До війни він збудував своє професійне життя як викладач університету, практик-психотерапевт, клінічний психолог у психоневрологічному диспансері. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то відразу ж як офіцер оперативного резерву першої черги прибув до військкомату. Дев’ятнадцять місяців служив у війську, сім з яких на передовій, і повернувся, як каже, вже іншою людиною.
Викладач-практик цікавіший студентам
Його стихія — праця зі студентами. Почав нею захоплюватися, ще як сам був студентом. Часто задумувався про те, що хотів би бути викладачем. Однак після завершення навчання в Університеті внутрішніх справ пішов працювати практичним психологом. Та коли через ковід поменшало клієнтів, став шукати додаткову роботу. Тоді у Львівській політехніці була вакансія фахівця на кафедрі теоретичної та практичної психології. З того часу Володимир Полегонький вдало тримає баланс між викладанням і практикуванням свого фаху.
— Зі студентами цікаво, — каже. — Мені подобається їхній запал в очах, те, що вони хочуть щось знати. Хоча є різні студенти. Викладання дає мені змогу втілювати свої практичні задуми, збагачуватися теоретичними знаннями, доповнювати практику теорією і навпаки. Як на мене, тут одне одному не суперечить, а допомагає, адже практик повинен збагачуватися теоретично. Водночас викладач, який практикує свій фах, а не лише суху теорію, більш прогресивний і тим цікавий студентам. Та й передавати досвід своїм майбутнім колегам теж цінно.
Мій співрозмовник викладає патопсихологію, психопатологію, етичні норми психологічного консультування, а також глибинну психологію, психологію залежностей, групову психотерапію. Як практик обіймає посаду клінічного психолога у психоневрологічному диспансері та на волонтерських засадах консультує ветеранів війни.
«Добре, коли у війську є з ким поговорити»
Невдовзі після завершення навчання в Університеті внутрішніх справ Володимир Полегонький, як випускник військової кафедри, впродовж 2017–2018 років служив у ЗСУ. Це був призов офіцерів запасу, яких тоді прикликали на службу. Володимир потрапив до військової служби правопорядку у Львові. Після півторарічної служби його зарахували до оперативного резерву першої черги. За правилами, у разі запровадження в країні воєнного стану оперативний резерв першої черги повинен прибути до ТЦК протягом 24 годин. Тож, коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Володимир Полегонький того ж дня стояв коло ТЦК.
— Я завчасу знав, що потрібно брати зі собою, тому був напоготові. А наступного дня мене вже офіційно мобілізували.
— Скільки часу й де саме ви служили?
— Моя служба тривала до 9 листопада 2023 року. Спершу я потрапив до навчального центру, де долучився до підготовки мобілізованих, після завершення якої їх скеровували до вже сформованих бойових бригад. Там я пробув до літа, а потім мене відрядили до зони бойових дій на Донеччині, де я як офіцер виконував бойові завдання. Згодом унаслідок ротації мене знову повернули до навчального центру.
— Чи під час служби вам випало застосовувати свій фах?
— У навчальному центрі — так, а на Донеччині я мав інші завдання. Попри те, мої побратими знали, що я психолог, і зверталися до мене з різними питаннями. Я консультував їх, надавав психологічні рекомендації. Були й такі, хто потребував медикаментозного втручання, лікування чи психіатричної допомоги. Маючи клінічний досвід, я міг це побачити, виявити. Моя військова частина співпрацювала з різними медичними закладами, куди за потреби військовослужбовці отримували скерування на лікування. Тобто психотерапії я там не практикував, але міг допомогти розв’язати конфлікт, зарадити тому, що турбує, поговорити, вислухати наболіле тощо. До мене йшли підлеглі, просили допомоги, розради. Вони мені довіряли. Це дуже добре, коли у війську є з ким поговорити. В інфопросторі зараз про це говорять, і це дуже класно.
Війна не відпускає
Після демобілізації Володимир Полегонький якийсь час звикав до цивільного життя.
— Добрих пів року мене тримав фронт, я думав: «Як? Вони там, а я тут…». Мав відчуття нереальності світу, певну розсіяність. Тому дозволив собі відпочити, тобто нічого не робити, багато бути вдома. Згодом став пробувати потрохи повертатися до професії. Перші три місяці після демобілізації я відчував дереалізацію, але з часом усе налагодилося.
«Військова форма давно висить у шафі. Цей досвід, ці спогади — вже не окрема частина життя, а щось, що природно вплелося в те, хто я є. У війську я став як міфічний Харон — спочатку проводжаючи підлеглих у бій, а потім піклуючись про душі тих, хто повернувся чи надломився під тягарем війни.
Довго не міг наважитися написати цей пост. Відчуття провини, сорому, збентеження — все змішалося. Як говорити про повернення, коли війна триває? Як розповісти про свій шлях, коли твої побратими все ще там? Мовчання здавалося безпечнішим, але тепер розумію: воно не лікує», — написав Володимир на своїй сторінці в соцмережі.
— Чи після служби в ЗСУ ви змінились як викладач?
— Я розширив свій фах, зокрема тепер навчаю студентів, як працювати з ветеранами, адже маю досвід роботи з військовослужбовцями в навчальному центрі. Наводжу їм різні приклади, ділюся випадками, кейсами, з якими зіткнувся під час військової служби. Набув там досвіду з військовослужбовцями, а тепер набуваю з ветеранами.
Уже після демобілізації Володимир Полегонький проходив курс травмотерапії в Центрі цілісного розвитку Нідерландів. Також пройшов курс «Бойова травма: індивідуальна та групова терапія» при Міжнародному інституті вивчення травми Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, а на факультеті післядипломної освіти Львівського медуніверситету здобув спеціалізацію «Клінічна психологія».
— Мені бракувало певних теоретичних знань, зокрема про бойову травму, — пояснює. — Тому я зрозумів потребу вчитися в цьому напрямі. Є певна специфіка в тому, як працювати з тими, хто на війні, а як із ветеранами. Вони потребують різних підходів. Тепер я можу безоплатно надавати психологічні консультації чи психотерапевтичну допомогу ветеранам, які повертаються зі зони бойових дій.
Долучившись до ГО «МедАльянс», Володимир Полегонький у проєкті «Розмова з Титанами» навчає громадськість, насамперед студентську молодь, навичок ефективного комунікування з ветеранами. Набувши їх, особа знає, як комунікувати з тими, хто повертається з війни, може сприяти їхній психологічній адаптації, виявляти їхні потреби, бачити, якої підтримки вони потребують, допомагати ветеранам інтегруватись у цивільне життя.
Такі тренінги й лекції вже відбулись у кількох львівських університетах — медичному, фізичної культури, ЛНУ, УКУ. Незабаром цей проєкт реалізовуватимуть і у Львівській політехніці.
— Тепер у розмовах часто з’являється розмежування щодо того, що все буде інакше, і що ті, хто побував на війні, потребують іншого ставлення. Насправді це не так. Більшість із них повернуться до звичного життя — до місць праці, соціальної активності, до родин, нормально адаптуються. Люди, не дотичні до військових, мають певний острах. Наше завдання та мета — усунути цей острах, пояснити, що ці люди такі самі, як і ми, що не потрібно цих стигматизацій, тобто розмежування.
— Чи підтримуєте стосунки з тими, з ким служили?
— Так, ми спілкуємося. Періодично ті, з ким я був на Сході, пишуть мені. Часто просять поради, як діяти в певній ситуації.
— Як війна змінює людину?
— По-різному. Це дуже індивідуально. З власного досвіду скажу, що в мене з’явилося більше цінностей. Тепер більше акцентую на якості життя, на тих речах, що дають мені задоволення. Багато відсіяв обтяжливого, того, що завдавало мені шкоди. Якось мимоволі «почистилося» коло мого спілкування. Певні світоглядні речі відсіялись, а певні посилилися. З’явилися нові сенси, а старі пішли в небуття. Тепер я маю чіткіші межі того, що повинен робити в цьому світі. Стало визначенішим і ціннішим, глибшим моє життя.
«У терапевтичному кабінеті та в університетській аудиторії я знаходжу справжнє задоволення — працювати глибоко, професійно, з любов’ю до своєї справи і людей. Війна могла зробити серце черствим, але натомість воно навчилося любити життя ще сильніше. Кожна сесія, кожна лекція — це не просто робота. Це можливість передати іншим щось важливе про силу, вразливість і людяність» (з допису Володимира Полегонького в соцмережі).
