Асистент кафедри інформаційних систем та мереж Національного університету «Львівська політехніка» Андрій Демчук – один з найвідоміших паралімпійців України. Він – переможець XV літньої Паралімпіади в Ріо у фехтуванні на візках. Про нього вже зроблено багато репортажів та написана не одна історія життя. Але журналісти телеканалу новин «24» поспілкувались з Андрієм більше про його життя, хобі, роботу в Університеті, допомогу учасникам АТО, захоплення футболом і баскетболом, його дружину і віру в Бога.
Андрій любить слухати лаунж-музику та «Радіо Люкс». Він задоволений ритмом свого життя. Дуже любить читати, обов’язково щось із сучасної літератури та про досвід інших людей (закарбувалась в пам’яті книга Генрі Форда). Багато читає літератури та статей, пов’язаних із роботою у Львівській політехніці, вивчає закордонні роботи, щоб знайти студентам щось цікаве та розвиватись самому. Завдяки його ентузіазму в Україні з’явились перші фільми з тифлокоментарями. Серед них «Сафо», «Оранжлав», «Перший раз», «Контрабас», «Донбас» та «Чорногора».
Про студентство
Я ходив на курси і поступав на два факультети (у Львівську політехніку). Спочатку для вступу мені не вистачило 2 бали, за які мені запропонували домовитись. Сказав, що якщо мама піде і домовиться, то я взагалі не буду поступати.
Потім пішов на загальних підставах і вступив на два факультети. Коли в мене були проблеми і я лежав після чергової операції, то моя тітка, яка несла документи, дзвонить з питанням на який нести «5 чи 6 поверх». Відповів щоб ішла там, де нижче – на п’ятий. Так я і поступив на комп’ютерні науки. Інша спеціальність – «Інформаційна безпека».
Про викладацьку роботу
Це вийшло автоматично. Я починав з мови програмування. Добре підівчився, бо студентам головне, щоб здав і вчив тільки коли треба було. Коли ти викладач, то соромно, що ти чогось можеш не знати, тому працюєш більше. Коли ти викладач, то досить легко вчиться. Не скажу, що планував бути викладачем. Зараз все так перевернулось, що маю предмет, який мало прив’язаний до програмування, а більше до педагогіки та організаторської роботи. Але я отримую більше задоволення. Викладаю для першого курсу (це ще діти), а вони ще хочуть вчитись. В мене предмет «Командна робота та презентаційні навички». Це ораторське мистецтво, можливість доносити думки через різні сучасні методи. Це важливо, бо одна з найбільших проблем ІТ-фірм, що студенти, які приходять, всі жорсткі індивідуалісти. Вони вміють робити самостійно, але важко працюють в команді. Я їх вчу працювати в командах.
На першому ж занятті я прошу написати, з ким вони хочуть бути в команді, з ким ні. Вони починають хитрувати. Тут вилазить моя тактика. Вони мають можливість працювати в 3-4 формаціях по різних групах і підгрупах. Моє завдання – їх здружити і показати, що без плеча сусіда вони нічого не зроблять. Була ситуація, що двоє людей, які мали великі проблеми з навчанням, так загорілись, що якимось чудом все здали і зараз на 4 курсі є одними з кращих. Я їм зразу поміг знайти роботу. Зараз студенти мають велику кількість можливостей. Головне – не боятись пробувати і реалізовувати. Можливість правильно говорити і доносити свою думку та показати, що ти знаєш – зараз дуже важлива.
Про Паралімпіади
Якби не було такого невдалого Лондона, то в Ріо так добре б не виступив. У 2012 році я заслуговував на те 8 місце, і я його здобув. Надіявся на стрибок, авось і буду вискочкою. В Ріо їхав з величезним проблемами і не розраховував на перемогу. Я три місяці фехтував лівою, бо правою не міг. Те, що не припиняв тренування через травму руки, дало можливість бути у формі. І на Олімпіаді все співпало, я був в доброму психологічному стані і спокійно сприймав ситуацію. Якби не виграв, то не розчарувався б. І цей спокій допоміг. Бог був на моїй стороні.
До Токіо відбір стартував. Я наразі десь на 5-8 місці. Це не найкращі варіанти. Я тверезо оцінюю свої сили. Наразі далі проходить реабілітація. Наступні півроку направлені на підвищення фізичної форми. Звичайно, що хочу поїхати в Токіо.
Про те, хто мотивує
Мене завжди мотивує сім’я та Україна. Можливо, це пафосно звучить, але чомусь так є. Все що ти робиш, ти робиш для сім’ї, а воно автоматично для України. Чи це фехтування чи робота в Політехніці – це для країни, міста.
Про те, чому неможливе можливе
Неможливе – це пафос. Все реально. Неможливо у вушко голки верблюда пропхати. Але з фізичної точки зору це можна, тільки процес буде довгим. Треба неможливе поділити на дуже багато можливих – і все вийде.