З нагоди 210-ї річниці нашого великого Поета і Пророка Тараса Шевченка Всеукраїнський благодійний фонд Т.Г. Шевченка започаткував щорічний Всеукраїнський краєзнавчий конкурс «От де, люде, наша слава, слава України!». Конкурс проводять з метою формування національної свідомости, сприяння виявленню талановитих дослідників, зацікавлених у розвитку шевченкознавства, популяризації як його творчости, так і діяльности та творчости своїх видатних земляків. Організатори зазначають, що прагнуть відродити незнані, забуті, призабуті імена відданих синів і дочок України, які, надихаючись Кобзаревим Словом, боролися, працювали в ім’я своєї країни.
Студентка Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки Генріетта Нюл взяла участь у цьому конкурсі й здобула диплом ІІІ ступеня.
Генріетта поділилась роздумами про подвиг своїх земляків, які віддали життя за волю України:
«Україна була, є і буде! Її ніхто і ніщо не подолає, бо на захисті України-матері стоять найкращі сини нашого народу. Одним із них є мій земляк Іван Іванович Савка, лейтенант, командир стрілецької роти 133 окремого Батальйону Сил територіальної оборони 144-ї бригади. Ще в 2018 році, будучи майором податкової міліції України, Іван Савка був відряджений в зону АТО. Воїн запевняв, що кожен свідомий українець повинен мати три книжки: Біблію, «Кобзар» та «Історію України». У нього була і четверта, як він стверджував, головна книга – це «Шугаї». Іван Іванович вивчив свій родовід і був гордий, що належав до славетного роду Шугаїв, потомок славетного роду прикарпатських борців за свободу… Моє серце стискається від болю, але разом з тим мою душу переповнює гордість за славного мого земляка Івана Івановича Савку, славетного борця за волю з роду Шугаїв. Його прах рознісся над Тарасовою могилою, щоб ще міцнішою була сила українців, твердішою стала їхня воля, щоб український дух було чути скрізь. В 2023 році Іван Іванович Савка був нагороджений «Срібним хрестом», а в жовтні 2024 року закрито петицію на присвоєння йому звання Героя України (посмертно).
«Нема на світі України, немає другого Дніпра» – тепер це не просто хрестоматійні рядки. Зараз для кожного з нас вони набувають сакрального значення: наша країна – найбільша цінність, ми готові боротися за неї, бо вона – найкраща. Саме так говорив своїй матері Ярослав Олександрович Голянич: «Мамо, а хто, як не я. Зазирни у сині очі Синевірського озера, поглянь на красу Карпат, послухай музику гірських «річок». Мамо, я не можу…». Йому назавжди 22. Славко загинув із побратимом із села Середнє. Вони, як закарпатці, постійно тримались удвох. Влада поранило. Про це він сповістив по рації Славкові. Ярослав не міг залишити побратима, відтак їх обох накрило…
Герої. Скільки їх? Скільки історій ще не розказано, скільки їх ще залишиться десь далеко, присипаних спаленою українською землею, политою кров’ю наших героїв. На жаль, їх багато. Та на думку приходить спогад, який ятрить душу, а сльози одна за одною, просто так, невимушено, обпалюють обличчя. 3 листопада 2023 року. У селі Зарічне Запорізької області під час шикування для нагородження від ракетного удару загинуло дев’ятнадцять військовослужбовців та більше пів сотні отримали поранення. Серед загиблих був і Дмитро Мілютін, позивний «Таксист». Саме 3 листопада 2024 року було презентовано його книгу «Ніхто не повинен це бачити». Коротенькі описи настільки наживо пробуджують уяву, що відчуваєш себе у віртуальному просторі: стріляєш, падаєш в окоп, відчуваєш смертельну втому, небезпеку, страх, холод, метал, броню… І серед цього всього – людська доброта, щирість, підтримка. Дмитро був командиром артилерійської батареї. Найкращим командиром, вмілим, надійним, впевненим, кмітливим. «Ніхто не повинен це бачити», – пише автор. Людина повинна жити, а не вмирати під кулями і снарядами. Гуманіст і волелюб, як і багато інших наших героїв, він пройшов крізь пекло дебальцівського котла. Він став, як кремінь, міцний, як сталь.
Наші захисники, наші герої, наші титани. «От де, люде, наша слава, слава України!».
Все буде Україна!
Слава Героям!».
