Отець Юрій Остапюк про ЦСК у часі війни, молодь як рушійну силу та найважчі моменти 10-річного служіння

Наталія Бельзецька, Центр комунікацій Львівської політехніки
Отець Юрій Остапюк

Наприкінці травня голова Центру студентського капеланства та капелан Львівської політехніки о. Юрій Остапюк відзначив десятиріччя ієрейських свячень. За цей час йому вдалося зустрітися зі сотнями студентів, відповісти на тисячі їхніх запитань, разом із командою зреалізувати десятки проєктів і здолати чимало труднощів. Про те, як змінилося служіння серед молоді в часі війни, а також про сучасні виклики та найближчі плани говоримо з отцем.

– Нещодавно ви відзначили 10-ліття ієрейських свячень. Якими були ці 10 років служіння і чим для вас найбільше запам’яталися?

– Я підсумовував для себе те, що сталося за 10 років, бо насправді відбулося чимало історичних подій, свідком яких мені довелося бути. Спершу Революція Гідності, анексія Криму, початок війни, а тепер її друга активна фаза, що триває досі. За цей час я добре усвідомив, що священство – це коли ти не боїшся йти туди, де біль, не боїшся «забруднити руки». Наприклад, під час революції чи війни доводилося стикатись із дуже серйозними викликами, працювати з людьми, які не поділяють твоєї думки, ідеології. Але так відбувається завжди, коли хочеш говорити про складні речі, подавати культуру, мову, освіту, традиції саме українські, а не змосковщені. Тому це й виглядає так, ніби пхаєш руки в болото. За ці 10 років я добре навчився відчувати чужий біль, бо на моєму життєвому шляху траплялися люди з глибокими душевними болями.

Мабуть, центральні слова мого 10-річного служіння – не боятися. Я не боявся бути поруч болю, переживав з людиною всю гаму її емоцій та почуттів: від закидів, де цей Бог і що взагалі робить Церква, до моментів оновлення та вдячності. Я навчився довіряти, розрізняти, де правда, а де фальш, навчився бачити себе справжнім і чітко розуміти, коли щасливий. Я навчився працювати з дуже різними людьми та бачити в кожному з них красу, бо насправді легко помічати недоліки, але важливо вчитися бачити прекрасне, цінувати тих, хто поруч із тобою, бо люди – твій найбільший дар і найбільша цінність. За ці 10 років через ЦСК пройшли сотні студентів, сотні молодих людей, і мені дуже приємно, коли випускники бачать мене на вулиці, впізнають, вітаються. Але кількість ніколи не була для мене найважливіша, бо завжди хочу говорити тільки про якість. Це теж я добре зрозумів за 10 років. Ну і, звісно, дуже важливо, що за цей час я мав змогу виховувати молодь та показувати їй, якою має бути справжня Україна.

– Що за ці роки було для вас найважче? Можливо, хотіли б щось виправити або в певних ситуаціях поводилися б інакше?

– Змінювати щось я б не хотів, бо ці 10 років – то моя дорога, на якій я формувався, приймав різні виклики, мав рацію й помилявся, але проходив свій власний шлях. Мабуть, найважче для мене було змінюватися. Це завжди непросто, особливо коли вже є сформовані певні системи виховання, світогляду. У цьому плані молодь – велика рушійна сила, яка спонукає думати, вчитися, змінюватися, бути постійно в русі. Водночас треба завжди залишатися в контакті з Богом, самим собою, щоб добре розуміти, куди ти цю молодь ведеш, а це буває дуже нелегко. Також робота в команді – завжди виклик, бо треба вміти чути одне одного, змінюватися разом. Капеланство – це праця з людьми, але я ніколи не намагаюся прив’язувати студентів до себе. Це теж свідчить про зміни, бо я навчився приймати факт, що люди можуть приходити у твоє життя, а потім іти з нього. Якщо після закінчення навчання молодь хоче приходити до нас, я безмежно цьому радий, але розумію, що в кожного свій шлях. Єдине, в чому справді впевнений, хоч би коли вони мені зателефонували, я відповім на дзвінок і спробую зробити все, щоб їм допомогти, порадію з ними чи поспівчуваю, дам зрозуміти, що в нашій капеланській родині вони завжди бажані.

– Капеланство – це служіння, коли треба багато всього віддавати. А як ви наповнюєте ці внутрішні резерви? Адже, певно, є втома від студентів, їхніх дзвінків, проблем?

– Я добре розумію, що для того, щоб щось дати студентам, я сам повинен це мати. Тому, коли відчуваю, що сили закінчуються, не боюся зробити перерву, зупинитися. Намагаюся хоч раз на тиждень мати час для себе, своєї сім’ї. Навіть Христос мав час для себе: Він відпочивав, молився на самоті, роздумував. Тільки так ми набуваємо ресурсу, яким згодом зможемо поділитися. Подорожі, прогулянки з друзями, цікаві фільми й книжки – все це потрібне будь-якій людині, навіть під час війни. Я знаю, що кажу, бо мав різний досвід, і буває, коли багато працюєш без вихідних, то потім впадаєш в апатію, з’являються агресія, роздратування. Цього не можна допускати, бо від тебе залежить капеланське служіння. Ти ж не можеш сказати студентам: «Вибачте, нічого не буде, бо я втомився». Така позиція несерйозна й незріла. Молодь – це завжди рух, тому важливо знаходити час, щоб побути наодинці зі собою і своїм серцем. Також зазначу, що неможливо завжди бути веселим, активним, треба дозволяти собі відчувати різні емоції й не боятися їх. Ісус також сумував, плакав біля гробу Лазаря, гнівався, коли щось було не так, виганяв із храму міняйл. Ці емоції в нього виявлялися, але вони не стали основою його життя – це найважливіше.

– Як війна вплинула на ЦСК, чи змінився формат служіння? Напевно, постали нові виклики – як з ними впоралися?

– Спершу всі ми були вражені тим, що відбувається, бо ніхто не сподівався того, що сталося. На 24 лютого я вже мав великі плани, але о 8-й ранку, коли йшов на літургію до Гарнізонного храму, вперше почув звуки сирени й тоді дуже сильно злякався, відразу обдзвонив усіх рідних. У нас є безліч чатів зі студентами, і з кожним із них я був на зв’язку. Далі ми зібралися разом у зумі, адже треба було з’ясувати, хто де перебуває, зрозуміти, яка в кого ситуація, і спрогнозувати план дій. Ми створили певні протоколи: хто як має діяти, де ми зберемося, якщо ситуація зміниться, – всі ці чіткі рішення ухвалили у перші дні. Далі стали надходити звернення від молоді: студенти переживали кризи, питали, що робити, хотіли якось допомагати. Тому вже за кілька днів розгорнулася наша активна волонтерська діяльність, до нас надходило десятки запитів про допомогу.

Також хочу акцентувати на тому, що праця з молоддю весь цей час не припинялася, ми просто трішки змінили формат, навчилися реагувати на нові виклики. Студенти багато волонтерили, працювали з переселенцями. Крім того, ми намагалися максимально підтримувати наших випускників. Серед них були ті, хто виїхав за кордон, пішов у тероборону або навіть воювати. Молодь досі активно допомагає, збирає гроші, закуповує амуніцію, а ми завжди поруч і готові підтримати. Тому скажу, що пишаюся ними всіма, бо вони справді роблять великі речі.

– Розкажіть докладніше про напрями вашої роботи. Знаю, що крім волонтерства ви організували для молоді зустрічі з психологом.

– Так, двічі на тиждень у нас проходили психологічні зустрічі на платформі ZOOM. Їхня мета – стабілізувати емоційний стан молоді. Для цього запрошували фахівців із кризових ситуацій. Важливо, що ці зустрічі були доступні для всіх, тобто до нас приєднувалися студенти, випускники різних університетів або й люди, які виїхали за кордон, – ми запрошували кожного, хто потребує допомоги. У разі потреби психолог працював особисто з людиною, тому можна було обговорити все індивідуально. До того ж надходило дуже багато гуманітарних прохань, які потребували розв’язання: до мене дзвонили люди з інших міст і просили про допомогу. Тож ми вирішили об’єднатися з о. Романом Прокопцем, керівником Центру опіки сиріт, і створили спільний координаційний центр. У їхньому «Домі Милосердя» приймали переселенців, серед них багато сімей, з якими познайомилися ще під час поїздок зі студентами на Схід. Там ми збирали гуманітарну допомогу, похрестили багатьох дітей і дорослих. Ми не висвітлювали всього цього, але, повірте, працювали активно й командно. Ще раніше планували разом із нашим психологом, випускницею Політехніки Марічкою Тракало, організувати вже звичну для нас «Школу особистісного зростання», але, зваживши на сучасні виклики, вирішили трохи її переформатувати, націлити саме на психологічну підтримку людей, адже розуміли, що саме це тепер особливо потрібне. Ми організували цю школу на базі Львівської семінарії. Було більш ніж 20 учасників, вони інтенсивно вправлялися з ранку до вечора, багато чого обговорювали, працювали над фізичним і духовним станом, міркували над питаннями, де місце Бога в цій війні, чому Він дозволяє всі ці страшні речі.

Сьогодні, коли градус напруження трохи спав, ми взялися знову збирати студентів у дзвіниці, організовувати реколекції, активно провадимо капеланське служіння.

– Чого влітку очікувати студентові від ЦСК? Поділіться найближчими планами.

– Наше активне літо почалося вже минулої суботи з велопрощі. Це була духовна подорож до Зашкова, молодь мала змогу відвідати музей Євгена Коновальця, відпочити й помолитися. Також організували табір для наших парафіяльних дітей «Канікули без тривог». Він триватиме три дні, але всі вони будуть дуже активні. 18 червня плануємо з молоддю похід на гору Пікуй. Від 20 до 24 червня відбуватиметься «Школа особистісного зростання» у м. Яремчі. Хочемо зробити триденний виховний табір для хору студентського капеланства «Натхненні». Упродовж липня–серпня плануємо табори на Київщині та Чернігівщині, хочемо побути разом із дітьми, які пережили окупацію. На Схід цьогоріч навряд чи поїдемо, хоча завжди влітку мали там табори. Також будемо мати традиційний похід у гори «Мандруючи з Богом». Упродовж 21–27 серпня хочемо організувати табір для студентської молоді у м. Яремчі. Крім того, розвивається наша «Школа особистісного зростання», ми готуємо нові проєкти, хочемо цю школу провадити в Києві, але для цього треба зібрати ще одну команду священників і психотерапевтів. Також, якщо будуть інші виклики, запити, ми готові на них реагувати: якщо хтось попросить про табір, звичайно, візьмемося за організування. Тож літо, всупереч усьому, в нас активне й таборове, бо навіть попри війну треба рухатися вперед.

10 років активного служіння молоді: табори і поїздки, вертепи і гаївки, зустрічі, обійми й теплі розмови про те, що болить, і про те, що вселяє надію. Десятки, а може, й сотні молодих людей, які тепер дивитимуться на світ по-іншому й будуватимуть країну по-новому. Тож, входячи в нове десятиліття свого служіння, отець Юрій каже: «Я бачу нашу державу освітньою, і для цього потрібно вже тепер виховувати людей, які будуть патріотичні, моральні та житимуть здоровою духовністю». Над цим і далі працюватиме Центр студентського капеланства, а також кожен із нас, щоб якнайшвидше Україна мрії стала Україною нашої реальності.

Отець Юрій Остапюк зі студентами Отець Юрій Остапюк Отець Юрій Остапюк зі студентами Отець Юрій Остапюк Отець Юрій Остапюк