Розповідає Іванна Фрищин, активна учасниця проектів студентського капеланства, випускниця Національного університету «Львівська політехніка» та Українського католицького університету:
– Першим моїм знайомством зі спільнотою ЦСК стали реколекції, що відбувались навесні сім років тому. Мушу зазначити, я доволі закрита людина, особливо в новому середовищі, тому всі три дні я була ще та мовчунка, витягнути з мене бодай пару слів було завданням не з простих. Все, що я тоді робила, це тихо спостерігала, аналізувала, відчувала та безперестанку осмислювала.
Моя історія почалась звідти – з прохолодних кімнат реколекційного будинку десь біля Львова і дуже-дуже теплих людей, які мене щиро дивували своєю відкритістю, смішили дивакуватістю і захоплювали добротою.
Після реколекцій почався цілий калейдоскоп поїздок, таборів, походів в гори. Щоразу я переконувалась, що неважливо, де ти, важливіше – з ким. Бо якщо вже ти на Чорногірському хребті й почалася сильна гроза, а в тебе немає дощовика і ти за дві секунди став мокрий, як хлющ, але поруч з тобою таких же п’ятнадцять забудькуватих вар’ятів – то воно якось простіше, бо навіть з найбільшої халепи тоді можна посміятись і просто продовжити йти.
А ще віра. На капеланстві я чи не вперше повірила в себе. Я досі люблю повторювати, що це один з найкращих формаційних просторів, де вчать мріяти та вірити по-справжньому.
Завдяки ЦСК я наважилась втілити в життя свою мрію – вступити на психологію (на той момент я закінчувала IV курс будівельного інституту, тож уявляєте, наскільки це не вписується в суспільно-прийнятні стандарти, еге ж?).
Таких мрій/ідей/бажань було ще чимало, і я можу довго розхвалювати простір на Лукаша 3а, бо він дав мені багацько віри, натхнення та підтримки, а головне – людей, моїх людей, яких я щиро ціную і дуже люблю.
Капеланські люди – то вже як своєрідний знак якості. Дякую, що ви є, дякую, що ми є!
