Нещодавно на кафедру соціології та соціальної роботи Інституту гуманітарних та соціальних наук до першокурсників завітала студентка 4-го курсу Адріана Москалик разом зі своєю колегою з громадської організації «3Д — Давай Допоможемо Дітям» Катериною Деркач.
Адріана поєднує навчання з практичною діяльністю: координує напрям наставництва та працює з дітьми з інституційних закладів і сімей, які опинились у складних життєвих обставинах. Під час зустрічі зі студентами вона поділилася деталями своєї роботи та розповіла про важливість наставництва для розвитку, соціалізації дітей і формування довіри до світу.
Головна теза, яку передала Адріана студентам, — не боятися долучатися до різних організацій, брати на себе відповідальність і пробувати практикувати соціальну роботу. Ця діяльність щемка, іноді дуже крихка, але неймовірно цінна: вона змінює життя і дітей, і тих, хто долучається.
В інтерв’ю очима Адріани ми докладніше розглянули роботу громадської організації «3Д — Давай Допоможемо Дітям». Дівчина розповіла, як потрапила до організації, з якими випробуваннями стикалася, та поділилася своїми міркуваннями, які будуть особливо корисні майбутнім соціальним працівникам.
— Як ви долучилися до громадської організації «3Д — Давай Допоможемо Дітям» і що для вас стало точкою входу в цю діяльність?
— Мій шлях у цю сферу розпочався ще на другому курсі навчання. Коли ми писали першу курсову роботу, я обрала тему соціальної роботи з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування. Мені захотілося глибше дослідити цю тему, і впродовж усього навчання, аж до сьогодні, я працюю над нею, але тепер уже більш вузько й конкретно.
Усі свої практики я свідомо проходила в організаціях, які працюють із дітьми з інституційних закладів. Перша практика відбулася в Комунальній установі «Малий груповий будинок "Спільнота-Рідні"» — проєкті Благодійного фонду «Рідні». У цьому закладі проживають підлітки. Я певний час взаємодіяла з ними, а згодом продовжила практику вже в організації «3Д».
Про «3Д» я дізналася близько трьох років тому через добру знайому, яка працює в цій організації від початку її створення. Вона багато розповідала про діяльність «3Д», а я стежила за їхніми соціальними мережами й поступово відчула бажання прийти та побачити все на власні очі.
Уперше до денного центру я прийшла наприкінці зими. Сюди щотижня приїжджають діти з інституційних закладів і певний час проводять у центрі, беручи участь у різних активностях. Від того зимового дня я стала регулярно приходити до центру. Впродовж весняного семестру я долучалася до його роботи раз або двічі на тиждень — залежно від навчального графіка — і безпосередньо взаємодіяла з дітьми.
Згодом розпочався набір на підготовчі курси для наставників. Я зареєструвалася, пройшла навчання й отримала висновок про те, що можу стати наставницею, а трохи пізніше долучилася до організації в ролі координаторки наставництва.
— Розкажіть, будь ласка, про основні напрями діяльності вашої організації.
— Почну з нашої місії: вона полягає в наставництві, розвитку та інтеграції в суспільство дітей, які перебувають в інституційних закладах. Ми проводимо тренінги для охочих стати наставниками, а також забезпечуємо супровід наставників і тренерів наставництва.
Крім того, у нас діє денний центр, куди приїжджають діти з інституційних закладів і сімей, які опинились у складних життєвих обставинах. Тут вони навчаються творчості та соціалізації через ігри й різноманітні активності. Центр працює щотижня — з вівторка по п’ятницю. Наразі до нас після уроків приїжджають діти з трьох інституційних закладів і перебувають у центрі фактично до сьомої вечора.
Ще один напрям нашої діяльності — щотижневі зустрічі з підлітками. Вони спрямовані передусім на саморозвиток, самопізнання, формування різних життєвих навичок і навичок командної роботи.
Також ми проводимо щорічні табори для дітей і окремо — для підлітків. Крім того, організовуємо зустрічі підтримки для батьків, які «народили серцем», — це коло підтримки для прийомних сімей, усиновлювачів, а також для батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу.
— Наскільки важко працювати з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах, зокрема в інтернатних закладах?
— Працювати непросто і з дорослими, і з дітьми, незалежно від категорії. Але робота з дітьми, які перебувають в інституційних закладах, має свою особливість. Ці діти глибоко травмовані. У кожної дитини своя історія — те, що вона пережила, що бачила, що з нею відбувалося. І ти ніколи не зможеш до кінця її зрозуміти, бо не можеш поставити себе на її місце, не проживши цього досвіду.
Наші психологи часто повторюють: «Наші діти найбільше потребують любові саме тоді, коли найменше на неї заслуговують». І складність полягає в тому, що нелегко віддавати любов у ті моменти, коли це дається найважче через непросту поведінку дитини.
Часто можна почути, що «дитина складна». Але це не так, бо не дитина складна — поведінка складна в дитини. Ця поведінка сформувалась як відповідь на пережитий досвід. Це могло бути насильство, нехтування її потребами, втрата близьких або тривала відсутність безпечного дорослого поруч. У відповідь на все це дитина сформувала свою модель поведінки. Тобто вона щось бачила, щось чула — і саме так навчилася реагувати на світ.
У такі моменти справді важко любити. Але саме тоді потрібно ще більше приймати, намагатися зрозуміти й виявляти любов та підтримку, щоб допомогти дитині відновлюватися.
— Як ви допомагаєте дітям почуватися більш захищеними, прийнятими та впевненими в собі?
— Травматичний досвід дитини в інституційному закладі передусім пов’язаний із гострим відчуттям небезпеки та нестабільності. Навіть перебуваючи в такому закладі, дитина не може бути впевненою в завтрашньому дні. Вона не знає, що з нею станеться завтра, чи не переведуть її до іншого закладу або в інше місто. У дитини немає точки опори й відчуття стабільності щодо свого майбутнього.
Саме тут ми намагаємося допомогти через наставництво. Йдеться про те, щоб у кожної дитини був свій індивідуальний, безпечний і стабільний дорослий. Наставник — це людина, яка може підтримати дитину, стати для неї надійною опорою. Звісно, наставник не здатен покрити всі потреби дитини, цього насправді не може зробити ніхто. Але на певному рівні він допомагає закрити частину цих потреб і створити для дитини відчуття безпеки настільки, наскільки це можливо.
Наставник стає для дитини тим «безпечним острівцем», поруч із яким вона відчуває захист і довіру. Це дорослий, який не засуджує, а приймає й дає простір бути щирими, не боячись осуду. Через цей досвід і через приклад життя наставника дитина починає бачити, що життя може бути іншим, що воно не обмежується лише тим негативним досвідом, який вона пережила раніше —вдома чи в інших обставинах. Саме завдяки такому прикладу формується довіра — довіра до людей і поступово довіра до світу загалом.
— Чи буває після зустрічей з дітьми морально важко? Як ви даєте собі раду з такими станами?
— Емоційно буває важко. Інколи це пов’язано з тим, що день був дуже активний і насичений: було багато дітей, взаємодій, подій, активностей. А іноді — з конкретною історією, коли дитина ділиться пережитим, розповідає щось таке, що емоційно дуже зачіпає і з чим нелегко впоратися.
У такі моменти я звертаюся до того, що мене наповнює й підтримує, — до власних ресурсів. Інколи це просто розмова з близькою людиною, колегами чи іншим наставниками, щоб провести для себе певну рефлексію. Часом допомагає звернення до психолога, особливо якщо трапляється якась складна ситуація або залишаються незакриті питання, наприклад щодо поведінки дитини чи того, що мені важко зрозуміти. Також для того, щоб відновитися, мені дуже допомагають прості речі: прогулянки на природі, можливість побути в тиші, почитати книжку.
— Чи стикалися ви з упередженням з боку дітей або дорослих через ваш молодий вік? Як вам вдається вибудовувати довіру?
— Поки що мій досвід показує, що діти дуже позитивно реагують на взаємодію, незалежно від віку. Наприклад, вони можуть запитати, скільки мені років, але це не впливає на спілкування. Іноді здається, що підлітки, особливо 16–17 років, складніші у сприйнятті й можуть оцінювати тебе по-іншому. Та насправді питання лише в часі: що більше ти проводиш часу з дитиною та взаємодієш із нею, то міцнішою стає довіра. З дітьми це відбувається швидше, з підлітками — іноді складніше.
У мене був досвід роботи з однією дівчинкою-підлітком. Спочатку я не бачила жодної віддачі, хоча цікавилася її справами, спілкувалася та турбувалася про неї. З часом я помітила, що вона придивляється до мене, намагається зрозуміти, чи можна мені довіряти. Вона спостерігала, як я взаємодію з колегами, волонтерами та наставниками. І поступово почала відкриватися, вже не боялася підходити першою та ставити запитання.
Щодо дорослих, то вони теж здебільшого реагують позитивно й навіть трохи приємно здивовані. Людей вражає, що в такому молодому віці я вже залучена до наставництва і свідомо беру на себе відповідальність.
— Чи маєте ви особистий досвід, який допомагає краще розуміти дітей, з якими працюєте?
— Я не маю такого досвіду. Ніколи не перебувала в інституційному закладі й не брала участі в цьому як волонтер. У школі серед моїх однокласників не було дітей, які перебували в таких закладах, тому в моєму сприйнятті існувала якась «бульбашка». Але коли я стала досліджувати цю тему і спостерігати, як працюють організації, які допомагають таким дітям, я зрозуміла, що ця проблема є і ці діти потребують підтримки. Це торкнуло моє серце й стало для мене мотивацією йти та допомагати щось змінювати. Саме так я опинилася тут.
— Як першокурсники сприйняли зустріч із вами?
— Я бачила в них зацікавленість. Ми провели знайомство як представники громадської організації: я розповіла, чому важлива соціальна робота з дітьми, які перебувають в інституційних закладах, і чому наставництво має значення. Навела деякі статистичні дані та пояснила, до чого студенти можуть долучитися і що конкретно робити.
Я відчула їхню зацікавленість: вони ставили багато запитань про волонтерство, працевлаштування та наставництво загалом. Їм було цікаво, що є студенти, які, як я, закінчують 4-й курс соціальної роботи й уже залучені до такої діяльності. Бо вони раніше не зустрічали четвертокурсників із таким досвідом. Це була добра нагода для них послухати про реальний досвід, зрозуміти, що не варто боятися практик у різних закладах, і переконатися, що можна досліджувати те, що цікаво.
— Яка найважча правда про соціальну роботу, яку ви усвідомили на практиці?
— Немає універсального шаблону, який можна застосувати до всіх випадків.
— Яку головну помилку, на вашу думку, найчастіше роблять ті, хто лише починає свій шлях у соціальній роботі?
— На мою думку, іноді трапляються люди, які хочуть одразу «врятувати світ» і все змінити. Але насправді зміни відбуваються поступово, тому такі люди можуть трохи розчаруватися або втратити мотивацію. Важливо бути терплячими й реалістичними у своїх очікуваннях. Я вже бачила, що прогрес іде крок за кроком. Ставиш одну мету — і не завжди вдається її відразу досягти, але навіть маленький результат дуже важливий. Не варто очікувати, що все зміниться негайно, тоді розчарування не буде таким сильним.
