Видатний український вчений, талановитий педагог-архітектор, завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України (з грудня 2002), доктор історичних наук (2011), професор кафедри архітектури та реставрації Національного університету «Львівська політехніка» (2012), maitre de conferance Оранського університету науки і технологій (Алжир, 1987), член Спілки архітекторів України (1976), почесний доктор Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування (2002), член-кореспондент Української академії архітектури (2003), лауреат Державної премії у галузі архітектури (2009), дійсний член і голова секції фольклору та етнографії Наукового товариства імені Шевченка (2014), член спеціалізованих вчених рад для захисту кандидатських і докторських дисертацій при Інституті українознавства імені І. Крип’якевича та Інституті народознавства НАН України — Ярослав Миколайович Тарас, якому в жовтні 2025 року виповнився 81 рік. Учений продовжує успішну наукову та викладацьку діяльність у царині архітектурної й етнологічної науки задля утвердження національної історико-культурної спадщини.
— Ярославе Миколайовичу, якими були ваші дитячі роки?
— Я народився 1 жовтня 1944 року у Відні під час американського бомбардування. Хрестили мене там у найстарішому діючому греко-католицькому храмі — церкві Святої Великомучениці Варвари, сповивали біля мощей святого Йосафата. За розповідями моєї мами Юлії, довелося пережити сім місяців безперервних бомбардувань Відня, потрапити в зону бойових дій, у візку перетнути лінію фронту і проїхати 30 кілометрів до міста Вінер-Нойштадт, де збирали матерів з дітьми «предателей Родины». На цьому шляху, за словами матері, ми могли загинути кілька разів, але доля вберегла мене від бомб, які падали поруч, а мати своїм тілом — від вибухових хвиль.
Мої великі мандри розпочалися під час Великодніх свят 1945 року разом із сотнями українських дітей, яких завантажили у 50 товарних вагонів. Кожному малюку за «провину» народитися в Австрії визначили місце десь далеко серед снігів. Важкими повоєнними та смертельно небезпечними дорогами я повернувся з мамою до Стрия, де минало моє непросте дитинство та роки навчання у школі № 5.
— Чи згадуєте ви свої шкільні роки?
— Школа № 5 була особливою: це місце дало мені хороший карт-бланш у житті. Перед війною на її місці була приватна польська гімназія. Школа мала високу репутацію, успадковану від гімназії, а викладали в ній авторитетні вчителі Стрия. Класи були переповнені, тож записатись у цю школу можна було лише за рекомендацією міського відділу освіти та міськкому партії. Надзвичайно вдячний своїм батькам — попри складне становище, вони домоглися, щоб я навчався саме в цій школі. Видатними випускниками цієї школи є знані історики Ярослав Ісаєвич і Микола Крикун. Незважаючи на незгоди післявоєнного лихоліття, у школі та Стрию загалом зберігалася спадкоємність поколінь у середовищі міської інтелігенції, зокрема вчительства. Ця тяглість була закладена наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли Стрийщина вийшла на одне з перших місць на Галичині за рівнем національної свідомості та організованості.
— Чим запам’яталася вам Політехніка 1960-х років?
— Школу я закінчив у 1961 році. Незважаючи на те, що мав хист до малювання, моя родина бажала, щоб я став лікарем. Того ж року я вступав до медичного інституту в Запоріжжі, який закінчила моя двоюрідна сестра Яна. На жаль, чи на щастя, я не пройшов за конкурсом. Після цього рік працював художником у таксомоторному парку Стрия, де писав розклади руху, оголошення, малював номери на автобусах і шашки на таксі. У 1962 році я успішно склав вступні іспити та вступив до Львівського політехнічного інституту на спеціальність «Архітектура». Пам’ятаю, що конкурс був великий — набрали одну групу з 25 осіб.
Освітній процес відбувався за навчальною програмою тодішньої радянської вищої освіти, метою якої було поєднання теорії та практики. Ця система полягала в тому, що студенти мали вдень працювати на виробництві, щоб здобути робітничі спеціальності, а ввечері вчитися. Тобто в той час денна форма навчання в технічних вищих закладах фактично була ліквідована. Навчання тривало шість років, два з яких ми мали вчитися та працювати. Ми були останньою групою, що навчалася шість років, оскільки наступного року ці правила скасували. Цілий рік я стругав дошки в цеху на вулиці Городоцькій — сьогодні це територія Львівського жиркомбінату. Згідно з трудовим вихованням у тресті «Львівпромбуд», я освоїв робітничу спеціальність столяра 3-го розряду.
Трудове виховання студентів, якщо можна його так назвати, продовжувалося через їх використання ректоратом на будівництві баз відпочинку та навчальних корпусів. Особисто я два літа брав участь у зведенні бази відпочинку у Славську. Студенти архітектурної спеціальності перебували під пильною увагою ленінського комсомолу. Доводилося виконувати наочну агітацію, створювати стінні газети завдовжки 3–5 метрів, які вішали на стіні на другому поверсі, де сьогодні розташований профком студентів та аспірантів. Це забирало багато часу.
— Як розпочинався ваш науковий шлях?
— Атмосфера у групі протягом всього періоду навчання була змагальною: кожен старався зробити проєкт так, щоби здивувати своїх колег. Якщо це не вдавалось, було дуже сумно, і тоді я налаштовувався на те, що зможу здивувати викладачів у наступному курсовому проєкті.
Своє перше наукове дослідження я виконував ще студентом — у 1966–1967 роках. Проблематика стосувалася методів озеленення старих подвір’їв у давніх будинках Львова. Досі пам’ятаю, як здійснював архітектурні обміри найцікавіших об’єктів. Львівські дворики закарбувались у моїй пам’яті: вони стали для мене підвалинами для вивчення ландшафтної архітектури та створення лекційного курсу з ландшафтної архітектури, який я проводив майже 20 років у Кишинівському політехнічному інституті та Львівському лісотехнічному інституті. За десятки років мені вдалося створити візуальний курс лекцій із ландшафтної архітектури. Вклав у нього багато зусиль і матеріальних ресурсів. Його особливістю є те, що на слайдах представлена не лише теорія, а й взірці садів та парків із багатьох країн.
Починаючи з 1966 року я співпрацював з доценткою Музою Консуловою, яка тоді розпочала роботу над проєктом енергетичного корпусу Львівського політехнічного інституту. Вона запропонувала мені долучитися до проєктування навчального корпусу та обрати темою дипломного проєкту «Інтер’єри енергетичного корпусу Львівського політехнічного інституту». Доцентка Муза Консулова була моєю керівницею. Я захищав дипломний проєкт разом з Вірою Лясковською, темою її дипломної роботи було «Конструктивне вирішення енергетичного корпусу». Наш комплексний захист пройшов успішно. Хочу також згадати, що моя робота була представлена на огляд дипломів 1968 року в Києві та відзначена як найкраща дипломна робота на реальну тему.
Загалом студії у Політехніці були для мене досить успішними. Після закінчення ЛПІ, згідно з розподілом молодих спеціалістів на роботу, я був призначений у науково-дослідний сектор Політехніки при кафедрі архітектурного проєктування. Там я пропрацював рік на посаді старшого наукового співробітника.
— Ваш дипломний проєкт втілено в життя. Чи брали ви участь у діяльності Студентського проєктно-конструкторського бюро?
— Нові реалії, які диктував час, і потреба розвитку Політехніки вимагали поставити весь навчальний процес на рейки виконання проєктних рішень для розширення її матеріально-технічної бази. На початку 1960-х років з’явилася можливість будівництва навчальних корпусів і гуртожитків. Вирішили проєктувати їх власними силами: викладачів і студентів «посадили» на виконання архітектурної документації об’єктів, яких потребував інститут. Власне в той час було створене Студентське проєктно-конструкторське бюро. Почалося проєктування першого навчального корпусу та інтенсивне проєктування комфортних для студентів гуртожитків. Теми студентських дипломних проєктів були пов’язані з потребами інституту та перспективами його розвитку. Це особлива сторінка історії архітектурної школи Львівської політехніки: свій слід у ній залишили багато викладачів і студентів, які в майбутньому стали відомими архітекторами. Іноді я долучався до робіт, які виконували в архітектурній майстерні Студентського проєктно-конструкторського бюро. Це відбувалося на громадських засадах. Протягом навчання у мене було досить велике навантаження: я був старостою академічної групи та виконував різноманітну громадсько-студентську роботу. Однак уже тоді я діставав задоволення від питань, пов’язаних з архітектурою та художньою графікою. Сьогодні я докладаю всіх зусиль для того, щоб прищепити любов студентам до мистецтва, архітектури та багатьох інших важливих складових, які формують ціннісні компетенції майбутніх фахівців.
— Чи є викладачі, які вам особливо запам’яталися?
— Під час навчання в університеті я був близький до життя кафедри та викладачів, оскільки брав участь у науково-дослідних роботах, готував викладачам графічний і слайдовий матеріал для лекцій. Кілька разів їздив із завданням доцентки Музи Консулової до Московського архітектурного інституту. Я був у курсі всіх подій, що відбувалися на кафедрі, ще й з іншої поважної причини — на кафедрі працювала лаборанткою моя майбутня дружина Данута. Викладачі кафедри були різними за національністю, біографіями, характерами, політичними поглядами. Серед них були представники правдивої довоєнної інтелігенції — поляк і кілька українців, а також викладачі зі Східної України, з Харкова. Наш архітектурний вишкіл відбувався на зламі світоглядних парадигм, коли ми застали ще так звану стару професуру, яка була носієм класичної архітектурної школи, і викладачів нової плеяди, які під впливом чинників того часу прагнули змін у підготовці архітекторів, попри те, що самі здобули освіту під час панування «тоталітарного монументального класицизму» (1939–1956). Архітектурне середовище на інженерно-будівельному факультеті було дуже неоднорідним — як за методикою викладання, так і за баченням розвитку архітектури в реаліях радянської дійсності.
Яскравим представником старої професури був професор Іван Багенський (1883–1967). З ним пов’язані сторінки виживання та відновлення архітектурної спеціальності в післявоєнні роки. Знаковою постаттю для мене завжди залишатиметься Андрій Рудницький (1928–2009). Згадую також таких викладачів, як Адам Курилло (1889–1980), Тетяна Максим’юк (1934–2020) та інші. Детальніше ця інформація подана у моїй біографічній праці, що готується до друку, — там містяться спогади про цей період.
— Як мені відомо, крім України, ви тривалий час перебували в інших країнах. Можете розповісти про це докладніше?
— Так, у 1969 році, після завершення навчання та роботи у Львівській політехніці, доля завела мене до столиці Молдови — Кишинева. Протягом 1969–1972 років я працював спочатку старшим архітектором Проєктного інституту «Центросоюз», а згодом — начальником Архітектурно-планувального відділу міста Кишинева. Робота в Центросоюзі дала мені змогу набути практичних навичок в архітектурній справі та створити низку проєктів, які були успішно реалізовані в різних містах Молдови. Трохи згодом я працював у технічному університеті м. Орана в Алжирі. Мені пощастило бути учасником чотирьох наукових експедицій у Сахару згідно з державною програмою Республіки Алжир і за наукової підтримки Оранського університету науки і технологій.
— Цю діяльність ви поєднували з викладацькою роботою?
— З 1972 року я працював на різних посадах як науково-педагогічний працівник: старшим викладачем, доцентом, заступником декана архітектурного факультету Кишинівського політехнічного інституту; є одним з його засновників. В аспірантурі я навчався протягом 1976–1979 років у Київському науково-дослідному та проєктному інституті містобудування. Дисертацію на тему «Принципи формування курортно-рекреаційних систем з урахуванням групових форм розселення (на прикладі Українських Карпат)» захистив 1980 року в Московському архітектурному інституті. Вибір міста був зумовлений тим, що тільки у Москві діяла спеціалізована вчена рада з відповідним шифром. У Києві чи Львові, на жаль, не було можливості захистити дисертацію. Після захисту дисертації, у 1986–1987 роках, я навчався в Київському державному університеті — вивчав французьку мову — та в Університеті Поля Валері у Франції.
— Ярославе Миколайовичу, у вас надзвичайно багатий науковий доробок. Розкажіть, будь ласка, про свої здобутки.
— Так, за досить тривалий час наукових пошуків видано вісім індивідуальних монографій: «Пам’ятки архітектури Молдови (XIV — початок ХХ ст.)» (1986), «Сучасна архітектура молдавського села» (1986), «Сакральна дерев’яна архітектура українців Карпат: культурно-традиційний аспект» (2007), «Таємниці бабусиної скрині» (2014, 2015), «Мікрорентгени української пам’яті» (2016, 2017), «Архітектура дерев’яних храмів українців Карпат: культурно-традиційний аспект» (2018).
До речі, щодо моєї книги «Таємниці бабусиної скрині» — попередній наклад цієї праці був виданий і реалізований у Кишиневі ще 1992 року в кількості 100 тисяч примірників. Ще одну мою працю — «Українська сакральна дерев’яна архітектура. Ілюстрований словник-довідник» (2006) — на XVI Форумі видавців у Львові визнано найкращим виданням 2007 року. За цю працю я також був удостоєний високого звання лауреата Державної премії у галузі архітектури. Крім того, я є автором понад 300 статей з народної архітектури та етнології. У науковій роботі не обходиться без співпраці з іншими дослідниками, тому до цього ще додається 19 колективних праць.
— Це справді значні здобутки. Звідки ви черпаєте інформацію для своїх наукових напрацювань?
— Джерел достатньо. Думаю, доречно розповісти про комплексні історико-етнографічні експедиції в радіоактивно забруднені зони українського Полісся (1994–2003). Спочатку я брав участь як учасник, а з 1999 року — як керівник. Протягом десяти років я пройшов багатьма стежками Чорнобильського Полісся, збирав польові матеріали з традиційної народної культури на всій території потерпілого Центрального Полісся — від Уборті до Дніпра, працював з переселенцями на Київщині та Житомирщині, бо розумів важливість цих досліджень для врятування національної культурної спадщини.
— Можемо припустити, що завдяки цим експедиціям вдалося відшукати унікальні матеріали?
— Вагомою роботою є «Розробка системи опису та класифікації об’єктів етнічної спадщини Полісся для вводу в автоматизовану систему (1997–2003)» для Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Навіть більше, це була перша спроба в історії етнографічної науки, фольклористики, археології та антропології України розробити єдину систему класифікації і кодування об’єктів етнічної спадщини Українського Полісся. Це перший галузевий класифікатор, призначений для створення автоматизованої інформаційно-пошукової системи, що охоплює весь спектр матеріальної та духовної культури. Щороку відбувалися дві-три експедиції. За цей період вдалось обстежити понад 300 поліських сіл у радіоактивній зоні Чорнобиля: провести численні інтерв’ю з відважними представниками етнокультури поліського краю, зафіксувати на світлинах, рисунках і обмірах сотні традиційних хат і господарських будівель, десятки сакральних споруд і сільських кладовищ, зібрати оригінальний матеріал з народної екології й гігієни та деяких інших допоміжних занять мешканців українського Полісся, записати чимало артефактів етнокультурного спадку цього краю і поповнити разом зі своїми колегами багатотисячну етнокультурну колекцію Національного музею «Чорнобиль».
— 10 років, протягом яких відбувались історико-етнографічні експедиції, — досить тривалий період. Далеко не кожен дослідник погодиться працювати в таких украй непростих умовах…
— З боку владних інституцій ця діяльність не залишилася непоміченою: у 2002 році мене нагороджено Почесною грамотою Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій. Пам’ятаю, як її вручав мені тодішній міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Василь Дурдинець. Розроблений класифікатор успішно використовують у Державному науковому центрі захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Також я брав участь у багатьох інших історико-етнографічних експедиціях, у деяких із них був керівником. Це експедиції до різних етнографічних регіонів: Бойківщини, Лемківщини, Буковини, Гуцульщини, Покуття, Надсяння, Наддніпрянщини, Опілля.
— Ярославе Миколайовичу, сакральна архітектура посідає особливе місце у ваших дослідженнях. Чим зумовлена така проблематика?
— Я вважаю, що традиційну культуру українців потрібно розглядати на сучасному етапі як засадничий національний ресурс для збереження й утвердження національної ідентичності та повнокровного функціонування місцевих громад. Українські дерев’яні церкви є об’єктами історичного процесу, їхнє формування пронизане численними елементами та проявами духовної культури, народною естетикою і ґрунтується на сукупності будівельних традицій. Цією проблематикою я зацікавився ще під час навчання в університеті, а у 1969 році, працюючи старшим науковим співробітником, розпочав роботу над дисертацією. Неофіційно керівником моєї роботи над дисертацією «Дерев’яні церкви українців Карпат» погодився бути Андрій Рудницький, про якого у мене надзвичайно хороші й теплі спогади. Складність роботи над цією темою полягала в тому, що вчені, які досліджували українські дерев’яні церкви, — Володимир Січинський, Михайло Драґан, Дмитро Антонович та інші — вважалися буржуазними націоналістами. Їхні праці були майже недоступні. Ще тоді, під час роботи над дисертацією, я зрозумів, що підготувати дисертаційне дослідження на таку тему нереально з багатьох причин. І взагалі, працювати над темами, пов’язаними з національною матеріальною та духовною культурою, було неможливо.
— Сьогодні, крім того, що ви є професором Львівської політехніки, ще й завідуєте відділом етнології сучасності Інституту народознавства НАН України. Як давно ви поєднуєте ці дві роботи?
— В Інституті народознавства я працюю з 1992 року. Спочатку був старшим науковим співробітником, а з 2002 року є завідувачем відділу етнології сучасності. У Львівській політехніці я працюю з 1994 року. Свою докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук захистив у 2011 році. Вже понад 12 років обіймаю посаду професора кафедри архітектури та реставрації Інституту архітектури та дизайну.
— Живемо у вкрай непевний час, однак мушу запитати: які ваші подальші плани в науковій діяльності?
— Зараз доопрацьовую великий словник-довідник «Народна архітектура України». Це, можна сказати, підсумок моїх напрацювань у галузі архітектури. Крім того, готую до друку низку статей. Вважаю, що кожний вчений має підсумувати свій життєвий шлях — і я це зробив, підготувавши до друку спеціальне видання, в якому подано спомини з мого життя. У цій праці окреме місце посідає Політехніка: взаємини з викладачами, особливості навчального процесу та багато інших аспектів, які ніде раніше не були висвітлені.
— Ярославе Миколайовичу, як ви оцінюєте роботу у Львівській політехніці?
— Львівська політехніка для мене завжди була комфортним місцем — тут я почуваюсь як удома. Я щасливий, що є випускником цього університету. На викладацькій ниві працюю з 1972 року, тобто вже 53 роки. Це особлива тема мого життя. Крім Львівської політехніки я викладав у Кишинівському політехнічному інституті, Оранському університеті науки і технологій, Національному лісотехнічному університеті України. Хочу зазначити, що я є свідком формування кафедри, якій належатиме майбутнє. Робота у Політехніці та спілкування зі студентською молоддю неабияк надихає. Тут завжди почуваєшся молодим, розумієш сучасні тенденції та збагачуєшся новими ідеями. Це додає наснаги для втілення різноманітних проєктів і творчих задумів.
Я належу до викладачів старої школи. Кожну лекцію читаю з пам’яті, без конспекту, і стараюся за десять хвилин до того, як почати наступну тему, нагадати студентам усе, що було викладене на попередніх лекціях. Приємно зустрічати у Політехніці колишніх студентів, а тепер викладачів, які пам’ятають лекції старої професури.
Процеси навчання, дослідження, викладання — це мандри. Зізнаюся, що мої вічні мандри та ідеї не завжди імпонували моїй сім’ї, позаяк забирають надзвичайно багато часу. На зміну старим проєктам приходять нові. У свій 81 рік ще не планую полишати науку. Я вічний мандрівник, який завжди в дорозі — спішить, не встигає завершити старий науковий проєкт, а вже починає новий, орієнтуючись на вимоги часу.
