Валерія, відома під позивним «Санта», 39 років, служить у Збройних Силах України з 2015 року. Вона вирізняється не лише своїми професійними навичками, але й силою духу, яка надихає її побратимів. Її бойові товариші часто називають її ще й «МехВод», адже Валерія є вправним водієм-механіком військових машин, що викликає повагу та захоплення серед військовослужбовців.
Зараз Валерія проходить реабілітацію в одному з медичних закладів Львова після отриманої на фронті травми. Проте навіть у лікарняних стінах її не покидає бойовий дух. Валерія продовжує брати участь у житті своїх побратимів і підтримувати зв’язок із тими, хто залишається на передовій.
Нещодавно до Валерії завітали студенти-правники Інституту права, психології та інноваційної освіти Львівської політехніки Владислав Мельник і Соломія Куцук та керівниця Центру правових досліджень ґендерної рівності Ірина Андрусяк. Вони підтримали військовослужбовицю і провели з нею бесіду, під час якої Валерія погодилась відповісти на кілька запитань про свій досвід, службу та процес відновлення.
Інтерв’ю з Валерією: про службу, травму і жінок-військовослужбовиць
– Валеріє, ви у Збройних Силах України з 2015 року. Що вас мотивувало приєднатися до армії?
– Для мене це був виклик, якому не змогла протистояти. У 2015 році, коли країна потребувала захисту, я відчула, що маю бути частиною цієї боротьби. Мої цінності і переконання не дозволили стояти осторонь, тож я вирішила приєднатися до лав ЗСУ.
– Ви зараз проходите реабілітацію. Як це вплинуло на ваше життя і які у вас плани на майбутнє?
– Травма – це, звичайно, важке випробування, але я сприймаю її як частину свого шляху. Реабілітація – це шанс повернутись до строю ще сильнішою. Моє головне завдання зараз – відновити здоров’я і повернутися до своїх побратимів. Я знаю, що війна триває, і хочу бути корисною на фронті. Сила духу та підтримка моїх товаришів допомагають мені рухатися вперед.
– Чи змінилися, на вашу думку, умови для жінок у військовій службі за останні роки?
– Так, безумовно, умови для жінок у військовій службі значно покращилися. Я це відчула на собі, адже з моменту мого вступу в Збройні Сили у 2015 році відбулися серйозні зміни. Роль жінок більше визнають, і вони отримують можливість брати участь у різних бойових та технічних операціях нарівні з чоловіками. Стало більше можливостей для професійного розвитку, доступ до навчання і тренувань став ширшим. Також я бачу, як змінилось ставлення до нас: більше поваги, більше розуміння, що жінки здатні виконувати найскладніші завдання.
– Чи зіштовхувались ви з викликами або стереотипами через вашу стать під час виконання службових обов’язків?
– Бували випадки, але здебільшого це стосувалося реакції цивільного населення. Часом я чула висловлювання на кшталт: «нежіноча справа», «нащо тобі той автомат» або «місце жінки не на війні». Ці слова мене не зупиняли, а навпаки, давали додаткову мотивацію довести, що я на своєму місці. Що ж стосується побратимів, то я завжди відчувала їхню підтримку. Але разом з тим не було жодних поблажок. На фронті ми всі рівні – тут немає «хлопчиків» чи «дівчаток». Усі ми бойові одиниці, кожен з нас виконує свою місію, і я завжди прагнула робити це на найвищому рівні, незалежно від того, що про це думають інші.
– Як жінки у вашому батальйоні підтримують одна одну? Чи є у вас можливості для обговорення специфічних проблем?
– У нашому батальйоні жінки підтримують одна одну, але, на жаль, ще існує місце для таких негативних явищ, як мізогінія. Це проблема не лише в армії, а й у суспільстві в цілому. Дуже важливо, щоб ми обговорювали ці питання, бо мовчання лише підсилює такі явища. Я переконана, що мізогінію потрібно викорінювати на всіх рівнях, включно з військовими структурами. Важливо створювати простори, де ми можемо говорити про специфічні проблеми, ділитися досвідом та знаходити підтримку. У нашому підрозділі є розуміння, що тільки через солідарність ми зможемо досягти рівності та поваги для всіх.
– Яким ви бачите майбутнє жінок у військових структурах? Що б ви порадили дівчатам, які прагнуть зробити кар’єру у військовій сфері?
– Я бачу майбутнє жінок у військових структурах як рівноправне з чоловіками. Військова служба – це, передусім, важка робота, яка вимагає витривалості, сили духу та готовності приймати складні рішення. І це стосується як чоловіків, так і жінок. Тому важливо розуміти, що вибір військової кар’єри потребує серйозної підготовки, як фізичної, так і психологічної. Жінки мають усі ті якості, які споконвіку наділяли чоловіків-воїнів: честь, відвагу, мужність і гідність. Ці якості не мають статі, і я щиро вірю, що вони визначатимуть нашу роль у майбутньому армії. Для тих дівчат, які прагнуть зробити кар’єру у військовій сфері, моя порада – бути впевненими у собі, ніколи не сумніватися у своїх можливостях і завжди пам’ятати про свою силу. Військова служба – це покликання, де важливо бути готовою до викликів, але також це місце, де можна показати свою справжню силу та відданість.
Валерія – це не просто жінка-воїн, а символ стійкості та відданості своєму обов’язку. Її слова про рівність у військовій сфері, про витривалість і силу духу відображають реалії сучасної армії, де ґендерні бар’єри поступово руйнуються. Вона є живим доказом того, що жінки мають усі необхідні якості для успішної служби – честь, відвагу, мужність і гідність.
Незважаючи на виклики та травми, які довелося пережити, Валерія залишається рішучою і готовою до нових випробувань. Її історія є яскравим прикладом того, що військова служба – це місце для тих, хто не боїться боротися, незалежно від статі. Вона мотивує нове покоління жінок у військовій сфері й демонструє, що найголовніше – це сила духу, відданість справі та вміння стояти пліч-о-пліч із побратимами, незалежно від обставин.
Розмова з Валерією вкотре підтверджує, що майбутнє української армії – за рівноправною і сильною спільнотою, де кожен воїн, незалежно від статі, є важливою та рівноцінною частиною єдиної команди.
