Випускник Львівської політехніки Ігор Губіліт: «Університетська освіта дала мені системне бачення»

Він успішно навчався на електроенергетичному факультеті. Завершив аспірантуру, підготував дисертацію, якийсь час працював зі студентами як викладач. Однак далі пішов за покликом душі й започаткував нині відомий туроператор «Відвідай», визнаний одним із найкращих в Україні.

Ігор Губіліт пропагує мандри здебільшого Україною, її малознаними й нерозрекламованими закутками, заохочуючи пізнавати своє, шанувати його і гордитися ним. Колекціонує одяг бойків. Разом із дружиною виховує чотирьох дітей.

На вибір університету вплинула зустріч в електричці

Мій співрозмовник родом зі Славська, навчався у Сколівській школі-інтернаті. Був відмінником, майже всі предмети йому давалися блискуче. А ось куди вступати — не знав. Одного разу, а це було в 10-му класі, їхав в електричці «Львів — Мукачево» до Стрия відвідати сестру. Його попутником виявився викладач філософії Львівської політехніки, який загітував хлопця вступати до цього університету.

— Він сказав: «Приїдь до Львова, я тобі дам газету». Це був випуск «Аудиторії», де, як нині пам’ятаю, на кожній сторінці було розписано про окремий факультет. Я отак гортав, читав… Там були складні, подекуди незрозумілі мені назви, але найбільше, що тематично заімпонувало, — кафедра електропостачання промислових підприємств міст і сільського господарства на тодішньому електроенергетичному факультеті. Тепер це Інститут енергетики та систем керування. І я вступив туди як медаліст — за результатами двох іспитів. Прийшов виключно з тим, що здобув у школі, жодних додаткових підготовок, репетиторів не мав (тоді репетиторство собі дозволити могли хіба що заможні). Досі пам’ятаю, що математику склав на 44 зі 60 балів, а фізику — на 18 зі 60. У рейтинговому списку був дев’ятим з десяти. Що цікаво: вже перший семестр я закінчив найкраще на факультеті, а нас було поза 100 студентів у чотирьох групах. Набрав 87 балів зі 100, а майже всі ті, що мали найвищі бали під час вступу, опинилися в кінці. Отож ми помінялися місцями. І вже далі я не допускав, щоб мене випереджали, а на другому та четвертому курсі мій рейтинг у другому семестрі був навіть 98 зі 100. Вчитися не було складно. Більше уваги доводилося надавати хіба іноземній, але завдяки хорошій викладачці добре давав собі з цим раду.

— Яким було ваше навчання?

— На той час це був пересічний факультет, десь посередині за популярністю і рівнем. Тут навчалися нормальні студенти, значна частина — діти енергетиків. Мажорів серед нас не було. Хто хотів, той вчився без проблем. Більшість викладачів були хороші. Їх згадую з повагою. Вони дали мені добру базу. Я двічі перемагав на всеукраїнській олімпіаді з теоретичної електротехніки. Але оскільки я був не із заможної сім’ї, то мусив ще й підзаробляти собі. Мені вдавалося це дипломними, курсовими, лабораторними. Пригадую, якось захворів і лежав у лікарні. І мав таку книжечку із завданнями з хімії. Там було понад тисячу тестів, які я дуже швидко виконав, бо хімію любив. А потім багато однокурсників купували ці розв’язки. Та й не лише в мене. Вечорами працював столяром і сантехніком у 10-му гуртожитку, де мешкав. Мав обов’язок стежити за всім, дивитися, щоб усе було ціле. То я змайстрував собі таку скриньку для інструментів (досі її маю) і з нею регулярно робив обхід. Тепер розумію, що сантехнік з мене був такий собі, але я сумлінно то все пильнував.

— Після закінчення Політехніки ви вступили до аспірантури. Бачили себе в науці?

— Я добре вчився, закінчив університет з червоним дипломом, усе на відмінно, без жодної четвірки, а таких студентів заохочують до аспірантури. Ще під час навчання мені пропонували роботу в Києві. А зі Сколівського РЕМ аж додому приходили запрошувати до них. Але я не мав уявлення, чого хочу. Тому аспірантура була як варіант, коли далі не знаєш, що робити. Ну і вона давала можливість жити в гуртожитку. Я не дуже рвався до науки, якщо порівняти з людьми, справді одержимими нею, але вчасно й сумлінно виконував усі завдання. Мій науковий керівник — Михайло Сегеда — був доволі ліберальним і не вимагав цілодобової присвяти науці. Головне, що треба було, — добре і вчасно все виконувати. Тим часом мама мені казала: та наука нічого не варта, вертайся додому, купимо корову, є поле, будемо ґаздувати. Але я в тому питанні не послухався мами і не шкодую про це.

— Ви не працюєте за фахом. То що дав вам університет?

— Так, на жаль, я зараз використовую мало тих знань, які здобув в університеті, але навчання дало мені системне бачення. Коли вчишся на інженерній спеціальності, і вчишся реально, а не вдаєш, що вчишся, то в тебе виробляється те системне бачення. Викладачі заклали мені наукові моделі, і ці засади виявилися дуже помічні. У бізнесі до всього підходжу як інженер. Отож університетська база плюс математичні знання дуже мені знадобилися.

Перші мандрівки, громадська активність і Віденський бал

Перші поїздки Ігоря Губіліта були по Україні. Їх він здійснив разом зі Студентським братством Львівської політехніки, коли вчився на другому курсі. Відразу після вступу став шукати, що робити в позанавчальний час. Так познайомився зі Студентським братством, що тоді збиралося на Глибокій, 12.

— Трохи з ними тусувався, але не давав ради бути дуже активним, адже мусив вчитися і трохи заробляти на прожиття. Тому дещо відійшов і знову до них вернувся вже на другому курсі, коли моє життя стало більш розміреним, упорядкованим. Тоді ми з Братством підготували вертеп і повезли його на Черкащину. А вже в аспірантурі дозволив собі більше подорожувати: кілька разів автостопом їздив у московію, зокрема на озеро Байкал. Також побував у Сирії, Туреччині, Вірменії, Азербайджані, багато разів був у Грузії. Ну і по Європі мандрував — до Польщі, Німеччини. Тоді познайомився з автостопниками з цілого світу. Наїздив автостопом десь півтора екватора (близько 60 тис. км).

У 2000 році мій співрозмовник навчався в Інституті сучасного громадського менеджменту, де зустрів багатьох цікавих людей. Через кілька років разом із ними задумав організовувати у Львові бали. Каже, що то був чи не найскладніший проєкт. У 2003–2004 роках з такої ініціативи відбувся осінній бал «Місячна соната», а ще за рік — Віденський.

— Уявіть собі: люди, які ніколи не бачили балу у Відні, у 2005 році вирішили зробити його у Львові. Тоді ми мали купу успіхів і провалів, львівські медіа здебільшого критично оцінили наш захід, на відміну від київських. А головне, мені довелося експромтом працювати замість ведучого, який завчасно покинув захід. Та ще й до того всього забули розіграти два квитки до Відня, які нам надали Австрійські авіалінії. Я був у розпачі, але друг порадив, щоб не пропали квитки, самим полетіти до Відня на бал. А там побачили, що всім туристам в аеропорту безплатно роздають карти із зазначенням туристичних місць міста. Мені це сподобалося. І коли Львів готувався до святкування 750-річчя, я пішов до міськради й запропонував зробити такі самі карти нашого міста. Завдяки рекламодавцям мені вдалось успішно видати туристичну карту Львова тиражем понад 100 тис. примірників.

Ідея туристичного бізнесу виникла на кухні аспірантського гуртожитку

Ігор Губіліт разом із дружиною і маленькою донькою мешкав у 12-му гуртожитку для сімей студентів і аспірантів. Саме там, на спільній кухні, підготував уже згадувану туристичну карту міста. Проєкт виявився таким успішним, що за пів року довелося додруковувати новий тираж. Карта мала попит у готелях, ресторанах, турфірмах. А потім виникла ідея зробити таку саму карту Львівщини, і не лише карту, а й додати туди перелік основних туристичних пам’яток. Їх виявилася незліченна кількість. Для Ігоря це була велика приємна несподіванка.

— Одного разу сидів я на кухні, і мені спало на думку: ось видав я карту Львівщини, а сам майже нічого не бачив із того, що там позначив. Та й більшість людей не бачили. І якось під впливом таких думок склав перший маршрут «Перлини Белзького князівства»: Белз, Сокаль, Вараж, Тартаків, тодішній Червоноград (тепер Шептицький). Розіслав інформацію друзям, попросив поширити. Несподівано ми набрали повний автобус людей. А коли вкінці ще й залишилися гроші, я був здивований, адже не розраховував на це, бо ставив собі мету — аби наші люди знали не лише площу Ринок у Львові.

— Очевидно, це загалом був перший туристичний маршрут по Львівщині?

— Думаю, що ні. І до мене складали туристичні маршрути та подорожували ними, але ми зробили це системним бізнесом. До нас здебільшого на екскурсії по малих містечках і селах їздили поляки, тому місцеві спершу сприймали нас за них. Як питали щось, то відразу по-польськи. Отож перша наша поїздка відбулася 25 жовтня 2008 року. Цей день ми вважаємо датою заснування «Відвідай», адже відтоді все почалося. А друга поїздка — «Шляхами Пінзеля і Фредра» — охоплювала Комарно, Оброшино, Годовицю, Наварію, Грімне, Кліцко, Великий Любінь. Коли сказав водієві, куди їдемо, то він запитав, що я везу — весілля чи похорон. Коли почув про екскурсію, то не міг надивуватися, адже він сам із Комарна і не знав, що ж там можна побачити: невже хтось цікавиться костелом чи дерев’яною церквою? Тож я кажу: їдьмо з нами, будемо разом дивитися.

Ігор Губіліт згадує, що сутужно було не лише з автобусами, що часто ламалися, а й із гідами. Їх теж тоді практично не було. Пригадує, як у вже згадуваній церкві в Комарні трапилася кумедна історія. Коли хтось запитав про її стиль, то екскурсоводка не знала, що сказати. А серед туристів був художник Василь Карвацький. І коли пан Ігор звернувся до нього: «Карвацький, який то стиль?» — екскурсоводка почула як «карпатський» і відразу ж підхопила: «Це карпатський стиль».

— А коли вирішили остаточно піти з Політехніки?

— На той час я вже завершив аспірантуру, тому нам у гуртожитку періодично нагадували про виселення, бо ж ти вже не аспірант. Це був 2008 рік. Ціни на нерухомість — космічні. Я порахував: щоб купити однокімнатну квартиру в панельному будинку на Сихові, треба 100 років відкладати всю свою зарплату, ні на що більше її не витрачаючи. Це не враховуючи інфляції. На той час я був викладачем кафедри електричних станцій і паралельно видавав туристичні карти, був залучений до рекламної діяльноісті, починав туристичні мандрівки. Одного разу ми мали засідання кафедри, де колеги дуже емоційно сперечалися за години. І я задумався й запитав себе, що я тут роблю: «Ти хочеш, щоб твоє життя пройшло в дріб’язкових дискусіях про викладацьке навантаження і в студентському гуртожитку?». Очевидно, тоді виникла рішуча думка, що треба щось змінювати.

Важливо робити те, що любиш

Після кількох екскурсій стало зрозуміло, що треба започатковувати курси гідів. На сьогодні ця робота чудово налагоджена. Кожен набір вивчає певне маршрутне спрямування, охоплюючи практичні заняття, й триває навчальний рік. Курс завершується дуже складним іспитом, який далеко не кожному вдається скласти. Пан Ігор наголошує, що цього року зі 44 осіб десятеро дійшли до фінішу, і це дуже добре, бо ж зазвичай щороку сертифікати отримують п’ятеро-шестеро.

— А як виникла ідея щодо назви туроператора?

— Її ми придумали спільно з моїм компаньйоном у туризмі Юрком Пиричем із Братства. Але хто з нас конкретно, вже не скажу. Юрко тоді організовував велопробіги, де поширював наші афіші фестивалю співаної пісні й авторської поезії «Бескиди», який ми два роки поспіль організовували в с. Верхнє Синьовидне на Сколівщині. І якось поміж тим вигадали назву «Відвідай».

— На початках було чимало труднощів, які, однак, не спонукали вас кинути все це, а натомість стали добрим досвідом.

— Бізнес ми почали якраз під час світової кризи у 2008 році. Багато хто з галузі туризму не вірив у нас. Нам казали: якщо люди зараз не їдуть у Париж, то чого вони повинні їхати до Самбора чи Яворова на екскурсію? Але я мав внутрішнє переконання, що нам усе має вдатися. За час нашої діяльності туроператор пережив як успіхи й зростання, так і кризи й невдачі. Ми вчилися постійно. До нас приходили нові слова: «турагенти», «туроператор», які несли зі собою розуміння, як треба працювати. Після кількох збиткових поїздок збагнули, що треба реєструвати людей і завчасно збирати кошти за поїздку. Починали це коло пам’ятника Т. Шевченкові. З часом доросли до офісу — спершу винаймали приміщення, потім придбали своє. Навчилися співпрацювати з перевізниками. Одне слово, кожен промах ставав для нас наукою, як і що робити далі. Найважче було в перші два роки. Далі вже почувалися впевненіше та зростали. У 2020 і 2021 роках перемогли в конкурсі Ukraine Tourism Awards у номінації «Найкращий туроператор України». Позаяк, відколи почалася війна, цей конкурс уже не проводили, ми жартуємо, що донині залишаємося найкращими.

— Попри те, що ви пропагуєте тури Україною, маєте й закордонні.

— З цим пов’язана цікава історія. Коли я видавав карту й путівник Бойківщини, то шукав наукові джерела на цю тематику. І мені порадили книжку М. Сополиги «Українці Словаччини». Це одна з найкращих праць з етнології, з якої я багато собі відкрив про українців-русинів у Словаччині. Це був 2018 рік. Ми готувалися до 10-річчя фірми — і зрозуміло, що наші працівники хочуть кудись їхати. Були побажання до Праги, Відня, тобто за кордон. Але якщо ми пропагуємо тури по Україні, то мені не пасує везти колег святкувати ювілей фірми за кордон. І тут прийшло рішення: чекайте, я вас повезу за кордон, але слідами українців — на могилу Вербицького у Млинах, українськими місцями в Перемишлі, Сяноці, до музею української культури у словацькому Свиднику. Це була дуже гарна поїздка, що надовго залишила багато вражень. І після цього ми почали пропонувати такі тури нашим клієнтам. Попри те, що вони чудово зайшли, мені не подобається виїзний туризм. Мені цікава Україна: Львів та околиці, старі дерев’яні храми, наші замки та палаци, етнографічні особливості різних груп українців. Люблю знаходити щось нове і популяризувати це серед українців. До війни ми мали прекрасні тури на південь, зокрема на Херсонщину, Миколаївщину, але від 2022 року були змушені від них відмовитися. А які чудові мандрівки в Софіївку, на Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Черкащину. Дуже люблю ці місця, хоча помітив, що галичани менше цікавляться туризмом за Збручем. А мені так шкода, що мало їздив, що не був у Маріуполі, Донецьку і ще в багатьох місцях України, які зараз окуповані чи зруйновані ворогом…

— Від початку війни «Відвідай» активно допомагає нашим захисникам.

— Це так, але не бачу в тому чогось надзвичайного. Тепер усі допомагають. Це ж війна всіх. Але ми робимо це систематично. У нашому штаті небагато чоловіків, проте на сьогодні двоє з них активно воюють, ще двоє вже демобілізовані за станом здоров’я. Допомагаємо насамперед своїм, а також тим, кого знаємо особисто, чи їхнім родичам, друзям, знайомим. Таким чином від початку повномасштабної війни зібрали близько 3,5 млн грн, з яких ми виділили зі своїх доходів 1 млн 900 тис. грн, а туристи задонатили понад 1,6 млн грн. На кожній екскурсії маємо скриньки, роздруковані QR-коди. І завдяки тим 20–50 гривням кожного нашого туриста за тиждень назбируємо на FPV-дрон чи докладаємо до інших потреб. Відповідальна за це особа всі видатки обліковує і раз на квартал оприлюднює на сайті звіт. Також ходимо у шпиталь до поранених. Визначили собі чергу — і раз на два тижні чи місяць (залежно від потреби) здійснюємо такі візити. Про військових важливо пам’ятати, і вони про це повинні знати.

— У нашій розмові хочеться охопити ще одне ваше захоплення — матеріальною культурою бойків.

— Коли я почав розвивати туризм, поїхав на Гуцульщину й побачив, яка їхня культура цікава, багата і самобутня. Мене це приємно дивувало й водночас було образливо за свою Бойківщину. А коли вже сам став досліджувати це питання, то зрозумів, що ми, бойки, в плані матеріальної та духовної спадщини не гірші за гуцулів, але, на жаль, мало знані. Тому варто згадати все це і якісно розвинути… Щоб узятися за це, я ініціював утворення у Львові Товариства «Бойківщина», почав збирати однодумців, організовувати різні заходи. Напевно, найвідомішим нашим проєктом стало відкриття ресторану «Бойківська гостина», в якому я був певний час співвласником. Він на сьогодні успішно працює.

І другий момент: від мами у спадок мені перепав не мільйон доларів, а вишита камізелька. З неї я почав колекціонувати й відтворювати бойківський одяг. Давні сорочки та спідниці купував у колекціонерів чи по селах. Зважаючи на те, що 10–15 років тому бойківського одягу практично ніхто не колекціонував, мені деколи його просто дарували чи продавали на вагу, бо всі ганялися за борщівськими, покутськими чи гуцульськими вишиванками. Так і зібралось у мене десь зі 40 сорочок. Зараз інтерес до бойківського суттєво зріс, і це дуже тішить. Коли я недавно побачив, що гарну старовинну бойківську сорочку з Турківщини продають за три тисячі доларів, то подумав: який я багатий, маючи стільки схожих сорочок! Але головне — не просто тримати їх десь у себе вдома чи в музеї, а щоб люди собі відшивали взори чи робили копії одягу. Ті, що відновлені, охоче даю відвишивувати. Хочу, щоб вони оживали, поширювалися серед людей, щоб їх носили, а не тримали в шафі. Маю майже весь верхній одяг бойків, який теж можна собі відтворити, — гуню, бунду, кожуха. Гуні, до речі, висять у ресторані «Бойківська гостина». Відвідувачі вдягають їх, фотографуються і так перевітрюють, аби міль не їла.

— Ви ніби й самі вмієте вишивати?

— Коли я був студентом, сам собі вишив сорочку, позаяк не мав змоги купити. Хоча до того вишивати не вмів, але, видно, гени спрацювали, бо моя баба була знаною вишивальницею. Я вибрав собі простий взірець із книжки Ксенії Колотило, на Привокзальному ринку у Львові купив нитки і матерію. Мені показали, як вишивати, і цій справі присвячував щодня по годині.

— Що для вас є гарантом успіху?

— Робити те, що любиш. Усе робити з любов’ю. Те, що люблю, перетворюю або на бізнес, або на хобі. Коли на початках я зазнавав невдач, влазив у борги, то дружина пропонувала спробувати себе в чомусь іншому, наприклад у торгівлі. Але коли відкривав вакансії, то розумів: не хочеться, то не моє. І я таки домігся успіху в тому, що люблю. Другий секрет успіху — постійно працювати. Мій робочий день триває 16 годин, сплю трохи менше, ніж треба. Вихідних практично не маю. На початках ми були єдині в туризмі, а тепер конкурентів багато, тому треба завжди бути на плаву: пропонувати нове, вдосконалювати й доробляти те, що є, вивчати досвід — тобто постійно крутитися. І завжди бути в темі, поєднувати давнину із сучасним.