Тижневик «Аудиторія» публікує спогади львівських політехніків, яким назавжди довелося покинути рідну землю і які завдяки своїм знанням і наполегливості здобули визнання в світі. Сьогодні – розповідь Романа Гавриляка, колишнього голови комп’ютерного комітету Товариства українських інженерів Америки, про навчання у Львівській політехніці за Польщі та «перших совєтів».
Роман Гавриляк
Народився 25 грудня 1918 р. у м. Надвірна Івано-Франківської області.
Навчався у Львівській політехніці (1937–39, 1942–43). Вояк 1 Української Дивізії Української Національної Армії (дивізії «Галичина», 1943–45). 1945 року перебував у таборі військовополонених у м. Ріміні (Італія). У 1946–52 роках мешкав у Німеччині, здобув диплом інженера в Мюнхені (1947). Від 1952 р. проживав у США. Працював у циклотронній лабораторії і лабораторії ядерних структур Рочестерського університету (1952–68), у Колумбійському університеті (Нью-Йорк, 1968–78), Брукгейвенській національній лабораторії (Нью-Йорк, 1978–84, був головним інженером проекту синхротронної радіації), а також головою Товариства українських інженерів Америки (1988–91), де створив і очолював комітет комп’ютерного кодування української мови і працював над стандартами, котрих у 1980-х роках ще не було, а також розмістив в інтернеті сторінку оборони доброго імені дивізії «Галичинa».
Відійшов на Вічну Ватру 29 червня 2018 року.
Я закінчив гімназію у Станіславові 1936 року і вирішив студіювати у Львівській політехніці. Вступити було нелегко через те, що польська влада обмежила кількість прийнятих на студії представників «національних меншин». Українців, помимо того, що вони були більшістю населення на своїй землі, польська окупаційна влада вважала меншиною.
Для вступу необхідно було скласти іспити з математики, фізики та нарисної геометрії. Але в гімназії нарисної геометрії нас не вчили, отже мені треба було вивчити її самотужки. Тому вирішив відкласти студії на рік, щоб краще підготуватись. Я записався на курс електротехніки та механіки у промисловій школі в Станіславові і брав лекції з нарисної геометрії разом зі своїм товаришем Ярком Рублем у старшого студента Політехніки Анатоля Проскурницького. Пізніше ця дисципліна стала моїм найулюбленішим предметом.
Влітку 1937 року я з Ярком поїхав до Львова, щоб взяти участь у підготовчому курсі, який улаштувало Товариство українських студентів Політехніки «Основа». Курси відбувалися у домівці «Основи», яка містилася у приміщеннях собору св. Юра.
Було нас тоді кількадесят українців – кандидатів на студентів інженерії. З великим нетерпінням ми чекали результатів іспитів. Мене та Ярка прийняли, але багатьох відкинули, хоча іспит вони склали. Із 200 студентів першого року механічної та електричної інженерії українців було 10, євреїв 8, а решта поляки.
Розпочалися виклади. Ми пильно слухали лекції та відробляли всі вправи в лабораторіях, вчилися технічного креслення. Пригадую деяких професорів, які тоді нас навчали: Стожек викладав математику, фізику – Клєменсієвіч, нарисну геометрію – Пляміцер і Бартель, механіку – Бужинські, обробку металів – Мозер і Гайслєр, машинознавство і технічне креслення – Ауліх, елементарну математику – Ломніцкі, елементи машин – Гаусвальд, електротехніку – Ідашевскі, статику – Фухс, термодинаміку – Охендушко, інструментацію – Віткієвіч, крани і підойми – Аукасєвіч, матеріалознавство – Влодек, хімію – Сухарда, технологію металів і теплову обробку металів – Мозер, водні турбіни – Ціехановскі, пізніше елементи машин викладав українець Одинський. Особливо цікавими були лекції професора Бартеля.
Ми з Ярком замешкали в українському Академічному домі по вулиці Супінського (тепер М. Коцюбинського. – Ред.), 21, який донедавна було закрито, бо поляки вважали його гніздом українського націоналізму. Влада дала дозвіл Митрополитові Андреєві Шептицькому відкрити знову цей гуртожиток під скромною назвою Християнський інтернат для української студіюючої молоді. Там оселилося близько сотні студентів високих шкіл Львова, де за відносно невелику плату можна було прожити.
Настоятелем Академічного дому Митрополит призначив отця Малиновського, який прийшов до нас із Духовної семінарії. Він був людиною твердого характеру, любив порядок і дисципліну, умів тримати лад між студентами. Я, і не тільки я, мав іноді з ним непорозуміння. Для прикладу. Вхідну браму замикали на ключ о 10 год. вечора. Хто повертався пізніше, сторож усе ж відчиняв, але доповідав отцю Малиновському. На другий день о. Малиновський кликав порушника до себе і звертався, приміром, з такою промовою: «Пане Гавриляк, я вас дуже перепрошую, що я вам заподіяв велику кривду, а саме, що я вас прийняв до цього інтернату, де ви мусите чинити над собою насилля та повинуватися установленим приписам, які є, очевидно, незгідні з вашими переконаннями. Тому ви серйозно подумайте, чи вам не краще було б жити деінде, де би ви не мусіли так терпіти». Тоді я запевняв, що воно так не є, що мені тут добре, що я буду старатися дотримуватися приписів.
Порядок в Академічному домі був такий: ранком ми вставали і сходилися на молитву до великої салі-каплиці, пізніше був сніданок, і тоді кожний ішов до своїх занять. Вечором ми діставали вечерю, яку нам варила пані Левицька, вдова по священику. В неділю о. Малиновський правив для нас Службу Божу. В адміністрації йому допомагав Василь Глібовицький, якого ми називали Серафим.
Із мешканців Академічного дому пригадую Мирослава Прокопа, Василя Рудка, Омеляна Пріцака – довголітнього директора УНІГУ (Гарвардський інститут), Лева Рейнаровича, Любка Мацюка (обидва оперні співаки), Михайла Палідовича, Тиміша Семчишина-Річку, Свєнтка Левицького, Василя Бандеру – брата Степана Бандери, Стаха Яроша, Миханя, Юрка та Германіка Левицьких, Євгена Стахова, братів Литвиновичів, Богдана Пласкача, Романа Вергуна, Романа Войтовича, ну і врешті моїх близьких друзів: Андрія Питляра, Семена Тимціва (Заяця), Володимира Гошка (Уя), Дунька Павулу, Богдана та Романа Шеремету (Скибу), Мирона Макарушку, Сашка Солтиса, Леська Комаринського, Славка Чипака, Івана Бенцаля та інших.
Система студій у Політехніці та в інших високих школах того часу була досить вільна. Треба було скласти мінімум іспитів, т.зв. ригори. Складати іспити можна було коли хто хотів, за попереднім домовленням із професором. Було нормальним явищем, що 4-річну програму студенти розтягували на 5, 6, 7, а то й 10 літ. Деякі студенти, які були заанґажовані в інших справах, як приміром, у політично-підпільній діяльності, взагалі студій не кінчали – студії були для них тільки підставою жити у Львові, у центрі тодішнього українського життя.
Євреї інтенсивно присвячували себе студіям. Серед польських студентів було більше т.зв. «золотої молоді». Вони мали гроші і могли більше забавлятися та користати з приємностей, які приносить молоде життя. Майже всі польські студенти були під впливом і належали до польської шовіністичної партії «Народового фронту», яка була в опозиції до тодішнього уряду польської держави і пропагувала радикальну політику супроти меншин та антисемітизм. Їх називали популярно «ендеки».
Факт проголошення самостійності Карпатської України українці прийняли з великим ентузіазмом. Рівночасно зродилася тривога за долю Української держави. Багато молодих патріотів перейшло через Карпати, щоб стати в ряди Карпатської Січі. По всіх церквах правили Богослужіння за Карпатську Україну, найперше – у храмі св. Юра. Це було осіннього вечора 1938 року. Після Служби Божої, у якій взяли участь маси народу, всі вийшли на церковне подвір’я, і з одного затіненого від світла балкона церковних будівель хтось виголосив палку патріотичну промову, взиваючи всіх до походу вулицями Львова, щоб заманіфестувати нашу солідарність з Карпатською Україною. Миттю з’явилися прапори і транспаранти, і ми вирушили по вул. Міцкевича (тепер Листопадового чину. – Ред.), вигукуючи протипольські та протимадярські гасла.
На польську реакцію не довелося довго чекати. Вже на вул. Леґіонів (тепер проспект Свободи. – Ред.) зустріла нас польська кінна поліція і почала розганяти похід шаблями. Я з Леськом Комаринським, як добрі бігуни «Сокола-Батька», не мали труднощів із втечею. Але Леська поліціянти таки зловили, і він відсидів кілька тижнів у тюрмі.
Я повернувся до Академічного дому. Ми сподівалися нападу поляків і тому себе відповідно приготували. Наш сторож Баранкевич дістав дрючки від сокир і залізні штаби, які ми старанно поукладали по одній на кожний ступінь сходів. Іншої зброї ніхто не мав, бо закони це забороняли. Під кожним вікном була рівно уложена купка цегол та цементових блоків. Від вул. Супінського був високий паркан – там мала бути оборонна лінія. Під парканом були нагромаджені купи каміння і цегли. З інших боків Академічний дім відносно недоступний.
І ось із вул. Мохнацького (тепер М. Драгоманова. – Ред.) з криками виринув гурт польських студентів при співучасті шумовиння польської вулиці. Ледве вони підбігли під наш паркан, як дістали першу сальву каміння і цегол. Вони цього не сподівалися і відступили на безпечнішу віддаль. З відповідним криком ми висипалися через вхідну браму та, озброєні дрючками, погналися за напасниками. Може, і декому пощастило потягнути когось добре дрючком, але назагал поляки добре втікали. Ми вернулися назад перед Академічний дім, аж тут бачимо: над’їжджають вантажні авта з поліцією в шоломах, поліцаї кидаються на нас і кольбами крісів б’ють куди попало. Ми стояли перед парканом, та хоч який він був високий, я миттю опинився на другому боці.
Поліція увійшла в Академічний дім, зробила ревізію чи нема зброї, після розмови з о. Малиновським від’їхала, забравши зі собою кількох «підозрілих» мешканців дому. Пізніше ми довідалися, що польські студенти подалися до міста, вдиралися до українських установ, нищили устаткування й били тих, що не встигли втекти.
Так почався систематичний погром українських установ та підприємств ендецькими студентами при допомозі польської вулиці, на який польська поліція дивилась через пальці або таки явно йому сприяла. Жертвою впали тоді всі крамниці Українського «Маслосоюзу». Напасники нищили устаткування, били шиби, розливали молоко й тероризували українських дівчат, які там працювали. Варто згадати, що «Маслосоюз» через свої поважні економічні обсяги був сіллю в оці всім польським шовіністам.
Цей польський терор викликав відповідну реакцію українців. Через те, що організаторами цих заворушень були переважно польські студенти-ендеки, тому й на них спрямовувалося вістря українського гніву. Їх можна було легко впізнати, бо вони носили шапки своєї ендецької корпорації та відзнаку miecz Воlеslawа Сhrоbregо «szczerbiec» (меч Болеслава Хороброго «щербець»). На них і почали нападати боївки молодих українців на вулицях Львова і відплачувати за терористичні протиукраїнські виступи.
Одного вечора було вибито шиби у редакції «Slowa Narodowego» – органу ендецької партії.
На виклади у Політехніку ми приходили «озброєні». У течці, окрім книжок, було у нас ще каміння та кусень залізної рури, а під жакетом ще якийсь ніж для оборони. Отак, прийшовши у викладову салю, ми з відповідним розмахом кидали наші течки на лавку, щоби наша «зброя» відізвалася – для перестороги противникам. Однак, на диво, на терені школи поляки нас чомусь на займали.
Такі настрої між поляками й українцями тривали аж до літа 1939 року, доки смертельна загроза для їхньої держави з боку Німеччини не спрямувала увагу поляків на власну оборону.
Настав пропам’ятний день 1 вересня 1939 року. Я якраз повернувся до Львова з Лодзі, де відбував свою літню фабричну практику, на яку мав призначення з Політехніки, та приготовлявся розпочинати новий академічний рік. Замешкав я тоді на вулиці Набєляка (тепер І. Котляревського. – Ред.) разом із моїм другом із лещетарських виправ Б.Н.
Того дня ми пішли до Політехніки. І раптом побачили кілька літаків на небі, але трохи незвичної форми, і почули вибухи, ніби з околиці залізничного двірця. Перехожі поляки говорили, що це, мабуть, військові маневри. Яке ж велике розчарування і потрясіння зазнали вони, як і ми, коли незабаром побачили тягарові платформи, навантажені скривавленими людськими трупами! Ми зрозуміли: війна…
Вістку про початок війни ми прийняли майже з радістю – польська держава, від якої ми зазнали стільки кривд, може бути поборена сильнішою Німеччиною. З’явилася надія, що внаслідок воєнних дій Україна здобуде самостійність.
Щодня доходили вістки про блискавичний похід німців на Польщу. Я вирішив поїхати до Надвірної, де жили мати й сестра, щоб у цей непевний час бути разом із ними, тим більше, що 3 місяці тому помер батько. Потяги їздили вже дуже нерегулярно, бо найважливіші залізничні вузли було пошкоджено, та мені ще пощастило останнім потягом добратися до Станіславова, а зі Станіславова – до Надвірної.
Ми бачили, як розбита польська армія через Надвірну втікала на Мадярщину. При цій нагоді я придбав кріса, якого виміняв у відступаючого польського вояка за цивільний одяг.
Ми сподівалися приходу німців кожного дня. Аж тут чуємо по радіо з Києва, що Радянський Союз підписав договір з Німеччиною, що Червона армія йде нас «визволяти». Це було несподіванкою.
Через кілька днів вже не було жодної влади. Польські війська відступили, адміністрація та поліція втекли, а нових окупантів ще немає. Нарешті в’їхали у Надвірну радянські танки, увійшла їхня армія. Вони справили на нас дуже погане враження. Танки великі, тяжкі та грізні, зате військо – пожалься, Боже! Якісь збіднілі, погані лиця, дрантивий одяг, недбала поведінка, як у рядових, так і старшин.
Слідом за ними приїхали політруки та партійці і почали наводити новий лад. Вони справили таке саме враження, як і їхня армія. Сірі, непривітні, примітивні, зате самовпевнені та бундючні.
Ми розпитували їх про Радянський Союз, бо він був досі герметично замкнений. Вони ж часто себе осмішували, не розуміли про що їх запитували. От, приміром, запитуємо: у вас цитрини є? А вони відповідають: у нас у кожному районі є завод, де виробляють цитрини. Вони викуповували все, що могли, що залишилося з польської господарки та що купці ще не поховали, часто не знаючи як ці речі вживати.
Почалися нові порядки. При кожній нагоді нові господарі скликали «мітинги», на які зганяли всіх, кого могли. Там відбувалося ідолопоклонство «батькові народів» Сталінові, захвалювалося «мудре» керівництво комуністичної партії та щасливе й багате життя під сонцем «найдемократичнішої у світі» сталінської конституції. Ті самі фрази повторяли безконечно, аж до огиди. Позитивним було лиш те, що досі придушена українська мова стала панівною і наші люди одержали працю.
Українське та польське населення ставилося до нових господарів стримано і вичікуюче.
Я вирішив повернутися до Львова та продовжувати студії. Замешкав у Першому домі техніків по вул. Ісаковича (тепер І. Горбачевського. – Ред.). До війни це був гуртожиток для студентів Політехніки, досі для українців недоступний. Моїм співмешканцем у кімнаті був старший колега, знаменитий спортовець Роман Рибачек (Кабза).
Я записався на третій рік механічного відділу. Політруки вимагали від нас бути політичними активістами, готуватися до вступу в комсомол. Вони втручалися до всього, кермували усім студентським життям. Мали вони свою сітку шпіонів, донощиків. Щоби якось удержатися та продовжувати студії, мусив і я стати якимсь активістом. Я вибрав для себе спорт і тіловиховання, старався стати членом студентського спортивного комітету. Воно не було, однак, просто, бо треба було прилюдно сповідатися, хто ти, яке твоє «соціальне походження», що ти робив до війни, до яких організацій належав і т.д. Усі присутні мали право випитувати, що хотіли. І так треба було оборонятися перед закидами українського націоналізму, бо це був головний гріх, який нам закидали члени комітету. Мені вдалося пояснити, що товариство студентів Політехніки «Основа» та Карпатський лещетарський клюб, до яких я до війни належав, не були націоналістичними організаціями, та переконати присутніх, що я не гнобив ані робітників, ані селян. Так я став членом спортового студкому Політехніки.
Нова влада залюбки влаштовувала різні «всенародні» паради. Пригадую таку першу, влаштовану у Львові з нагоди роковин жовтневої революції. Очевидно, ніхто на ці імпрези не хотів добровільно ходити, але про участь у них подбали політруки, які зганяли всіх працівників із установ і заводів, залізничників, учителів, учнів та нас, студентів. Мені політрук доручив нести дрючок, на якому був причеплений портрет Мікояна, який тоді був членом політбюро. От ми стоїмо й чекаємо на нашу чергу, щоб піти далі, чекаємо годину або й більше, і вже деякі починають втікати. Я теж хотів, але що робити з Мікояном? Колеги мене заслонили, і я встромив дрючок з ідолом у щілину між бруковими каменями на вулиці, і ми повтікали
Незабаром нас переселили до Другого дому техніків, по вул. Косинєрській (тепер І. Карпинця. – Ред.) – наприкінці вул. Кадетської (тепер Героїв Майдану. – Ред.). Раніше там жили тільки «ендеки». Я замешкав у кімнаті з Влодком Коренем та Борисом Борисовським, який був росіянином, але не з Радянського Союзу.
Тим часом розходилися тривожні вістки про арешти промінентних українців, масові вивози до Казахстану та інших республік Радянського Союзу. Щоби уникнути арештів, наші люди втікали на захід, на території, окуповані німцями. Багато моїх приятелів також перейшли нелегально кордон на ріках Сян та Буг. Чим далі, тим тяжче було це робити, бо більшовики зміцнили сторожу. Я не думав утікати, бо вважав, що не допустився жодного прогріху супроти нової влади і не хотів залишати маму й сестру.
Однак і серед студентів розпочалися арешти. Якось довідуємось, що Богдана Стефанівського, колишнього голову «Основи» викликали до деканату, звідки його забрав НКВД, і ми вже його більше не бачили. Така доля спіткала й інших провідних студентських діячів із «Основи».
Треба було якось перебути небезпечний час, який ми всі вважали тимчасовим. Я вже не почував себе впевнено у студентському гуртожитку і вирішив замешкати у квартирі кревняка Ярка Рубля – судді Баліцького. Сам Ярко виїхав зі Львова. Однак я довго зволікав із переселенням, бо там були вибиті шиби, погане опалення і зима 1940 року була надзвичайно люта, а в нашому гуртожитку було тепло. Я влаштувався на працю інструктором із фізкультури у Пожежній сторожі Львова. Цю працю вистарав для мене вже згаданий Борис Борисовський, який там був секретарем. За те я діставав харч, скромну зарплату й мав удень вільний час, щоб навчатися.
Одного дня в гуртожиток прийшли енкаведисти й зробили обшук у кімнаті, де жив мій друг Стефко Олійник. Про це я довідався від Міська Паука, який був свідком цієї події, бо саме тоді зайшов у кімнату Олійника. Окрім кількох книжок передвоєнного видання, у Стефка нічого не знайшли, але звеліли йти з ними. Стефко почав складати порозкидані речі, бере плащ, щоб повісити на гачок на дверях, і в ту мить вискакує блискавично з кімнати, замикає її на ключ, залишивши там енкаведиста.
Що нам робити? Чи йти у підпілля, чи втікати за кордон, чи повертатися до гуртожитку? Ми вибрали останнє, бо через свою наївність думали, що ми нічого злого новій владі не зробили і не маємо чого боятись. Може, Стефко Олійник чимось завинив, тому за ним приходили?
Навпроти моєї кімнати жив Влодко Гошко (Уйо). Він мав дуже гарну сестру. Уйо був, мабуть, членом підпілля, бо показував мені пістолю, більшу як він сам, та вихвалявся, що з нею він вибирається «зробити большевикам декілька збитків». Одразу після випадку зі Стефком Уйо зник, та за якийсь час нав’язав із нами контакти. Одного ранку прийшов енкаведист, щоб арештувати Уя, і наказав мені повідомити в НКВД, якщо Влодко з’явиться. Він думав, що я видам свого друга?
Тим часом Західну Україну з великими фанфарами офіційно на народних зборах, на які большевики зігнали «депутатів» та усіх, кого могли, прилучено до Радянського Союзу. Як наслідок того ми дістали «пашпорти», які стверджували наше радянське громадянство. Потім мене покликано до служби в Червоній армії.
Одного дня у Політехніці викликав мене політрук і сказав, що незабаром відбудуться великі парадні збори перших «допризовників» в Оперному театрі, і мені треба виголосити промову. «Але ти не хвилюйся, ми тобі усе скажемо, що треба говорити», – заспокоїв мене політрук. Я вирішив негайно переселитися до квартири Баліцького.
На другий день зустрів Бориса Борисовського, і він мені каже: «Цієї ночі о 3 год. ранку за тобою приходили, втікай!».
Мені не треба було цього двічі казати – обернувся на п’яті та й зник!
Вже пізніше в Америці я зустрівся з другим співмешканцем моєї кімнати – Влодком Коренем, який мені про ту ніч переповідав і описав, яку внутрішню боротьбу пережив росіянин Борис Борисовський, який вибирав між двома лояльностями: до «своєї» держави, Радянського Союзу, чи до свого колеги-студента. Як чесна людина він вибрав другу.
Щойно пізніше я усвідомив, яке мав надзвичайне щастя, що збігом обставин якраз того вечора не пішов до гуртожитку. Усі мої колеги, які тоді були заарештовані або викликані до деканату, безслідно пропали. Ні я, ні ніхто інший про них вже ніколи більше не чув, ані не бачив.
Я послав вістку до Надвірної, що мушу втікати, отримав прощального листа від мами з її благословенням на непевну дорогу. З Гошком та Олійником готувався до втечі за кордон. Та одного разу вони на умовлене місце не прийшли. Більше ніхто їх уже не бачив...
Тоді я, Місько Паук і Богдан Шеремета подалися за Сян до Польщі, яка тоді була під німецькою окупацією. Але це вже тема іншого епізоду моїх споминів.