Першокурсниця Вікторія Шершньова – родом зі Стаханова, що в Луганській області і нині на непідконтрольній українській владі території. Майже рік дівчина живе у Львові: навчалася в 11-му класі в одній зі сихівських шкіл, а тепер у Львівській політехніці вивчає міжнародні відносини.
– Влітку 2014 року я майже не була вдома, батьки відправили мене в Запоріжжя. Потім повернулася на навчання: воно почалося не 1, а десь 20 вересня. Ми думали все буде нормально, але в листопаді нас перевели на 5-бальну систему, запровадили російськомовне навчання. Мої батьки і я захвилювались, а коли стало відомо, що українського атестата не буде, вкінці листопада ми з мамою поїхали до Львова, де вже тоді жила моя хресна мама, – розповідає Вікторія.
– Коли їхали сюди, мали якісь побоювання, очікування?
– Раніше я ніколи не була тут і загалом у Західній Україні (хіба якось раз у Карпатах). Побоювань жодних не було: все, що там говорять про українців, – абсурд, це було зрозуміло, і я в це все не вірила. Коли приїхала, було незвично, спочатку розмовляла російською, але досить швидко адаптувалась.
– Недавно в рамках «Фестивалю переселенців і львів’ян» відбулася дискусія «Переселенці та місцеві: від стереотипів до порозуміння»: завідувач кафедри соціології УКУ Оксана Міхеєва (до речі, переселенка з Донецька) розповіла, що за результатами досліджень до переселенців з Криму ставлення позитивніше, ніж до східняків. Чи відчули Ви щось таке?
– Я про це чула, але не відчула. Тут люди добрі. І мені справді не доводилось зустрічати поганої, злої людини чи налаштованої проти приїжджих зі сходу. Запитаєш людей щось – допоможуть, підкажуть. Маю друзів зі школи, тепер і в гуртожитку, в групі. Львів – красиве місто, велике, але тут затишно, безпечно: почуваєшся, як удома. У Харкові, наприклад, де я також жила кілька місяців, такого не відчувала.
– Чи сумуєте за домом? Когось, чогось не вистачає?
– Якщо сумую, то за батьками, дідусем, бабусею (вона дуже переживає за мене), а ще маю там кота і кішку. І, може, ще за квартирою. А от за Стахановим жодної туги нема, повертатися туди не хочеться. Я хіба, як сказала батькам, «повернусь на українському танку».
– Під час недавньої зустрічі у Політехніці з представником ПАРЄ Крістіною Зеленковою Ви говорили про людей на окупованому сході, високий рівень агресії з боку більшості. Як думаєте, яка причина, передісторія цієї агресії?
– Агресія, мабуть, почала зростати після «референдуму» у травні 2014 року. Ціни підскочили, роботи нема – людей це обурило. Там немає нічого постійного. Заводи працювали десь до серпня 2014-го. Тепер закриті, і працювати ніде, хіба що в магазинах продавати абощо. В кого була можливість – виїхав на роботу хто в Україну, хто в Росію. Дуже високі ціни, а зарплата – тисяча гривень за місяць. Продукти дорогі, їх менше, ніж раніше, українських не пускають, навіть фармацевтичні засоби заборонили завозити. Звичайно, дуже впливає пропаганда: українських каналів нема, багато російських, навіть новоросійські є; йдуть або російські новини, або радянські фільми про війну, серіали і нічого сучасного.
Загалом є агресія щодо української влади і, навіть не знаю чому, щодо українців, України… Тобто тамтешні люди не бачать свого майбутнього в Україні, вони – за Росію. Більшість моїх однокласників вступили в Росію, частина залишилась вдома, а ще частина – в різні міста України.
– Чому Ви обрали міжнародні відносини у Політехніці?
– Загалом думала про міжнародні відносини або англійську філологію. Обрала перше, бо, гадаю, після випуску більше перспектив. Я хотіла в ЛНУ ім. І. Франка, а Політехніка була одним із варіантів. Врешті, подала документи сюди. Мені розповіли про пільги для переселенців і дітей батьків-учасників АТО (безплатне навчання, гуртожиток і, можливо, ще буде соціальна стипендія) – все дуже сподобалось.
– Як стартувало навчання?
– Чудово. Більшість одногрупників із різних міст, спілкуємось, уже вбулись. Після школи трохи важко: щодня треба працювати – заробляти бали. Викладачі загалом хороші. Наприклад, викладач політології Бучин Микола Антонович допоміг, підтримав під час прийому документів. Цікаві пари історика Івана Ярославовича Хоми: він захоплююче розповідає, робить порівняння.
– Нині багато хто каже, що ситуація на сході – це трагедія, водночас, хоч парадоксально, і нагода – як для окремих людей, так і для українців – зробити щось по-новому, проаналізувати помилки, переосмислити, хто і що робив не так. Чи бачите якісь можливості для себе?
– Так, зараз підлітки почали більше думати та розуміти, що і як. Щодо мене особисто: звичайно, війна – це погано, але якби не все це, я б ніколи не опинилась у Львові… Я дуже щаслива, що приїхала сюди. Напевно, навіть залишуся тут.