Розповідає Марічка Стасишин, активна учасниця проєктів Центру Студентського Капеланства, Студентського театру «САД», Волонтерського простору DoBro, студентка Національного університету «Львівська політехніка»:
– Моя історія в капеланстві почалася з поїздки на море, а точніше – з бази «Політехнік-3»… Якось ми з подружками засмагали на пляжі, до нас підійшов отець Ігор і запропонував нам прийти ввечері на одну зустріч…
І з цього почався мій шлях у капеланстві: табори, різні зустрічі, прощі, поїздки в інтернат, на море, в гори, ярмарки, поїздки на Схід України, Школа особистісного зростання, театр «САД», де я виступала, і ще багато цікавого…
Мій перший табір на Сході запам’ятається на все життя. Щоб поїхати тоді туди, я собі взяла лікарняний (бо так просто мене би не відпустили з моєї міжнародної компанії в такий сезон), але я запізнилася на поїзд. «Ну запізнилася – так запізнилася, значить так мало бути», – я чомусь в останні дні перед поїздкою почала дуже панікувати і переживати, що їду туди, де недалеко є війна.
Але моя координаторка не залишила мене в спокої, і каже: «Тоді бронюй собі блаблакар, або бери квитки на автобус до Києва». Назад дороги вже не було – і я поїхала… І зараз не шкодую ні на крапельку, адже той тиждень був сповнений скількома радісними і позитивними емоціями, відкриттями, зі мною була найкраща команда, і ми разом пережили стільки пригод, що й не злічити…
Також яскравим спогадом для мене є участь у «Кубку Радості-3» з найкращою командою «КаКаДу», де ми, до речі, отримали перемогу! Там мені випало грати роль нареченої, я мала весільну сукню, фату, був навіть і наречений, ми сфотографувалися – і я виклала фотографію в соцмережі… Все було настільки правдоподібним, що родичі почали телефонувати до моїх батьків і вітати з цим радісним днем мого весілля (добре, що я тоді батьків завчасно повідомила).
Цікавим для мене є те, що на капеланстві я знайшла родину… Якось одного разу мені написала дівчина зі спільноти і почала мене розпитувати, звідки я, а потім сказала, що у неї є там родичі, і запитала, чи не пам’ятаю я її? Моєму здивуванню не було меж: виявляється, це моя троюрідна сестра Ірина Кафлик! Кого тільки не зустрінеш у тому капеланстві…
Загалом, я дуже рада, що потрапила в капеланство, адже тут люблять і приймають кожного, тут я знайшла людей, яких я можу назвати друзями, тут затишно, тут можна майже завжди поїсти (що не менш важливо для голодного студента), ну або принаймні кава є завжди, тут є Остап, який завжди радо зустрічає, і, як пощастить, може й хліба додому дати…
