Доцент катедри української мови Софія Булик-Верхола і старший викладач катедри УМ Володимир Дяків зі студентами ІГСН (групи МВ-11, СК-11), ІППО (група ПС-103), ІКНІ (групи СА-11, ШІ-14, ФЛ-14), ІМФН (група МІ-11) побували в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
Прикметно, що в умовах сьогочасної московсько-української війни студенти з особливим розумінням сприймають матеріали, які зберігаються в Меморіальному комплексі.
Студентка групи ФЛ-14 Марта Належита поділилась думками про побачене:
«Ціна ідеї... Чи багато сучасних людей зрозуміють ці два слова у всій повноті їхньої глибини й нескорености? Скільки можна знайти тих, для кого Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл чи навіть такий відомий Степан Бандера – це не просто люди, про яких хтось щось розповідав у школі? Чи наш народ замислюється, як дорого коштувала українцям їхня істинна вірність?..
Нескінченно багато пошматованих людських доль і трагічно-героїчних історій бачили стіни вічного холоду і розпачу, стіни, попри які так часто ходимо і так рідко «бачимо», стіни, у яких назавжди залишиться відчайдушний крик і непереможна відданість, стіни в’язниці на Лонцького. Така буденна будівля насправді є моторошним музеєм нелюдських злочинів усіх тих, хто так не любив чи, радше сказати, боявся, незламного духу нашого народу й хотів скувати його в чотирьох стінах маленької камери, тих, хто вважав себе кращим і сильнішим, а показав лише ницість своїх дій, тих, хто хотів здолати людей, що дихали гаслом «Солодше нам у бою умирати, ніж жити в путах, мов німі раби»...
Розтрощили, знівечили, зранили, але не перемогли. Нелюдські умови, безжальний холод і відсутність забезпечення елементарних потреб мали сприяти вдосконаленню їхніх засобів боротьби проти всіх, хто заважав. Допити, що проводили впродовж багатьох годин на стільці з двома обрізаними ніжками, а інколи із використанням «спеціальних методів», направду виснажливий і жахливий процес. Слідчі могли змінюватися кожні кілька годин, намагаючись розвідати все у тих, хто знав, для чого мовчить, знав, що цінує.
Камери смертників... Місце божевілля, темряви і приречености. Як це сидіти без краплинки світла, розуміючи, що кожен крок, може означати, що зараз увірветься твоє життя? Жахливо, нестерпно! Ці кілька квадратних метрів, просочені думками про смерть, довели до божевілля не одну людину...
На противагу смерті було тут і життя, як би абсурдно це не звучало. Вагітні жінки, яких безжально садили за грати, не мали жодних санітарних умов ні під час вагітности, ні під час пологів. Як це можна назвати? Певно, у жодному словнику не знайдеться слова, яке б містило в собі стільки нелюдяности і ненависти, як вчинки тих, хто до цього причетний.
Вбиті до завершення слідства, спроба ховати трупи під підлогою, масові розстріли, катування, знущання – скільки ще злочинів бачила ця в’язниця? Як багато ми знаємо, а яку нескінченну кількість назавжди заховають у собі мовчазними тріщинами холодні стіни?!
Нашим обов’язком є пам’ятати ціну нашої свободи, нашої державности, нашої мовної ідентичности, та й зрештою ціну існування нашої нації. Бо їх нам вистраждали, вимовчали і здобули ті, що точно знали ціну своєї ідеї, ті, для кого в’язниця не означала здатися, ті, які мають бути не лише на стендах і пам’ятках, а гаряче горіти у наших серцях і діях, спонукаючи до незламної боротьби за незмінну ідею, «бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець, той здобуває світ!».
