гармонії.
Одного разу внучка Ірини натрапила в інтернеті на майстер-клас із виготовлення браслетів з намистин і вирішила спробувати зробити прикрасу власноруч. Вона запропонувала бабусі піти разом вибирати намистини, щоб скласти щось і для неї. Ірина швидко зметикувала: «Я теж спробую щось створити. Маю старе намисто з натурального каменю, яке ще колись придбала у Краматорську. Лежить, не ношу. Ну ж бо пофантазую». Від фантазії до захоплення — один крок. Тепер Ірина Бурик має нове хобі. Вона не лише складає браслети, а й виготовляє сережки, намагаючись потішити в собі маленьку дівчинку, яка дотепер живе в ній і підживлює любов’ю до прекрасного. Створюючи кожну нову прикрасу, Ірина каже собі: «Я роблю це для тебе, Ірочко». І хтозна, на реалізацію яких планів замахнулася б Ірина Бурик, якби її активне життя у Львові не поставила на паузу недуга батька…
Жінка без дому, але з великим серцем
У 2013 році звістка про стан здоров’я батька вибив Ірину з колії — інсульт стався раптово. Спочатку батько сяк-так, не без допомоги сина, давав собі раду з недугою. Та після другого інсульту, який прикував його до ліжка, Ірина взяла на себе всю турботу про батька. Не вагаючись, вона звільнилася з роботи та переїхала до Краматорська. Стан батька був тяжкий — він потребував постійної, довічної опіки. Ірина доглядала його, як маленьку дитину, намагаючись полегшити страждання. Але, як то кажуть, біда сама не ходить — біда біду за собою водить. У 2014 році слідом за мітингами, які, на думку Ірини, організовували проплачені найманці, в Україну прийшла війна, буревієм увірвавшись у її життя: зруйнувала спокій і плани, позбавила радості облаштовувати затишок у власному помешканні. Війна змусила жінку тікати зі своєї маленької батьківщини, покинути батьківську хату та з паралізованим батьком шукати притулку деінде. Стояло питання: де? Як дати собі раду? Сусіди Ірини ховалися під час тривог і нальотів в укриттях, а вона, обтяжена паралізованим батьком, наодинці з німим, невидимим болем не могла спуститися бодай у підвал. І навіть тоді, коли все навколо руйнувалося й здавалося, що ось-ось її дім складеться як картковий будинок, Ірина, перемагаючи біль і безсилля, плекала надію на порятунок. І виплекала, вимолила, вистраждала...
— Ірино, коли з’явилося світло в тунелі і якою була дорога «в нікуди»?
— Коли почалася війна, знайомі з львівської танго-спільноти мені писали, цікавилися, що тут у нас відбувається, і наполягали, щоб я виїжджала з Краматорська. Але куди я поїду? Житла нема, роботи нема, єдине, що в мене залишилося, — паралізований батько на руках. Він не хотів покидати рідний дім. Я ж не хотіла помирати… Сумнозвісний референдум, під час якого найманці (я так думаю) скандували «расєя! расєя!», закінчився обстрілами з «градів» і «ураганів» та бомбардуваннями з літаків. Воєнні дії почалися зі Слов’янська. У повітряному просторі з’являлося багато розвідувальних апаратів, після яких гатили по всіх виробництвах і житлових будинках. Далі до нашого міста почали заходити танки. Батько серйозно занепокоївся. Він розумів ситуацію, бо пережив і голод, і війну. Після перенесеного інсульту мав вади мовлення, а з переляку заговорив чітко, і перше, що спитав, — чи є хліб. Я йому кажу: «Не переживай. Хліб є». Будинок із панелей, у якому ми мешкали на четвертому поверсі, ходив ходором, і здавалося, що ось-ось розсиплеться. Тоді я й зважилася на поїздку «в нікуди». Батькові сказала, що їдемо ненадовго і за місяць повернемося. Я не знала, що мене чекає далі, але добре знала, що не хочу помирати. У Краматорську чоловіки допомогли мені винести з квартири нерухомого батька та посадити в таксі. Дорога була нелегка. У напрямку Донецька ми проїхали п’ять блокпостів, які контролювали військові без жодних розпізнавальних знаків. На щастя, нас пропускали без зайвих церемоній — бачили, що зі мною інвалід. Так ми дісталися до Донецька, а звідти потягом вирушили до Львова. Коли сіли у вагон, провідниця занепокоєно сказала: «Хоч би по нас не вгатили "градами". Уже почали обстрілювати вагони з пасажирами».
— Як зустрів вас Львів?
— На вокзалі нас зустріли волонтери і друзі з танго-спільноти — вони запропонували помешкання, куди одразу й відвезли. Ми не брали зі собою багато речей, бо сподівалися за кілька місяців повернутися. Я дуже вдячна Володимирові — чоловікові з танго-спільноти, який упродовж трьох років здавав нам квартиру. Він розумів мою ситуацію, бо сам доглядав хвору матір. Так ми у двокімнатній квартирі разом піклувалися про лежачих батьків. Члени спільноти допомогли грошима, поки я переводила справу батька з Краматорська до Львова. Процедура тривала три місяці. Я щиро молила Всевишнього, щоб тільки не влучило в архів — тоді все було б втрачено. На щастя, молитви були почуті: мені вдалося оформити пенсію з догляду за батьком і отримати допомогу для біженців. Це були невеликі кошти, але саме вони допомагали нам виживати. У 2018 році батько помер. Він так і не зміг повернутися до Краматорська, і навіть місце його вічного спочинку виявилося далеко від дому...
Війна зруйнувала плани Ірини, а вона вперто йшла далі, щодня змагаючись із кричущою тишею, яка нагадувала про втрати. Перед самісінькою війною, у 2014 році, жінка зробила ремонт у квартирі в Лисичанську — думала, що колись повернеться додому. Сьогодні вона не знає, чи вціліло її помешкання, чи, можливо, його привласнили «асвабадітєлі». І хоч окупанти позбавили Ірину радості облаштовувати затишок у власному помешканні, її віри в себе вони не відібрали.
«А треба жити. Якось треба жити…»
— Після смерті батька, — розповідає Ірина Бурик, — я стала на облік в обласному центрі зайнятості. Там мені дали скерування на роботу в косметичну фірму «Оріфлейм». Спочатку я працювала оператором, а згодом перейшла у відділ верифікації. За якийсь час відділ розформували. Мені запропонували переїхати до Києва, але я не наважилася на такий крок — життя в столиці складніше. З мене досить. Я вирішила вкорінюватись у Львові. Два місяці, відведені нам у косметичній компанії на пошуки роботи, спливали швидко. Зіткнулася з реальністю: у 52 роки я не могла працевлаштуватися. Шукала роботу менеджера з продажу, адже деяку практику вже мала, але вимоги були непосильні. Потрібно було керувати власним авто, знати чотири іноземні мови, мати не більш як 35 років і… бути чоловіком. Зрозуміла, що у свої 35 я вже ніколи не повернуся, і чоловіком теж не стану — треба чіплятися за будь-яку можливість. Розіслала резюме всюди, де тільки могла, проходила співбесіди й сподівалася, що наступного разу мені поталанить. І ось дзвінок з магазину «АТБ-Маркет» на Люблінській. Пропонують роботу касира. Кажу, що не маю досвіду. Відповідають: «Навчимо». І я прийняла пропозицію — думала, що тимчасово, а затрималася дотепер.
— Як змінилося ваше подальше життя?
— Коли я працювала в косметичній компанії «Оріфлейм», ми створили чат у Facebook Messenger, де вітали одне одного з різноманітними подіями, обмінювалися новинами. Згодом наші шляхи розійшлися, але чат залишився. У травні цього року Юля, наша колега з попередньої роботи, написала в чат, що у Львові відкрили Центр життєстійкості Центру надання соціальних послуг «Джерело» Львівської міської ради. Рекомендувала тим, хто потребує психологічної підтримки, звертатися та залишила розклад індивідуальних і групових консультацій. В один із моїх вихідних, що припав на будній день, я навідалася до Центру життєстійкості. Спочатку брала участь у групових тренінгах, а потім стала відвідувати індивідуального психолога. Мене дуже турбувало питання мого майбутнього. Робота, яку виконую, морально й фізично виснажує. За останні пів року я двічі перебувала на лікарняному — кожного разу три тижні. Це істотно вплинуло на мій дохід. Я орендую житло й розумію: хворіти не маю права, інакше можу опинитися на вулиці. Повернутися до Лисичанська не можу — територія окупована. Страх перед майбутнім гнітив дедалі більше. Усвідомила, що треба щось змінювати у своєму житті, можливо, пробувати освоювати іншу професію. До психологів Центру я звернулася зі стійкою тривогою. Мені пощастило — я потрапила в колектив професіоналів, людей доброзичливих, які створюють атмосферу довіри та підтримки. Після п’яти сеансів індивідуальної терапії мене трохи попустило. Зміни не відбуваються миттєво. Після кількох зустрічей із психологом настає пауза — час на осмислення. Минає кілька днів, і ти починаєш обмірковувати ситуацію, з’являються нові думки. Спочатку психологиня вислухала все, що мене хвилювало, а потім ми разом визначили вектор енергії — ту внутрішню силу, яку для найкращого вирішення питань потрібно правильно спрямувати. На Львівщину, а також до інших західних областей України, переселилося багато людей, які змушені були покинути домівки через російську агресію. Це переважно емоційно закриті люди. Своє минуле вони залишили там, куди їм немає вороття. Але в глибині їхніх очей, попри тривогу й біль, проблискує величезна жага до життя і нездоланна любов до України.
— Чи пробували ви шукати шляхи на свою малу батьківщину?
— Я навіть не розглядала цього питання для себе. Не знаю напевно, чи зберігається за мною право власності в Лисичанську. Згідно із «законодавством» загарбників, ті, у кого залишилося майно на тимчасово окупованих територіях, зобов’язані заявити про це, а отже, відмовитися від громадянства України і прийняти громадянство росії. Це категорично не мій варіант. Нині Лисичанськ, Рубіжне, Сіверськодонецьк вважаються зоною відчуження. Ще раніше, щоб потрапити туди, потрібно було проходити фільтрацію. Якщо ти на боці України — ти ворог. Я ніколи не приховувала своєї політичної позиції — підтримувала й підтримую Україну, вважаю росію агресором. До того ж процедура відшкодування коштів за втрачене майно наразі перебуває на стадії розроблення. Механізм виплат ще до кінця не сформований. Зараз збирають інформацію і складають списки осіб. Потрібно зібрати багато документів. А в кого їх брати — влада там чужа. Виглядає на те, що і мені туди дорога закрита.
Та, попри все, Ірина шукала світло в темряві й ревно плекала мрії, навіть не усвідомлюючи, як стрімко наближалася до їх реалізації. Її пошук себе — через сумніви, зміну напрямів роботи, обмірковування різних варіантів і розчарування — тривав роками. І він таки відбувся. Відбувся саме тоді, коли здавалося, що все втрачено…
Мрії не вмирають — вони живуть мовчки
На стежку, що вела до Центру життєстійкості, Ірина Бурик ступила невипадково — вона прийняла її як долю, від якої не втечеш. І коли їй казали: «Пізно» — вона відповідала: «Саме час». Мрія опанувати професію психолога жила в ній давно, та життєві обставини довго не давали їй наблизитися до неї. Тепер цей шанс — у її руках.
— У Центрі життєстійкості, — розповідає Ірина, — я дізналася багато корисної інформації, зокрема про репарацію та ваучер на навчання. Така інформація мало афішується. Я запитувала багатьох людей, чи знають щось про навчання за ваучерами, і мені відповідали, що перший раз чують. До психологині Центру приходжу щоразу з іншими темами, які мене хвилюють, і завжди отримую повну й компетентну відповідь. Якось розповіла їй про своє вигорання на роботі, а також про те, що не знаю, як бути далі. Адже не таємниця, що роботодавці до людей передпенсійного віку ставляться байдуже й наймають на роботу неохоче. У процесі спілкування психологиня поцікавилася моїми уподобаннями. Я щиро їй зізналася, що багато років виявляю інтерес до психології й начебто вже дозріла до освоєння професії, однак мої фінансові можливості нині обмежені. Та коли я відвідувала групові тренінги, то бачила, як після кількох занять люди змінюються — на їхніх обличчях з’являється усмішка, а напруженість зникає. І моє бажання вчитися лише посилювалося. Поштовх до дій дала інформація, яку мені надали саме в Центрі життєстійкості, — про ваучер на безплатне навчання від Держслужби зайнятості. Я вхопилася за цю можливість, як потопаючий за соломинку. Зібрати кошти на навчання зі своєї зарплати я не змогла б. Мала рік на підготовку. Спочатку закінчила чотиримісячні курси англійської мови. Оскільки 30 років не спілкувалася й не вдосконалювала іноземної мови, лише курсів було замало, щоб успішно скласти вступний іспит. Я найняла репетитора і впродовж року дуже ретельно вивчала англійську.
— Ірино, чи вважаєте крок, який ви зробили назустріч професії, своїм досягненням?
— Звичайно. У мотиваційному листі, який я подавала під час вступу до Львівської політехніки, навіть похвалилася тим, що відвідувала тренінги та брала індивідуальні консультації в психолога. Для мене не менш важливо було опанувати англійську мову — і я це зробила. На іспитах із цього предмета у двох університетах, куди подавала документи, набрала високі бали. Це стало для мене потужною мотивацією рухатися далі. До фахового іспиту готувалася з особливим натхненням, адже не мала ступеня бакалавра з психології. Уже після першого іспиту визначилася з можливим майбутнім місцем навчання — обрала Львівську політехніку.
— А чому ви віддали перевагу Львівській політехніці?
— У цьому закладі з повагою ставляться до абітурієнта. На всі запитання, які в мене виникали, працівники університету відповідали терпляче й доступно роз’яснювали.
— Ви задоволені своїм поступом?
— Я щаслива! Мене зарахували на заочне відділення без відриву від роботи. Тепер я можу навчатися, здобувати нові знання в магістратурі й забезпечувати своє проживання. Відчуваю, що починаю жити заново! Учора я відвідала першу лекцію — було цікаво. Матеріал подають доступно, легко сприймається. Нам, заочникам, дозволили відвідувати заняття на денному відділенні. Це просто супер! Ознайомилася з вимогами до курсової роботи. Уже маю ідеї щодо тем, над якими хотіла б працювати. Вимоги до написання роботи досить високі, тому беруся серйозно студіювати предмет. Навчання у професійному напрямі відрізняється від навчання «для себе». Я прагну здобути добру теоретичну базу, щоб згодом застосувати її на практиці. Теорія без практики — це гроші на вітер. Працюючи з клієнтами, я зможу спілкуватися з ними на професійному рівні, коли матиму відповідні знання. Поки не матиму пенсії, роботу змінювати не планую — мене влаштовує графік 4х4. Це дає змогу викроїти більше часу на навчання. А згодом, коли наберуся досвіду, шукатиму роботу за спеціальністю.
— Як зреагували на ваше рішення навчатись у Львівській політехніці доньки?
— Вони були здивовані. Кажуть: «Мамо, ще місяць тому ти нікуди не збиралася вступати. Що сталося?». А я відповідаю: усе змінюється. Професійні психологи дали «штурханця». Вони навчили мене виходити зі стресу, підтримувати свій стан і вміти змінюватися. Моя мрія прокинулася. Я ж із 13 років цікавлюся психологією… Це рішення — виважене. У мене є глибинна ціль: я зрозуміла, що зможу допомагати не лише собі, а й іншим людям, які потребують уваги та підтримки. Колись навіть хотіла піти на курси психологів, але доньки переконали мене здобувати освіту в акредитованому освітньому закладі, який має вагу. Вдячна їм — це правильний шлях.
— Як прийняли студентку 55+ однокурсники?
— У групі ми ще не зустрічалися. Вважаю, що кожен прийшов із власною метою — навчитись і стати професіоналом. І зовсім не важливо, скільки тобі років — 21 чи 59. До таких речей я ставлюся спокійно. У моїх доньок різниця у віці 10 років, і кожна має свій характер. Так само й у житті — кожен іде своїм шляхом. Я теж непроста дівчинка, але вмію знаходити спільну мову. Впевнена, що й з одногрупниками вживуся.
— Як вважаєте, чи знадобиться ваш попередній чималий досвід роботи у майбутній професії?
— Думаю, що так. На попередніх роботах я пройшла загартування та виробила імунітет до стресу. Сьогодні за день через касу, на якій я працюю, за зміну проходить близько 600 людей. Клієнт не тільки має скористатися послугою, а й залишитися задоволеним. Трапляються і конфліктні ситуації, які потрібно вміти згладжувати. У моїй майбутній професії така практика буде дуже корисною. Людей слід приймати з їхньою унікальністю — виважено, а не емоційно. Адже, коли швидко запалюєшся, важко себе погасити.
Сьогодні Ірина Бурик — студентка Національного університету «Львівська політехніка». Вона вчиться, будує нове життя і щиро вірить, що її серце неодмінно стане для когось домом віри, любові та тихої сили, здатної зцілювати. Ірина не просто шукає знання — вона творить себе заново, щоб одного дня стати тим світлом, яке хтось назве своїм прихистком, і тим променем, що надихатиме.
