Відвідини музею «Тюрма на Лонцького», які організувала для студентів груп ЕЕ-12, АЕ-11, АП-11, МБ-12, УЗ-11, АВ-13, МК-13, ФБ-13, КІ-105, БД-104, АР-110, ІП-13 доцент катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка» Софія Булик-Верхола упродовж жовтня 2025 року, стали для студентів не просто екскурсією, а глибоким емоційним переживанням. Це місце пам’яті, яке зберігає болісну правду про репресії, тортури та нищення українського народу різними окупаційними режимами – польським, радянським і нацистським. Колишня слідча в’язниця, де утримували політичних в’язнів, стала символом боротьби за свободу, гідність і незламність українців.
Після екскурсій студенти різних груп поділилися своїми враженнями та поглибили свої відгуки пошуковими матеріалами про відомих українців, що перебували у цій тюрмі. Особливо зворушливою стала розповідь студента групи БД-104 Павла Цісика, який поділився особистою історією своєї родини:
«Для мене ця екскурсія має особливе значення, адже з Тюрмою на Лонцького пов’язана історія моєї родини. Саме тут у листопаді – грудні 1949 року перебував мій прадід – Микола Васильович Дубас. Тоді він був студентом другого курсу Львівського музичного училища, заснованого 1939 року в приміщенні Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – першого українського вищого музичного навчального закладу в Галичині. Разом із друзями прадід організував патріотичний виступ: винесли жовто-блакитний прапор, заспівали славень «Ще не вмерла Україна» та повстанські пісні. У радянський час такий учинок вважали злочином. Хлопців суворо покарали. Прадіда відрахували з училища, а згодом заарештували. Підставою став і зв’язок зі старшим братом Василем, активним оунівцем, який був засуджений на десять років концтаборів. Василь іноді просив молодшого брата передавати записки – цього було досить, щоб звинуватити в «націоналістичній діяльності».
Місяць прадід перебував під слідством у Тюрмі на Лонцького. Там відбувалися жорстокі допити, тортури, про які він ніколи не хотів розповідати. Згодом усю родину Дубасів депортували до Сибіру – у місто Балей Читинської області. Там прадід примусово працював у шахті, але саме там познайомився зі своєю майбутньою дружиною – моєю прабабцею, депортованою під час операції «Захід» 1947 року. Вона була родом із села Літовищі Самбірського району (тепер територія Польщі). На засланні у них народилося дві доньки.
У 1956 році сім’ї дозволили повернутися до Львова. Проте важка праця в шахтах підірвала здоров’я: померли від онкологічних хвороб 1986 року, коли прабабусі було 54, а прадідусеві 59 років.
Моя бабуся згадує, що в радянський час у родині ніколи не говорили про Тюрму на Лонцького чи заслання. Усі боялися – навіть удома, навіть між собою. Тому екскурсія до Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» стала для мене не лише дотиком до історії України, а й глибоким особистим досвідом – спробою зрозуміти історію свого роду і побачити те, про що колись боялися розповідати. Це місце скорботи, пам’яти й водночас гордости за тих, хто не скорився. Це місце вчить нас пам’ятати і шанувати минуле, а також із гідністю творити майбутнє».
