5 вересня на одному з навчальних корпусів Української академії друкарства (приєднаної 2 квітня до Національного університету «Львівська політехніка») на вулиці Михайла Коцюбинського у Львові урочисто відкрили меморіальну дошку з горельєфом і написом: «У цьому будинку закликав до боротьби за Самостійну Україну Михайло Гаврилко (05.09.1882 — 1920). Скульптор, поет, командант УСС, начальник штабу Сірої дивізії Армії УНР, повстанський отаман».
Цей непересічний українець народився на Полтавщині, але воювати за Україну розпочав 1915 року на Наддністрящині — у складі Легіону українських січових стрільців. А в 1916-му відкривав перші на Волині українські школи. Натомість пам’ятники Тарасові Шевченку ставив на Прикарпатті й Буковині. Мистецтвознавець Микола Голубець назвав їх «наче квінтесенцією Шевченкової поезії, ще закоханої у минувшині і не зневіреної у її велич».
Як керівник антибільшовицького повстання М. Гаврилко був заарештований чекістами й спалений живцем у топці паровоза в Полтаві. Відтак поет Ігор Калинець дійшов висновку: «Шевченко породив Гаврилка, а той як митець не тільки творив образ Батька нації, він доказав усім грядущим поколінням, і діяльним, і ледачим, що можна жити, творити і боротися — і навіть вмерти згідно з наукою свого духовного Патрона».
Ініціював встановлення меморіальної дошки онук М. Гаврилка — заслужений лікар України, академік медицини Орест Абрагамович. Горельєф створив калуський скульптор Ігор Семак. А урочисту церемонію відкриття меморіальної дошки організували Історичний клуб «Холодний Яр», Національний університет «Львівська політехніка», Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького та Львівська обласна рада.
Розпочинаючи урочисту церемонію, президент Історичного клубу «Холодний Яр» і автор книг «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» та «Шевченкіана Михайла Гаврилка» Роман Коваль пояснив, що її встановлено на колишньому Академічному домі тому, що в ньому жили не лише студенти-українці із львівських вищих шкіл, а й утікачі від російських жандармів. Відтак один із них, М. Гаврилко, переконував у цій будівлі наддністрянців долучатися до Легіону УСС. За словами Р. Коваля, «козак спонукав гречкосіїв боротися».
Своєю чергою професор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців відзначив уміння М. Гаврилка «знайти спосіб репрезентації нашої ідентичності в сучасних мистецьких формах, самоствердження національної характерології, генетичний козацький темперамент, глибоке проникнення в специфіку строфіки й символіки Тараса Шевченка, спробу не ілюструвати його, а знайти адекватну форму пластичного вислову в ключових символічних образах». Водночас виконувач обов’язків голови Львівської обласної ради Юрій Холод констатував:
— Росія, яка вбила Михайла Гаврилка 104 роки тому, далі вбиває українців просто тому, що ми українці, просто тому, що ми захищаємо свою Батьківщину. Все, що вони називають спільним, це те, що вони в нас крадуть віками. А нашу мову і справжню історію споконвіку прагнуть знищити.
Тільки знаєте, що тримає націю у свідомій боротьбі? Що додає сили вистояти, злості боротися до перемоги і віри в неї? Пам’ять. Пам’ять про наших Героїв, про тих, на кого можемо рівнятись у всіх поколіннях. Великих українців, які є зразком для нас у різних галузях.
Михайло Гаврилко боровся проти Росії до останнього свого подиху, боровся словом і зброєю. Він вірив у самостійну Україну.
Пам’ятаймо про всіх наших загиблих новітніх героїв, які віддають життя за незалежність у цій великій війні. І тому ми сьогодні тут усі разом зібралися — щоб вшанувати пам’ять, щоб цим горельєфом зробити її видимою всім.
Дякуємо нашим оборонцям! Тримаймося разом у смутку, в боротьбі, у підтримці війська, разом — до перемоги!
Земляки М. Гаврилка з гурту автентичної музики «Коралі» виконали одну з його улюблених пісень, створених на Полтавщині. А директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» Ірина Ключковська зауважила, що меморіальну дошку спаленому окупантами живцем воїну й митцю відкривають у день жалоби за вбитими напередодні у Львові, а перед тим у Полтаві, Сумах, Херсоні й у всій Україні російськими ракетами. Відтак процитувала рядки, які написав поет Василь Стус: «Народе мій, до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь».
— Вшанування й увічнення людини, якої ми не знали, є її поверненням у такий спосіб, — констатувала Ірина Ключковська. — І ці люди повертаються до нас щораз більше, більше і більше, виповнюючи духовний простір України. Для кого ця таблиця? І мертвим, і живим, і ненародженим землякам. І тим, хто відійшов у вічність, і тим, хто є сьогодні тут, студентам. Сподіваюся, що їхні викладачі будуть пояснювати їм те, хто ці люди. Бо це наш святий обов’язок. І тим ненародженим, які прийдуть, щоб не були такими, як ми, котрі не знали й відкрили аж тепер, на 33-му році нашої Незалежності, це ім’я, яке святе для України. І тим, хто в Україні. І тим, хто поза межами України. Честь і слава всім, хто повертає в духовний простір наших ангелів-охоронців, зірок, велетнів духу.
Своєю чергою вчитель історії Михайло Ернстенюк розповів:
— Коли знайомив своїх учнів із Гаврилком, діти були вражені тим, як він зумів поєднувати стек і шаблю, як після бою замість відпочинку творив скульптури. Це все створювало образ борця, якого не можна забувати. Діти, які вчились у відкритих Гаврилком школах, створили основу УПА.
Наприкінці урочистої церемонії Роман Коваль підсумував:
— «Романтик і трохи донкіхот», «визначний мистець», «ідеаліст кришталево чистої води», «князь Українських січових стрільців», — так називали Михайла Гаврилка його сучасники. Таким він залишиться і в нашій пам’яті.
