8 жовтня 2025 року в Залі Юліана Захарієвича Національного університету «Львівська політехніка» у межах 18-го Екуменічного соціального тижня відбулася панельна дискусія «Українські інституції за кордоном: від самозарадності до сталого розвитку». Організатором події став Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК). Дискусія відбувалась у змішаному форматі й об’єднала учасників із 29 країн. Упродовж дискусії учасники зосередили увагу на тому, як українські інституції, організації та ініціативи за кордоном пройшли шлях від реагування на нагальні виклики до стратегічного розвитку, формування партнерств і зміцнення своєї стійкості.
Захід розпочався з хвилини мовчання на знак вдячності українським героям, серед яких чимало львівських політехніків.
Панелісти заходу:
- Зенон Коваль, член екзекутиви Світового Конґресу Українців (СКУ), політичний радник Европейського Конґресу Українців (ЕКУ) і Товариства українців у Бельгії. Бельгійський дипломат українського походження, посол франкомовних урядів Бельгії (1996–2019). Спеціальний радник посольства України в Брюсселі (1992–1994).
- Інна Григорович, голова Спілки українських вчителів у Великій Британії, директорка Благодійного фонду Ukrainian St. Mary’s Trust, директорка мережі українських шкіл St. Mary’s Ukrainian Schools (Лондон, Велика Британія). У червні 2023 року нагороджена орденом Британської імперії (MBE) згідно з Почесним списком нагород до дня народження короля (King’s Birthday Honours 2023) — за особливий внесок і службу для Сполученого Королівства та за визначний внесок у розвиток освіти.
- Анастасія Плахтій, співзасновниця, президентка Українського дому в Ряшеві, виховниця, референтка УПП Станиці Пласт Ряшів, володарка премії «100 найуспішніших жінок Львівщини 2021», волонтерка Благодійного фонду «Із янголом на плечі».
- Ірина Ключковська, директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», наукова та громадська діячка, заслужена працівниця освіти України, почесна професорка Львівської політехніки.
Відкрив подію проректор університету з інституційного розвитку професор Роман Корж, привітавши всіх учасників:
— Панельна дискусія відбувається у межах 18-го Екуменічного соціального тижня. Партнерство нашого університету з організаторами виявляється у спільних проєктах і взаємній підтримці соціально важливих ініціатив. Практика, коли один заклад надає технологічну, ресурсну й інтелектуальну підтримку іншому для досягнення спільної мети, є надзвичайно продуктивною. Традиція проведення Екуменічного соціального тижня, яку Львівська політехніка підтримує багато років поспіль, — приклад саме такої співпраці. Тема сьогоднішньої дискусії продиктована самим життям: українська діаспора упродовж десятиліть виявляла ініціативність, самодостатність і здатність бачити перспективу, знаходячи дієві інструменти для спільного поступу. Тактика гуртування задля стійкості спільноти особливо важлива нині — у час геноцидної війни Росії проти України.
Далі до учасників звернувся владика Степан Сус, єпископ Української Греко-Католицької Церкви, голова Пасторально-міграційного відділу Патріаршої курії УГКЦ:
— Тема, яку ми сьогодні обговорюємо, надзвичайно актуальна. Сотні тисяч українців нині живуть за межами України. Перед Церквою та громадськими інституціями постає спільне завдання — допомогти нашим людям інтегруватися в нове середовище, але водночас зберегти свою українську ідентичність і не розчинитися в асиміляційних процесах. Особливо це стосується молоді, студентів, дітей. Ми повинні знайти всі можливі ресурси, щоб вони зростали у правильному руслі — пам’ятали, хто вони, не відмовлялися від власного коріння й усвідомлювали, що належать до відважного, сильного та гідного українського народу.
Виступ директорки МІОКу професорки Ірини Ключковської задав напрям усій дискусії. Вона наголосила: жодна ідея не виживає без форми — без інституції, людей, правил і партнерств, що дають їй сталість. Подякувавши Українському католицькому університету за послідовну співпрацю, Ірина Ключковська зазначила: тема українських спільнот за кордоном сьогодні особливо важлива. Це питання про те, наскільки Україна здатна спиратися на свої громади за межами держави.
Отець Роман Фігас, директор Інституту екуменічних студій УКУ, окреслив головний виклик нинішнього часу: сталість потрібна не лише окремим організаціям, а й зв’язкам між ними. Символом цього Екуменічного тижня стала Україна як механізм із безліччю коліщат — кожне відповідає за свою ділянку, але рух можливий лише тоді, коли вони працюють злагоджено. Іноді потрібно полагодити зубці, іноді — мати сміливість створювати нові шестерні задля коректної роботи механізму.
З вітальним словом до учасників звернувся д-р Томас Біррінгер, директор Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні. Він нагадав, що фонд уже понад три десятиліття послідовно працює в Україні, підтримуючи розвиток демократії, правової держави та соціально-ринкової економіки. На думку Біррінгера, місія фонду — не просто фінансова допомога чи експертна підтримка, а насамперед створення простору для діалогу, де українські та європейські партнери зможуть спільно шукати відповіді на виклики часу. Доповідач звернув увагу на особливу роль українсько-німецького порозуміння в умовах нової хвилі міграції, адже нині в Німеччині проживає понад мільйон українців. Саме тому, наголосив Біррінгер, важливо, щоб цей рух людей став не лише викликом, а й ресурсом для розвитку обох суспільств.
Історичний горизонт дискусії окреслив Зенон Коваль — член Екзекутиви Світового Конґресу Українців і політичний радник Европейського Конґресу Українців. Він нагадав, що після Другої світової війни українці в Європі будували структури всупереч тиску радянської пропаганди. Саме тому виникла потреба в єдиній платформі представництва — спочатку в європейській, а згодом у світовій. Ці інституції витримали випробування часом, але кожна нова хвиля міграції змінювала правила гри: від політичної еміграції до трудової міграції 1990-х, від вимушених переїздів 2014 року до повномасштабної війни 2022-го. Та щоразу перед спільнотою постає те саме завдання: як допомогти тим, хто щойно прибув, віднайти себе у громаді. Багато хто з них не має досвіду участі в церковному чи громадському житті, не знає, з чого почати. Тож місія діючих інституцій — стати для них містком до спільноти: навчити самоорганізації, підтримати перші ініціативи, познайомити з тими, хто вже проклав шлях. Саме в цьому полягає тяглість і сенс українського світу поза межами держави.
Інна Григорович, голова Спілки українських вчителів у Великій Британії, навела приклад Української школи Пречистої Діви Марії в Лондоні, заснованої 70 років тому Союзом українців у Британії. Школа стала одним із головних осередків збереження української ідентичності. Школу створили після Другої світової війни українці, що опинились у Великій Британії, але не змирилися з втратою батьківщини. Вони мали чітке відчуття спротиву радянському впливу і прагнули виховати своїх дітей українцями, хоч би де ті жили. Саме тому школа стала для громади не просто навчальним закладом, а місцем, де зберігалися мова, культура, традиції й пам’ять про Україну. За 70 років існування школа переживала різні періоди, однак ніколи не припиняла своєї роботи. Ключем до цього стала вірність цінностям, що їх сформулювали засновники, — громадський дух, відчуття спільної справи, взаємна підтримка, любов до України. Коли у 2012 році до школи прийшла Інна Григорович — спершу як мама, а згодом як директорка, — перед нею постало завдання осучаснити інституцію, зберігши її основу. Поступово вона взялася розвивати партнерства, залучати нових учителів, розширювати програми. Але справжнє випробування настало у 2022 році, коли до Британії прибули тисячі сімей, рятуючись від війни. Уже за кілька тижнів після повномасштабного вторгнення до школи щосуботи приходили десятки дітей із Маріуполя, Харкова, Запоріжжя та інших міст. Доводилося доставляти стільці, щоб усі розмістилися. Саме тоді, каже пані Інна, стало зрозуміло: українська школа за кордоном — це не лише навчання, а й терапія, підтримка, місце єднання. Сьогодні мережа, що виросла зі школи Пречистої Діви Марії, вже об’єднує 15 закладів по всій Великій Британії, де навчається понад три тисячі дітей, з яких більшість — тимчасово переселені. У педагогічному складі більш як дві сотні вчителів — і понад 85 % з них також вимушено покинули Україну. Отже, школа стала не лише для дітей, а й для освітян можливістю продовжити своє покликання.
Для Інни Григорович важливо не просто навчати мови чи історії. Вона каже, що сенс школи полягає в тому, щоб діти не втрачали відчуття свого коріння і знали, що Україна — це не просто країна на карті, а частина їхньої власної історії. Через навчання та спільні заходи школа стала місцем, де дитина може почуватися комфортно й серед своїх. Так поступово школа переросла межі звичайного освітнього закладу і стала голосом українців у Британії:
— В основі нашої роботи — справедливість, чесність, партнерство і взаємна повага. Саме ці цінності допомагають нам не боятися бути сміливими й відкривати двері для кожного. Тема дітей торкається кожного — і саме через дітей ми можемо говорити з британським суспільством про потреби українців, про наше сьогодення та майбутнє.
Анастасія Плахтій, співзасновниця Українського дому в Ряшеві, розповіла, як виникла ідея створити осередок і як він поступово став центром життя місцевої громади. Потреба у власному просторі з’явилась у 2022 році, коли після початку повномасштабної війни до Польщі приїхала велика кількість українців. Багато хто з них, зокрема родини з дітьми, гостро потребували місця, де можна було б говорити українською, відзначати свої свята, зберігати зв’язок із культурою. Так народилась ідея створити Український дім — спільний для тих, хто нещодавно виїхав з України, і для українців, народжених уже в Польщі. Ініціаторками стали три активні жінки: Ірина Герасимова, Христина Дикун та Анастасія Плахтій. Вони вже мали досвід громадської роботи в місцевому пластовому осередку, тому добре розуміли, як важливо створити відкриту структуровану організацію, що могла б стати точкою об’єднання українців. Український дім у Ряшеві задумували як місце культури, освіти й взаємопідтримки. Тут проводять заходи для дітей, тематичні зустрічі, традиційні свята, також є простір для волонтерства. Згодом до роботи долучилися не лише новоприбулі українці, а й представники давнішої діаспори та поляки, яким цікава українська культура.
За словами Анастасії Плахтій, робота дому ґрунтується на кількох принципах: чітке бачення мети, гнучкість у відповідь на потреби громади та відчуття відповідальності за спільну справу. Деякі напрями діяльності змінювалися з часом, але організація зберігала головний вектор — підтримку українців і популяризацію культури. Нещодавно у структурі дому з’явився новий напрям — допомога українським військовим, які проходять реабілітацію. Ідея проста: кожен член громади має відчувати, що його зусилля дають користь Україні. Особливою цінним стало поєднання людей з різних регіонів України. Багато хто вперше знайомиться з традиціями, яких не мав удома: спільний Святвечір, колядування, Великдень. Це не лише культурна діяльність, а й відновлення спільної пам’яті. Доповідачка наголосила, що засновниці Українського дому надихалися досвідом подібних інституцій — від історичного Народного дому в Перемишлі до великих українських спільнот у Канаді та США. Вони підтримують контакт із діаспорними організаціями за океаном, переймають досвід і будують власну мережу співпраці.
Директорка МІОКу професорка Ірина Ключковська, спираючись на багаторічний досвід досліджень і співпрацю з українськими громадами у світі, окреслила головні чинники, які визначають, чи зможе інституція перейти від етапу самозарадності до сталого розвитку. За її словами, всі українські організації за кордоном проходили першу фазу виживання — самозарадності. Проте цього замало: деякі з них існували короткочасно, реагуючи лише на нагальні потреби, тоді як інші — зуміли закріпитися, вибудувати структуру, розширити діяльність і передати досвід наступним поколінням.
МІОК розглядає ці процеси через різні покоління української еміграції:
- післявоєнна хвиля, до якої належить досвід Європейського та Світового конґресів українців, продемонструвала приклад організацій, здатних витримати десятиліття випробувань і зберегти тяглість;
- середина 1990-х — 2000-х років принесла інше покоління — людей, вихованих у пострадянських реаліях, які почали модернізувати громади та впроваджувати нові освітні моделі, як-от мережа шкіл Пречистої Діви Марії у Великій Британії, що поєднує українські цінності з європейськими стандартами;
- нова хвиля після 2022 року — це приклад високої ініціативності та самоорганізації, коли українці, опинившись у новому середовищі, створюють інституції буквально з нуля, як-от Український дім у Ряшеві.
На основі досліджень МІОКу пані Ірина виокремила п’ять ключових чинників сталості українських інституцій:
- Інституційне оформлення. Без юридичного статусу організація втрачає можливість ефективно взаємодіяти з урядами країн перебування, донорами й українськими державними структурами.
- Фінансова стабільність і диверсифікація ресурсів. Членські внески вже не забезпечують життєздатності — важливо шукати гранти, партнерські програми, зокрема на рівні ЄС.
- Зміна поколінь і роль молоді. Без залучення нових людей організація втрачає динаміку. Саме молодіжні крила стають запорукою оновлення й розвитку.
- Ціннісна основа. Стійкі інституції спираються на спільні цінності — відповідальність, солідарність, ідентичність, довіру. Вони формують культуру, яку можна передавати далі.
- Професіоналізація. Сучасна громадська діяльність потребує управлінських, комунікаційних і фінансових компетенцій.
Насамкінець професорка наголосила: війна дала імпульс появі сотень нових ініціатив як в Україні, так і за її межами. Тепер завдання — не лише підтримати ці структури, а й вибудувати сталу систему взаємодії між державою та закордонними українцями.
Загалом упродовж дискусії учасники зосередилися на ключових питаннях розвитку українських інституцій за кордоном. Йшлося про те, які практики можна вважати прикладами сталого зростання і як вибудовуються партнерства з урядами, міжнародними структурами й місцевими громадами. Крім того, обговорювали, що потрібно для збереження спроможності та незалежності українських організацій у довгостроковій перспективі, як поєднати гуманітарну місію, збереження ідентичності й формування позитивного іміджу України. Окремо порушили тему цінностей як основи довіри в спільнотах і рушія стійких проєктів, а також залучення нової хвилі української міграції, спричиненої російською агресією, до розвитку цих інституцій.
