В Україні реалізовують унікальний освітній проєкт, спрямований на інтеграцію та підтримку ветеранів у системі вищої освіти. Ініціатива ― програму підготовки викладачів щодо підтримки та адаптації ветеранів» ― реалізують за фінансової підтримки Посольства США в межах програми підтримки української освіти. Вперше в країні створено пілотну модель підготовки тренерів, які зможуть працювати з ветеранами у навчальних закладах — і не лише на рівні індивідуального супроводу, а й системного переосмислення взаємодії у спільнотах.
Місія: створити середовище, де ветерани не почуватимуться «іншими»
Проєкт орієнтований на університети, коледжі, викладачів, керівників та працівників новостворених центрів ветеранського розвитку. Його основна мета — підготувати 25 кваліфікованих тренерів, які в подальшому допомагатимуть освітянам створювати інклюзивне середовище, де ветерани відчуватимуть себе не як виняток, а як рівноправні учасники
Унікальність програми полягає у мультиплікативному підході: навчити людей, які зможуть навчати інших. Такий метод дозволяє швидко масштабувати знання та практики по всій країні.
Проєкт базується на досвіді США, де інституційна підтримка ветеранів у системі освіти є сталою частиною освітнього середовища. Центр ветеранського розвитку Львівської політехніки — найактивніший в Україні, саме тому його обрали як базу для впровадження цієї програми.
Від стереотипів до розуміння: що змінює освітня програма для викладачів
Одним тренерів програми був Андрій Полтавцев, клінічний психолог Центру психічного здоров'я та реабілітації «Лісова поляна» МОЗ України.
Тренер виокремив виклики суспільного сприйняття ветеранів, на які спрямована освітня програма для викладачів. Перше, на чому зосередив увагу ― стигматизація психічного стану ветеранів
― Ветеранів часто сприймають як небезпечних, травмованих і нестабільних. Тож програма навчає розрізняти психічні травми та психічні розлади, надавати підтримку без осуду чи страху й доносити до студентів нормальність реакцій на набутий екстремальний досвід, ― розповів Андрій Потавцев.
На переконання тренера, проблемою є також знецінення або романтизація досвіду ветеранів:
― Суспільство часто або применшує роль ветерана, або бачить лише героїчний образ. Тож програма формує збалансоване бачення без патетики, але й без знецінення, демонструючи, що досвід — це біль, вразливість, гідність і людяність, ― наголосив Андрій Полтавцев.
Окрему увагу тренер приділив питанню нерозуміння специфіки комунікації та навчання ветеранів.
― Викладачі не завжди знають, як реагувати на гнів, закритість або уникання студента-ветерана. Наша програма дає інструменти психоедукації, техніки безпечного контакту, моделі адаптації навчального процесу до потреб саме ветеранів, ― додав тренер.
Відчуження ветерана у цивільному середовищі ― це теж досить гостра проблема сьогодення.
― Суспільство старається побудувати від ветеранів якісь стіни, кордони. Особливо це помітно в аудиторіях, де домінує молодь. Програма вчить викладача бути посередником і вибудовувати повагу, діалог, довіру — те, що необхідне для взаємодії з ветераном.
Викликом є також і недовіра ветеранів до системи освіти, страх викладача зробити щось неправильно.
― Викладачі бояться зробити щось не те й тому уникають теми війни. Програма формує впевненість у собі, чіткі фрази підтримки, допустимі дії та межі відповідальності і, найголовніше — гуманістичну позицію: ветерани — це не проблема, а частина нашого спільного досвіду.
Андрій Полтавцев прокоментував також готовність суспільство до нових підходів у взаємодії з ветеранами. Він переконаний:
― Суспільство перебуває у специфічному, суперечливому стані, але є позитивні сигнали готовності. Добрим прикладом є те, що зростає громадська підтримка військових. Також з’являється запит на експертизу: освітні та медичні заклади впроваджують тренінги з ПТСР та адаптації. Почалися зміни в мовленні та культурі — ветерани стають героями фільмів, книг, публічних виступів.
Проте, на переконання психолога, все ще існують стереотипи та страхи: ветеранів бояться, вважають травмованими, а родини — залишеними без підтримки. Також бракує базового розуміння, що реакції після війни — це не психічна хвороба, а природна відповідь на жахливий досвід.
― Готовність суспільства — поки що емоційна, ситуативна і нерівномірна. Для переходу до сталого, системного підходу потрібні: освіта, діалог, нові моделі комунікації та політики інклюзії, які пропонує програма для викладачів, ― зазначив Андрій.
Тренер виокремив три навички, необхідні для порозуміння з ветеранами.
Перш за все, ― емпатійне слухання.
― Важливо не лише чути, а й розуміти без осуду, порад від себе чи тиску. Це створює простір безпеки та довіри, дозволяє ветерану відчути прийняття, і допомагає вчасно вловити ознаки дистресу чи тригерів, ― підкреслив Андрій.
Друга важлива навичка, ― ненасильницька комунікація.
― Говорити чесно, прямо, з повагою та без тиску. Це дає змогу уникати агресії, нав’язування, моралізування. Говорити про втрати, травми, емоції з гідністю, ― додав тренер.
І третє― розпізнавання психічних реакцій та надання базової підтримки
― Розуміти, що реакція — це не характер, а наслідок травматичного досвіду. Це дозволяє не провокувати повторну травматизацію, вчасно скерувати до фахівця або надати м’яку підтримку.
Ці навички — основа нової культури взаємодії:
― Де є людина, яка взаємодіє з іншою людиною, що має сильний травматичний досвід."
Освіта через емпатію: навчити слухати і говорити
Однією з ключових тем у підготовці тренерів стала ненасильницька комунікація — методика, яка ґрунтується на емпатії та діалозі. Практикуюча психологиня Оксана Хатюк, яка є однією з тренерок проєкту, наголосила, що саме вміння чути та розуміти одне одного лежить в основі спільного майбутнього після війни.
— Метод, у якому я працюю — ненасильницьке спілкування — якраз і дає можливість діалогу. Це дозволяє людям почути один одного зі своїм досвідом, зі своїм світоглядом. І водночас це важливо для нашої держави, — каже пані Оксана, додаючи: — Найголовніше — стати на шлях комунікації. Навіть якщо ти вагаєшся, головне, що ти йдеш цим шляхом. Тоді діалог можливий.
Людина передусім: подолання стереотипів
Важливою складовою підготовки тренерів є подолання стигматизації та шаблонного мислення щодо ветеранів. Наталка Чекмарьова, фронтова волонтерка і голова громадської організації «Долоні дотик», розповіла про численні стереотипи, з якими стикаються ветерани в суспільстві.
— У нас досі поширені три основні стереотипи: ветеран — це завжди агресивний, небезпечний, «з гранатами в кишені»; або що він герой, який мусить відповідати певному ідеалу; або що це «жертва» війни. Ми забуваємо, що ветеран — це людина. Він може бути дуже різним.
Наталка Чекмарьова має унікальний досвід роботи з ветеранами, з дітьми з інвалідністю у реабілітаційних центрах, створюючи спільні програми взаємодії. Її участь у проєкті не випадкова — вона розробила частину навчальної програми та досліджує, як краще адаптувати її під потреби викладачів і тренерів.
— Наш проєкт — пілотний. Його сила — у дослідженні, рефлексії, зміні. Після аналізу ми зможемо масштабувати його не лише на університети, а й на коледжі, школи, громади, — зазначила тренерка.
У центрі уваги — не статус, а досвід
Галина Герасим, викладачка кафедри соціології та соціальної роботи Львівської політехніки, акцентувала: найважливіше — сприймати ветерана не як «особливого» чи «героїчного», а як студента, який має унікальний досвід.
— Наша програма якраз і має на меті навчити розуміти. Не створювати бар’єри, а навпаки — їх руйнувати, — наголосила вона.
І додала:
— Ветерани — дорослі, досвідчені люди. І наше завдання — зробити так, щоб вони могли бути в освітньому середовищі на рівних, не втрачаючи своєї ідентичності.
Освіта для дорослих: нові виклики — нові підходи
Про особливості освітніх потреб ветеранів говорить і Лариса Климанська, яка також викладає в Львівській політехніці. Вона підкреслює, що сучасні студенти — це часто не підлітки, а дорослі, вмотивовані люди з чіткими освітніми запитами.
— Ми працюємо з дорослими, які мають реалістичні, прагматичні цілі. І ми бачимо, що їм реально потрібні знання та навички — особливо soft skills, — зазначила Лариса Климанська.
Викладачка запропонувала розширити програму за рахунок таких важливих елементів, як конфлікт-менеджмент, тайм-менеджмент, проєктний менеджмент — тобто тих навичок, які допомагають не лише ветеранам, а й усьому академічному середовищу.
Цей проєкт — перша спроба системно впровадити підтримку ветеранів у вищій освіті. Завдяки підготовці тренерів, міжсекторальному підходу, діалогу та емоційній чутливості, програма має всі шанси стати основою для масштабних змін в українській освіті.
