Він був активним учасником Революції Гідності. До Збройних сил України долучився у 2018 році. Після звільнення перебував у резерві. А коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій Штанько з перших днів був серед добровольців. Після ще п’яти років служби демобілізувався за станом здоров’я. Однак зізнається: до своїх так тягне, що не раз готовий навіть у коробку з черговим генератором залізти й поїхати до них хоча б на день-два. Та, на жаль, його обставини нині інші. Тому наразі підтримує зі своїми зв’язок телефоном, обмінюється з ними фотографіями, емоціями та допомагає всім, чим може.
Спадок, що став шляхом на фронт
З Андрієм Штаньком ми познайомилися на відкритті стіни пам’яті тих, кого свого часу поєднував Інститут архітектури та дизайну. Серед портретів архітекторів, які в цій війні віддали своє життя за Україну, і його батько — старший викладач кафедри архітектурного проєктування Анатолій Штанько.
Андрій також здобув освіту в ІАРД. Щоправда, після школи спершу розпочав навчання на заочній формі в Інституті геодезії — це був етап пошуків учорашнього школяра. Уже за рік він остаточно визначився, що хоче бути архітектором, і вступив до ІАРД на денне навчання. Тож згодом став випускником двох інститутів.
Він походить із родини архітекторів у третьому поколінні: його дідусь по батьківській лінії також був архітектором, ще й художником, учасником німецько-радянської війни. Мама теж закінчила архітектурний факультет. Сам Андрій зауважує, що як представник третього покоління архітекторів нині фактично продовжує родинну традицію боротьби з фашизмом — як і батько, проти російського вторгнення.
— На мою думку, ці поняття абсолютно ідентичні. Якщо у фашизмі акцент робили на національності та «чистокровності» нації, то в теперішніх діях москалів немає нічого принципово іншого. Ми багато разів могли бачити, що коли вони прагнули захопити якусь частину території України, то не хотіли ні міст, ні людей, ні ресурсів — їм були потрібні лише клапті нашої землі. Це як сарана: прийшли, з’їли й пішли далі. Тому, на мою думку, те, що зараз робить путлер і вся його команда, не менш страшне, ніж те, що робив Гітлер. Можливо, навіть гірше.
Пам’ять, що формує покоління
Ми говоримо не лише про війну, а й про історичну пам’ять. Андрій наголошує на важливості того, щоб заклад освіти дбав не тільки про навчальний процес, а й про культуру студентів, національну пам’ять, нагадував і не давав забувати тих, завдяки кому ми можемо працювати й навчатися.
— Важливо постійно підтримувати символічну свічку пам’яті, щоб вона залишалася в серці й у свідомості. Це справді формує націю, адже згодом кожен студент передасть це своїй дитині.
Андрій згадує про ті цінності, які свого часу перейняв від батьків. У його дитинстві, що припало на 1990–2000-ні роки, було мало українського. Часи були непрості. І, напевно, тоді не було такого акценту на національній свідомості — люди просто намагалися фізично вижити.
— Попри такі обставини, тато з мамою завжди цінували українську культуру. Тато читав мені вірші Василя Симоненка і намагався зробити так, щоб я запам’ятав третій куплет гімну України, що в ті роки було рідкістю. Також він дуже любив усе, що пов’язане зі Збройними силами. Любив цю атмосферу в плані організованості, самоорганізованості. І прищеплював це мені. Тимчасом як дідусь, який брав участь у великій реставрації оперного театру, намагався прищепити мені любов до рисунку. Але мені до нього було ще дуже далеко.
Андрій пригадує, як батько у 2014 році добровільно пішов у так зване АТО і своєю наполегливістю напросився на фронт, адже командування перші тижні тримало його у Львові в комісаріаті.
— Рішення батька, ймовірно, було продиктоване його вмінням стратегічно мислити. Він розумів: так не буває, що ворог, захопивши дві області, скаже «досить» і зупиниться.
Щобільше, Анатолій Штанько навіть після демобілізації за станом здоров’я, після тривалого лікування, підписав новий контракт. А коли їхав на фронт, то найприкріше йому було через те, що довелося вирушати туди в день народження сина. Але здоров’я його й далі підводило: серце, тривалі контузії…
Коли після тривалого лікування у військовому госпіталі Анатолій Штанько помер, це не похитнуло бажання сина стати на захист України. Він навіть мав почуття провини, вважаючи, що, якби після першої демобілізації батька замінив його, той би вижив.
Бути вільним — це бути сміливим
За плечима головного сержанта колишнього 215-го батальйону 125-ї ОБ ТрО (нині 125-та важка механізована бригада) — понад два роки участі в ООС та майже чотири роки повномасштабної війни. Почав службу в 24-й бригаді, а 2022 року вступив до 125-ї бригади ТрО. Від листопада 2025 року Андрій Штанько — ветеран у відставці.
Він пройшов Серебрянський ліс на Донецькому напрямку та Харківщину, де перебував майже поруч зі самим кордоном із ворогом. Згодом служив у Гуляйполі на Запоріжжі, звідкіля торік демобілізувався за станом здоров’я. А починав свій шлях боротьби Андрій Штанько з Майдану в грудні 2013 року. Був там і в найкривавіші лютневі дні 2014 року.
— Спочатку на революцію поїхав мій батько. Я твердо знав, що теж маю бути там з огляду на події, які відбувалися в Києві. Коли батько повернувся додому, на Майдан поїхав я. Після Майдану хотів відразу піти в добробат, але батько сказав, що добробат — це добре, проте, оскільки він уже в Збройних силах, один чоловік має залишитися в сім’ї. Отож я пішов в армію у 2018 році, трохи менш ніж через рік після смерті тата.
На той час мій співрозмовник працював архітектором і мав сертифікат головного архітектора проєктів, але рішення про захист України переважило будь-які кар’єрні перспективи. Тому він вступив до тієї самої бригади, в якій служив батько, і волею долі потрапив до того самого підрозділу, для якого його тато свого часу робив карти. Це був 2019 рік.
Андрій згадує, як повідомив про своє рішення маму:
— Звісно, вона була не в захваті, м’яко кажучи. Але розуміла, що рано чи пізно це станеться. Я знав, що їй буде важко сприйняти таку новину, тому вигадав досить хитрий хід — надіслав мамі номер телефону своєї дівчини, зателефонував їй і сказав: «Коли повернуся, то одружуся з нею, а ви тим часом познайомтеся». Так само вчинив і з майбутньою дружиною — сказав їй: «Це номер телефону твоєї майбутньої свекрухи. Коли я приїду, то щоб у вас усе було добре». Поки вони були шоковані всім цим, я сів у поїзд і поїхав на Схід, де прослужив перші дев’ять місяців.
Повернувшись із першої ротації у 2019 році Андрій, як і обіцяв, одружився, а прослужив у війську до 2021 року. Після повернення працював за фахом як ФОП, розробляючи приватні проєкти. У подружжя народилася дочка Оксана.
24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, він зустрівся зі своїм майбутнім командиром батальйону 125-ї бригади ТрО. Відразу поїхав до місця її постійної дислокації та відбув там добове чергування. Наступного ранку повернувся додому, відвіз дружину з малечею до пішого переходу на кордоні. Відтоді більшу частину часу проводив у підрозділі й удома майже не бував, хоча ще певний час служив у Львові. А вже з 12 березня був офіційно зарахований до своєї бригади.
У листопаді 2025 року Андрій демобілізувався за станом здоров’я. Водночас зізнається, що досі не адаптувався до цивільного життя — йому ледь не щодня хочеться на фронт, до побратимів:
— Війна, на жаль, як наркотик: туди тягне постійно. Якщо не як військового, то як волонтера — щоб у будь-який спосіб допомагати. Єдине, що стримує, — щодня мушу бути в шпиталі та проходити там лікування.
«Не звинувачую тих, хто не воює, але не сприймаю втоми від війни»
Андрій розповідає, що навіть зараз йому непросто сприймати деякі речі в тилу. Зокрема, засилля москальської мови в побуті та різні прояви несправедливості щодо військових — як кадрових, так і поранених чи вже загиблих. Змиритися з цим важко, адже країна з 2014 року перебуває в стані війни.
— І в цей час у нас відбуваються дискотеки, з автомобілів та й не тільки лунають москальські пісні. Багато таких речей трапляється, і воно, знаєте, трохи не вкладається в голові. Я не можу сам зі собою домовитися, чому не маю на це різко реагувати.
Попри постійне лікування, Андрій активно допомагає своїм побратимам, які захищають країну. Нещодавно передав на фронт генератор, який придбало об’єднання українців «Мотанка» під керівництвом Ольги Краузе з німецького міста Нінбург.
— Особисто в мене немає і ніколи не було жодних звинувачень у бік тих, хто не воює. Захист України — це мій вибір. Добре усвідомлюю: якби мене там не було, якби я не випустив бодай одного набою, не пішов у якийсь штурм чи не зробив би чогось іншого, то, можливо, на тій ділянці було б важче. А це означає, що важче було б і ближче до дому. А біда вдома для мене неприйнятна.
— Як байдужість або звикання до війни позначаються на теперішній ситуації?
— Це причинно-наслідковий зв’язок. Я для себе це так вибудовую. Якщо комусь зараз здається, що на тлі наших спроб побороти російську пропаганду й піар-кампанію все буде добре, що з підготовкою до чергового контрнаступу все нормально, а хлопці можуть воювати завжди, то скажу, що вони можуть воювати, але не завжди. Колись в одному інтерв’ю я сказав, що моральний ресурс наших військових невичерпний, але ресурс фізичний, на жаль, вичерпний. Однак, як бачимо, і моральний має свої межі.
— Яким, на вашу думку, має бути ставлення суспільства до війни та військових?
— Ставлення кожного має бути таке, щоб потім не було соромно. І нехай кожен сам визначить для себе, як йому поводитися. Я для себе окреслив кілька принципових речей. Скажімо, для мене неприйнятно, якщо зі мною, не дай Боже, у державній установі почнуть спілкуватися мовою окупанта або якщо я побачу бодай найменшу несправедливість щодо військового, пораненого, членів родин загиблих чи будь-які рішення, пов’язані зі скасуванням або скороченням пільг для військових, ветеранів чи родин загиблих. Цього я не зможу зрозуміти аж ніяк. І навіть не намагатимуся.
Так само щодо всього, що пов’язане з москальською мовою та культурою. Моя позиція полягає в тому, що їх потрібно викоренити назавжди. Тож ще раз повторю: моє ставлення до того, що відбувається зараз, однозначне, і воно не зміниться ніколи. І не має бути такого, що ми втомилися від війни, хоча, на жаль, часто так і є.
Попри все, фронт тримається
— За нинішньої непростої ситуації — з людьми, ресурсами та всім іншим — завдяки чому ми можемо їх здолати? У чому наша головна перевага, якою повинні скористатися?
— Насамперед у нас на першому місці людина. Виконання завдання в нашому війську будується за принципом: спочатку збереження життя, і лише потім — виконання бойового завдання, а не навпаки. Це наша ключова перевага, перший чинник.
Другий — те, що більшість нашого військового командування (кажу «більшість», бо про всіх на сто відсотків не можу знати), принаймні ті, з ким я стикався, відійшли від радянського статутного підходу. І мені, до речі, дивно, чому досі повністю не переписано українського статуту. Але, що важливо, багато хто вже відійшов від тієї радянщини. Наголошую, що, може, не всі, однак більшість таки відійшла. Вони почали більш ґрунтовно планувати операції. Уже протягом приблизно двох-трьох років ця практика стала системною. І завдяки цьому втрати ворога щодо наших становлять приблизно десять до одного або й дванадцять до одного. На жаль, з нашого боку також є втрати, але це зовсім інший коефіцієнт, ніж раніше, коли на початку було один до трьох або один до п’яти.
Також я б не сказав, що вирішальним чинником є допомога західних партнерів, хоча я дуже вдячний їм за підтримку. Вона є, і вона важлива, але не визначальна сама собою. З того, з чим я стикався, ключовими є планування, розроблення операцій і дуже детальна підготовка до них.
Ще один важливий момент — ми поступово переходимо до більш роботизованої, технологічної війни. І я вірю, що в ній ми переможемо, тому що ми, на мою думку, значно сильніші інженерно й творчо. Ну і, зрештою, ми воюємо на своїй землі — нам чужого не треба.
