Творча спадщина Тараса Шевченка живе в серцях молодих українців. Яскравим прикладом цього є перемога студентки Інституту архітектури та дизайну Анастасії Леськів у VІІ Всеукраїнському конкурсі есе «Мій Шевченко» з роботою «Ми чуємо Тебе, Кобзарю, крізь століття».
— Анастасіє, розкажіть, будь ласка, чому ви обрали саме Національний університет «Львівська політехніка» і спеціальність «архітектура та містобудування»?
— Я захоплююсь архітектурою і дизайном уже близько п’яти років. Усе почалось у дев’ятому класі, коли потрібно було обирати спеціальність. Я вступила до Технологічного фахового коледжу Національного університету «Львівська політехніка» на дизайн. Можливо, я б і далі розвивалася в цьому напрямі, якби не чудова викладачка дисципліни «Типи будівель» Катерина Харабара. Її лекції захопили й надихнули мене, і відтоді будинки для мене — не просто коробки, а місце затишку, краси, комфорту. Політехніка відкриває чудові перспективи для втілення моєї мрії — стати архітекторкою. До того ж Львів — культурна столиця України, де приклади історичних стилів і впливу сучасності можна побачити практично на кожному кроці, тож вибір був очевидний.
— Чи були у вас якісь очікування від навчання в університеті? Як узагалі уявляли студентські будні у Політехніці?
— У коледжі я здобула хороше підґрунтя для вступу до вишу, тому страху й переживань не було. Хотілося познайомитися з однокурсниками та старшими студентами, відчути ті «найкращі роки», про які всі говорять, на повну. Та не все так гладко. Буває, що робіт надміру і непросто виділяти час на якісь захоплення, тож без планування часу несолодко.
— Як навчання на кафедрі архітектурного проєктування та інженерії вплинуло на формування вас як особистості та на ваші творчі здібності? Чим ви найбільше завдячуєте викладачам?
— Перший рік я навчалася на кафедрі дизайну архітектурного середовища. Мої навички графічного подання і креслення вийшли на новий рівень завдяки інтенсивній практиці. Вже на другому курсі я навчаюся на кафедрі архітектурного проєктування та інженерії. Тут більше роботи у програмах і саме ситуаційних завдань. Тобто йдеться про реальні ділянки та умови (склад сім’ї, побажання «замовника» тощо). Для мене це в рази цікавіше: прийти на ділянку, відчути середовище, де проєктуватимеш майбутню будівлю. Буває нелегко, але без помилок і повторень важко чогось навчитися. Я рада, що викладачі відкриті до комунікації: консультацій, дискусій стосовно об’єкта, чітких пояснень.
— Що спонукало вас взяти участь у Всеукраїнському конкурсі есе «Мій Шевченко»?
— У січні 2025 року доцентка кафедри української мови Мирослава Гнатюк звернулася до мене з пропозицією взяти участь у конкурсі. Я прийняла її не вагаючись, адже люблю писати новели, вірші тощо. Крім того, ще у шкільні роки часто їздила на олімпіади, тож була впевнена у своїх силах і «набитій руці».
— Як участь у конкурсі вплинула на ваше розуміння творчості великого Кобзаря? Чи відкрили ви для себе щось нове?
— Коли я сіла писати есе, задумалася: «А про що писати? З чого почати?». Це для мене був невеличкий виклик, бо, як беруся за свої оповідання, мені досить ідеї — решта приходить у процесі писання. А тут просто Шевченко, і що з ним робити — не зрозуміло. Годинку помізкувала й вирішила писати про актуальність його творів у наш час. І тут понеслося... Я не до кінця впевнена, звідки з’явилися деякі думки. Можливо, я занадто інтенсивно думала про це серед ночі, а може, це мої власні (так, знаю, що тавтологія) пошуки Бога, намагання його зрозуміти. Направду про Шевченка я більше дізналась у шкільні роки, коли готувала доповідь про нього. Чомусь нам не розповідали (або я так слухала), яким він був «блатним міщанином». Тепер я знову поринула у пошуки справжнього Кобзаря, а не такого, якого нам нав’язала росія, і перед моїми очима постав солідний чоловік-інтелігент.
— У своєму есе ви пишете про «циклічність історії». Як вважаєте, чи можемо ми, вивчаючи творчість Шевченка, уникнути повторення помилок минулого?
— Гадаю, що так, адже Шевченко писав про становище народу. Його твори на цю тематику просякнуті правдою, болем, панським і російським гнітом. Поет це розумів, кожна освічена людина мала б усвідомлювати всю трагічність нашої історії. У серцях людей має бути бажання захистити свою країну, хоча б словесно, а не принижувати українськомовних і нарікати на те, як усе погано і що Україна їм нічого не дала. Як на мене, це ницо.
— Як ваша наукова консультантка, доцентка кафедри української мови Мирослава Гнатюк, допомагала вам у підготовці до конкурсу?
— Насамперед пані Мирослава викладала предмет «Українська мова за професійним спрямуванням». На парах я підтягнула знання з лексики, орфографії, дізналася про деякі незвичні для мене нюанси у мовленні. Наприкінці січня Мирослава Василівна ознайомила мене із завданням, його наповненням і структурою.
— Які рядки з творчості Шевченка вам найближчі й чому?
— У старшій школі на заняттях з української літератури я вперше прочитала поему-послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…», і вона пройняла мене до найглибших закутків душі. На конкурсах і під час Шевченківських днів декламувала саме її, а цей уривок є моїм улюбленим:
«Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого».
Ці рядки, на жаль, відображають реальність сьогодення. Українці бігають світом і не можуть ніде прижитися. ЗМІ пишуть, що 30–50 % українських біженців повернеться, але мені здається, що від сили таких буде 20 %. Проте в душі щиро сподіваюся, що якесь просвітлення на них таки зійде і що «російськомовні українці» (як вони себе називають, а насправді це просто люди з обмеженим світоглядом і, як я кажу, «пихаті ледарі») таки заговорять рідною українською.
