Вшановувати Тараса Шевченка у Львівській політехніці щороку проходить чимало студентства. Низка заходів у різних інститутах уже стали незмінною складовою суспільно-громадського життя нашого університету. Завжди молодь має можливість поділитися власним сприйняттям творчості великого українця. І це справді пошук у його творах глибин, що виходять далеко за межі звичної шкільної програми.
Цьогоріч в Інституті хімії та хімічних технологій формат звичних Шевченківських читань було дещо змінено. Розпочався захід зі спільної молитви під головуванням академічного капелана отця Тараса Жеплинського. Священик розпочав читання представленням відомого й невідомого Шевченка. Він наголосив, що про цю людину можна говорити безмежно багато. Та, готуючи презентацію, звернув увагу на факти із життя поета й художника, про які не так часто говорять.
Дитинство Шевченка — дуже важке: раннє сирітство й батьків заповіт, у якому він не залишив малому Тарасові нічого, але засвідчив своє сподівання на його талант: «Синові моєму Тарасові зі спадщини… Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені… нічого не значитиме…». Священик звернув увагу присутніх на поведінку Тараса — він не сперечався за спадщину, а з великою повагою до батька прийняв його волю.
Цікавими були приклади того, як Шевченко ділився всім своїм заробітком. І, незважаючи на те, що його часто обманювали, випрошуючи гроші, він не зневірювався в людях, а продовжував їх підтримувати. Бо був переконаний, що все ж серед них є ті, хто справді потребує цієї допомоги: «Та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба».
Коли Шевченко навчався в Петербурзі, його старший брат Микита почав писати йому російською. Натомість Тарас просив: «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити; Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тілько й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь ласкав, а не по-московському».
Про те, що він переживав за свій народ свідчить уся його творчість. Та цікавим є також і факт, що, видавши «Буквар», встановив на нього ціну — 3 копійки. Навіть тоді це була дуже символічна ціна, щоб книжечка була доступна й бідним українцям. А щоб ілюструвати свої книги, опанував мистецтво гравюри. За дві свої роботи «Робітники» і «Приятелі» отримав звання академіка.
Тарас Шевченко вирізнявся й особливим почуттям гумору. Коли його везли арештованого до Петербурга, то ті, хто його бачили, говорили, що він був надзвичайно веселим і важко було пізнати, хто арештований, а хто везе арештованого.
За кілька днів до смерті поет, передчуваючи кінець, пише вірш: «Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать, Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися і підтоптались, І розуму таки набрались, То й буде з нас! Ходімо спать, Ходімо в хату спочивать...». А таке відчуття завершення земного шляху, як наголосив отець Тарас Жеплинський, дано дуже небагатьом людям.
Продовжився захід поезією. 22-оє студентів різних курсів, 13 із яких — першокурсники, декламували вірші, які найбільше їм запали в душу. Як наголосили організатори, це вперше за всю історію Шевченкових заходів хіміків стільки першокурсників зголосилися до участі в читаннях. Також цьогоріч перший раз у конкурсі брала участь співробітниця інституту.
