Олег Куцин — командир, який не просто боровся за Україну, а жив нею. Він став символом стійкості, гідності й самопожертви. Сьогодні його ім’я — у назвах вулиць українських міст і в серцях побратимів.
Він народився 23 листопада 1965 року в Івано-Франківську — саме тоді, коли його батьки навчалися на останньому курсі Львівської політехніки. Дитинство та юність Олега минули в місті Тячеві на Закарпатті. Згодом навчався в кількох вишах, зокрема у Львівській політехніці, де здобував освіту на електроенергетичному факультеті за спеціальністю «Електропостачання промислових підприємств, міст та сільського господарства».
З 1989 року був активним учасником національного руху — у жовтні того ж року першим у Закарпатській області вивісив синьо-жовтий стяг. Брав участь у всіх етапах національного пробудження: діяльності «Просвіти», Революції на граніті, обох Майданах.
У 2014 році, з початком російсько-української війни, Олег Куцин створив добровольчу чоту «Карпатська Січ», яка згодом увійшла до складу 93-ї механізованої бригади як окрема рота. Під його командуванням бійці брали участь у боях за Донецький аеропорт, Піски, Водяне, шахту «Бутівка». У Пісках він був поранений.
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Олег Куцин знову став у стрій. Навколо нього згуртувалися добровольці й іноземні бійці — для захисту Київщини. А у квітні того ж року, коли під Барвінковим склалася критична ситуація, командувач ОК «Схід» звернувся до нього з проханням утримати село Вірнопілля — стратегічний рубіж. Це було завдання на межі неможливого: добровольці не мали достатньо зброї, тримали оборону в низині, оточеній ворожими танками. І все ж — вони вистояли. Висоти навколо села стали кладовищем російської бронетехніки.
19 червня 2022 року Олег Куцин загинув на командному пункті внаслідок артилерійського обстрілу. Ту битву Юрій Бутусов назвав «Фермопілами Куцина» — адже саме завдяки цій обороні Ізюмський плацдарм ворога перетворився на пастку.
Стаття про героя – у Книзі пам’яті львівських політехніків.