Минуло 180 років від того часу, коли 17 липня 1837 року у Львові народився видатний галицький архітектор Юліан Октавіан Захаревич (Julian Oktawian Zachariewicz; 1837–1899). У 1877 році цісар Франц Йосиф І надав йому шляхетський титул Лицаря з Львигороду (Ritter von Lwigród). Отримав Ю.Захаревич лицарський титул не за воєнне завзяття, а за талановиту працю архітектора.
Його батько, Георгій Захаревич (Захарієвич) походив зі старовинного вірменського міщанського роду. Мати – Юзефа з родини Ґросманів. Сам Юліан належав до громади лютеранської церкви.
Ю.Захаревич навчався у Львівській реальній школі, у 1852–1857 рр. студіював у Львівській технічній академії, продовжував студії у Віденській політехніці. У 1859 році проходив практику в архітектурному бюро Леопольда Ернста, зокрема при реставраційних роботах готичного костелу Св. Стефана у Відні. Ознайомився з тодішніми стилями та тенденціями розвитку європейської архітектури.
Відтак пов’язав свою кар’єру з залізничною справою: «З 1860 до 1865 року Ю.Захарієвич працює на приватній залізниці Кароля Людвіка, а згодом переходить до Чернівецької колії, де активно будувалася залізниця Львів–Чернівці, яка пізніше продовжилася до Ясс. Енергійний Ю.Захарієвич обіймає все вищі і вищі щаблі у рангах, за кілька років досягнувши посади начальника руху на австрійсько-румунських лініях з центром у Чернівцях. Крім посадових обов’язків, він залучається до проектування станційних будинків, зокрема бере участь будівництві вокзалу в Яссах (1869–1870). Ця споруда фактично стала початком архітектурного доробку Ю.Захарієвича. Рік 1871 стає переломним у житті майстра. Ю.Захарієвич приймає запрошення працювати професором архітектури у Технічній академії Львова. Він повертається до рідного міста і напередодні дня народження 16 липня 1871 року отримує офіційну номінацію на “звичайного професора”»
В часи прокладання залізниці Львів–Чернівці–Ясси брав участь у проектуванні вокзалів, станцій та інших колійових об’єктів. Головним проектантом двірців на цій колії був Людвік Вєжбіцький, який використовував для них одноманітні проекти в аркадовому (рундбоґен) стилі. Вокзали відрізнялися розмірами, залежно від міста, для якого вони призначалися. У Львові Чернівецький вокзал мав 3-4 поверхи, у Станиславові, Чернівцях і Сучаві по 2-3 поверхи, у Коломиї, Снятині й інших станціях – по два.
Натомість дверець у Яссах будували за проектом Ю.Захаревича, і він вирізнявся оригінальним стилем наближеним до мавританської (середземноморської) неоготики. Можливо, він і надихнув румунських королів Кароля І та Фердинанда І на побудову у 1906–1926 роках у столиці Молдови неоготичного палацу-резиденції (тепер Палац культури в Яссах).
Вже перебравшись до Львова, Юліан Захаревич завершив у 1873–1878 роках спорудження синагоги юдейських прогресистів (темпль) у Чернівцях. Історик мистецтва Ігор Сьомочкін писав: «Сакральна архітектура – церкви, костели, синагоги – цікавили його і як науковця, і як архітектора. За національністю – вірменин, одружений на датчанці (коли працював ще на чернівецькій залізниці), за віросповіданням протестант-євангеліст, він був представником того ліберального напрямку в культурі, науці та політиці, який горував тоді у Європі і, зокрема, в Австро-Угорщині»
За проектами Ю.Захаревича збудовано чимало різноманітних об’єктів у містах і селах Галичини, а ми перейдемося по деяких його будівлях у Королівському столичному місті Львові.
Після повернення до Львова Юліан Октавіан Захаревич 1874 року збудував собі віллу на розі вулиць Технічної та Кляйнівської (тепер Каменярів). Професор Юрій Бірюльов писав: «У врівноважених формах двоповерхового, з цокольним підвальним поверхом будинку акцентовано центральний ризаліт з великими арковими вікнами, симетрію об’ємів м’яко порушує бічна крита тераса; до тильного фасаду примикав невеликий регулярний сад у ренесансних традиціях. Вірогідно, Захаревич при спорудженні цього будинку був ознайомлений з неоренесансним особняком у Дрездені “Роза” авторства Ґ.Земпера (1839). У просторій віллі, з вікон і тераси якої відкривався вид на Єзуїтський парк і центр міста, професор Політехніки міг затишно і комфортно мешкати у родинному колі»
Але в рік завершення будівництва архітектора спіткало горе — при пологах померла дружина Анна Йозефа Давид (1841–1874), уродженка Данії. Вони одружилися ще в Чернівцях і мали двох синів (Віґґо й Альфреда) та доньку Анну. У 1877 році Захаревич одружився вдруге з Людвігою Ґромадзінською, яка народила йому доньку Гелену та сина Юліана Едвіна.
У 1890-х родина архітектора переїхала на Кастелівку. А в його колишньому домі на Технічній, 1 у міжвоєнний період розмістилася утворена 1904 року центральна установа галицької української кооперації — Крайовий Союз Ревізійний, який у 1928 р. прийняв назву «Ревізійний Союз Українських Кооператив» (РСУК). Для потреб кооперативу добудували ще один поверх. За радянських часів тут розташовувалось правління Львівської обласної організації «Укркоопспілки». У 1960-х з боку вулиці Технічної добудували для її потреб чотириповерхове приміщення.
На розі вулиць Листопадового Чину, 11 і Олекси Новаківського привертає увагу мальовничий будинок з червоної цегли під кольоровою дахівкою. Його збудовано 1889 року будівничим Іваном Левинським за проектом Юліана Захаревича для вілли художника Яна Стики, одного з творців «Рацлавицької панорами». Основою композиції наріжного будинку була майстерня мистця з великим вікном. Фасад будинку декорований орнаментами з цегли та керамічних кахлів. Над входом — картуш з трьома щитами — гербовий знак цеху малярів.
Будинок придбав 1911 року Андрей Шептицький, плануючи створити тут музей. Через два роки Митрополит передав будівлю українському митцеві Олексі Новаківському (1872–1935), який жив тут до самої смерті. У 1923–1933 рр. у будинку діяла Мистецька школа О.Новаківського. Біля входу — меморіальна дошка О.Новаківського (скульптор Емануїл Мисько, 1972).
Найвеличнішою будівлею на львівській вулиці С.Бандери є головний корпус Національного університету «Львівська політехніка».
До 1877 року Технічна академія у Львові містилась у тісних приміщеннях будинку Даровських на площі Каструм (тепер ріг вулиць Вірменської та Театральної). Вона постала з реальної школи, заснованої 1817 року. У 1835 році цісар Фердинанд І надав їй назву Реальної торгової академії, хоча фактично вона залишалася середнім фаховим навчальним закладом. 1844 року Реальну торгову академію реорганізували у Технічну академію з технічним і торгівельним факультетами. Навчання велося німецькою мовою. 2 листопада 1848 року під час обстрілу збунтованого Львова гармати австрійського фельдмаршала-лейтенанта Вільгельма Гаммерштайна не пощадили й Технічну академію. Поки кам’яницю Даровських відбудовували, заняття до 1851 року відбувалися також у ратуші. У 1856-му кафедру сільського господарства перенесли до рільничої школи в Дублянах, а у1870-х було утворено факультети інженерії, будівництва, хімії, машинобудування.
8 жовтня 1877 р. цісар Франц Йосиф І надав академії нову назву — Technische Hochschule (Вища технічна школа), яка на львівському ґрунті трансформувалася на «Політехнічну школу», а скорочено — Політехніку. 1877 року Політехніку перемістили до новозбудованих будинків на Новому Світі (вул. Степана Бандери, 12). Ще 1872 року Галицький крайовий виділ закупив у графині Марії Фредро ділянку при вулиці Новий Світ. У 1874-1877 рр. 240 мулярів, 40 теслярів і 30 каменярів збудували за проектами Юліана Захаревича спочатку хімічний корпус (з боку площі Св. Юра), а потім — головний корпус Технічної академії. У січні 1877 року була запрезентована перша у Львові та в Україні телефонна лінія — між новозбудованими головним і хімічним корпусами Політехніки.
14 лютого 1877 року нові корпуси урочисто освятили за участі всіх трьох тодішніх львівських католицьких архієпископів (Йосифа Сембратовича, Францішка Вєжехлейського та Григорія Ромашкана), намісника Королівства Галичини та Володимирії Альфреда Потоцького, маршалка Галицького сейму Людвіка Водзіцького. Ректором Політехніки на той час був Юліан Октавіан Захаревич, якому цісар Франц Йосиф І надав шляхетський титул «із Львова-города». А 1 жовтня в новому корпусі розпочався перший навчальний рік. У 1872–1881 рр. Ю.Захаревич був деканом будівельного (архітектурного) факультету, у 1877–1878 та 1881-1882 роках — ректором Політехнічної школи.
Польська письменниця Ґабріеля Запольська (1857–1921) описала, яке враження справляла будівля на львів’ян, зокрема на головну героїню її роману «Каська Каріатида», що одного зимового ранку у 1880-х вирушила до Політехніки: «Незабаром Каська потрапила на широку вулицю, повну риштувань чи свіжо вибудованих кам’яниць. Здаля виднілася вже будівля Політехніки. Сама біла, виступала зі снігу як величезна жінка, що стоїть у сніжній, м’якій постелі. Перед нею розляглася невелика площа, незаймано біла, пухнаста, як хутро крілика...» ⁴.
Головний корпус Політехніки — триповерхова будівля, яка складає у плані прямокутник з розмірами 113×68 м з двома внутрішніми подвір’ями. Початково будинок був пофарбований у білий колір. Пізніше на рівні 2-го і 3-го поверхів його стіни перефарбували червоно-брунатною фарбою. Зараз фасадам головного корпусу повернули первісні кольори.
Чільний південний фасад будівлі акцентований центральним ризалітом, що має на рівні 2-го і 3-го поверхів монументальний портик з шести колон корінфського ордеру.
На фризі під карнизом початково був латинський напис: Fraciscus Josephus, Austriae Imperator A. D. 1877 («Франц Йосиф, Австрійський імператор, року Божого 1877»). Зі змінами влади напис мінявся. Зараз тут написано: «Університет „Львівська політехніка“». Завершує ризаліт аттик з латинським гаслом «Litteris et artibus» («Наукам і ремеслам»). Над ним встановлено скульптурну групу роботи професора рисунку і моделювання Львівської політехніки Леонарда Марконі, що зображує Інженерію, Архітектуру й Механіку. Наріжні ризаліти будинку оздоблюють пілястри корінфського ордеру, а стіни першого поверху оздоблені прямокутним рустом.
З обох боків сходів, що ведуть до трьох вхідних брам Політехніки, встановлено металеві світильники з левами, створені за проектами Ю.Захаревича. Дерев’яні лев’ячі голови встановлено також над вхідними дверима.
За трьома брамами, з яких для проходу використовується лише одна, розташований великий тринавовий вестибюль. Ліворуч 1910 року встановили мармурове погруддя Ю.Захаревича роботи скульптора Юліана Белтовського. Поруч на стіні — дві таблиці з прізвищами ректорів Львівської політехніки. На правій стіні вестибуля 1993 року встановлено пам’ятну стелу «Борцям за волю України» — в пам’ять про людей, чиє життя було пов’язане з Політехнікою: Миколі Шрагу (1894–1970), Петрові Франку (1890–1941), Катерині Зарицькій (1914–1980), Андрієві П’ясецькому (1909–1942), Андрієві Ластовецькому (1908–1943), Олексі Гасину (1907–1949). З обох боків стели встановлено барельєфні портрети Степана Бандери і Романа Шухевича, які навчалися у Львівській політехніці (автори — Богдан Попович і Федір Василенко).
Кількома сходинками треба піднятися у фойє першого поверху, від яких починаються парадні сходи. На середині вони роздвоюються й двома маршами виводять через аркади, оздоблені алегоричними скульптурами технічних спеціальностей, до фойє перед актовим залом. Для освітлення сходів влаштовано скляний дах. Стелі сходової клітки, вестибуля та фойє розписані гротескними поліхромними розписами, які виконали брати Маврицій і Айзіґ Флек за ескізами Ю.Захаревича. У фойє 2-го поверху встановлено дві таблиці. Ліворуч від входу до актового залу на чорній мармуровій таблиці закарбовано імена докторів honoris causa (заслужених докторів) Політехніки. У 1912 році першими такої честі було удостоєно Марію Склодовську-Кюрі, Яна Франке, Юліана Медвецького, Казімєжа Обрембовича, Августа Вітковського. Треба зазначити, що таке звання надавалося у різні часи не лише вченим, але й окремим політикам із кон’юнктурних міркувань.
При нагоді якоїсь конференції, інавгурації, екскурсії чи презентації варто зайти до актової зали головного корпусу Політехніки, розташованої над вестибюлем, висота якої відповідає двом поверхи будівлі. На подвійних корінфських колонах, які ділять стіни аулі на 16 частин (5 із них припадає на вікна), встановлено парні фігури каріатид. Ще однією окрасою актового залу є її стеля, поділена різьбленими балками на декоративні панно з рельєфними розетками. І, звичайно, неоренесансні портали дверей.
Під час відвідин Політехніки 13 вересня 1880 року цісар Франц Йосиф І подарував вищій школі свій портрет і замовив у майстерні Яна Матейка 11 картин, які зараз прикрашають актовий зал головного корпусу. Великий парадний портрет цісаря роботи С.Крудовського містився за австрійських часів у центрі лівої стіни — там, де нині висить Тризуб. Одинадцять полів між каріатидами зайняли великі картини (2,3×3 м), намальовані у 1887–1891 рр. за ескізами Яна Матейка його учнями з Кракова: Т.Лісєвичем, В.Лускіним, Л.Стажинським, Ю.Унєжинським.
Професор математики та ректор Владислав Зайончковський (1837–1898) у своїй книзі про Львівську політехніку подає таке тлумачення сюжетів цих картин (починаючи з правої від вікна стіни): «Людство, що повертається до віри й ідеалів, упокорюється перед Богородицею», «Поезія, Музика та Історія», «Скульптура, Малярство і Будівництво виростають з фантастичної рослини, плоду Матері Землі, яку плекає Геній Людства», «Вогонь та Вода створюють Пару», «Америка та Європа сполучені телеграфним кабелем», «Суецький канал» ⁵.
На другому поверсі розташована стара бібліотечна зала з великою двоярусною неоренесансною шафою, виготовленою 1880 року за проектом Ю.Захаревича на фабриці «Брати Вчеляк» у Львові.
На площу Св. Юра виходить фасад корпусу хімічних лабораторій, розташований позаду головного корпусу. У 1876 році за проектом Ю.Захаревича змурували двоповерховий будинок. У плані — це прямокутник розмірами 45×38 м. з двома невеликими внутрішніми дворами. У центрі будівлі — велика лекційна аудиторія з амфітеатром лавок і парт. На фасаді та в інтер’єрі встановлено рельєфи авторства Л.Марконі. У 1911 році до хімічного корпусу добудували ще один поверх.
У 1880–1889 рр. костел Св. Марії Магдалини зазнав реставрації, проведеної під керівництвом Юліана Захаревича. Вежі отримали барокове завершення та дзиґар. Тоді ж перед головним входом спорудили терасу зі сходами з двох боків, над якою збудували балкон. Перед входом до костелу посеред клумби встановили фігуру Божої Матері. На фронтоні костелу був намальований образ Св. Марії Магдалини. Костел став теж академічною каплицею для римо-католиків Львівської політехніки.
Колишня вулиця Новий Світ (тепер Степана Бандери), неначе екватор, на довгі сторіччя відрізала південну «півкулю» львівського універсуму від цивілізації Середмістя. Як колись про антиподи, де люди нібито ходять «догори ногами», ходили серед міщухів легенди про загадкові Байки чи Кульпарків.
«Піонерами Байок, цього справжнього „Далекого Заходу“ Львова, були: непримітний на око чоловічок, а дуже підприємливий пан професор архітектури Іван Левинський і святої пам’яті Захаревич. Вони перші, ніби американські трапери, запустились в Баєцьке передмістя і створили Кастелівку, а з нею — й нові шляхи для парцеляції. І ось ледве минуло 20 років, а на руїнах Байок стало майже нове місто, варто зауважити, гарніше від попереднього Львова»
На схід від Байок, за теперішньою вулицею Генерала Чупринки починається колишня житлова дільниця під назвою Кастелівка, яку запроектували у 1886–1888 рр. Юліан Захаревич та Іван Левинський. Мальовничі вілли Кастелівки, розкидані серед зелених насаджень, реалізували ідею нових урбаністичних ідей — міста-саду за концепцією британського урбаніста Ебінізера Говарда.
Назва «Кастелівка» походить від родини архітекторів і будівничих італійського походження. Ще у міських актах XVI ст. згадується будівничий Захаріяш Кастелло з Лугано на прізвисько Справний. У XVIІ ст. відомі королівські архітектори Томаш і Матеуш Кастелло. А у львівських документах другої половини XVIІ ст. згадано міщанський рід Кастеллі, чий маєток Кастелівка лежав у районі нинішніх вулиць Сахарова та Нечуя-Левицького. Історик мистецтва Юрій Бірюльов згадує архітектора Антоніо Кастеллі, який міг там мешкати у 1740–1750 роках.
Назва «Кастелівка» позначена також на кадастровій карті Львова 1849 року. Хоча на цій мапі Кастелівка містилася дещо нижче, біля Вулецької дороги (тепер вулиця Сахарова), Юліан Захаревич та Іван Левинський вирішили присвоїти цю назву своєму урбаністичному проекту. Ще 1885 року вони на спілку придбали землі на Кастелівці. За даними дослідниці львівської архітектури Світлани Лінди, тут планували спорудити 64 вілли. Зі збудованих до нині збереглося близько сорока.
Реалізувати свою мрію архітекторам вдалося лише частково, бо Кастелівка виявилась надто близькою до центру. Ідея її створення та забудови народжувалася у часи кінних фіакрів, а в добу електричних трамваїв і автомобілів мальовниче передмістя поглинула багатоповерхова міська забудова. Тому лише на окремих ділянках вдалося створити фрагменти омріяного «міста-саду».
Сучасна забудова більшої частини вулиці вул. Генерала Чупринки походить з кінця XIX-го — перших десятиліть XX століття. До перетину з вулицею Левинського лівий бік, з непарною нумерацією, складають переважно вілли давньої Кастелівки. Основною артерією Кастелівки Захаревича та Левинського мала стати нинішня вул. Котляревського. Вулиця називалася спочатку «На Віллах», а 1895 року її «патроном» став Людвік Набєляк (1804–1883), один із засновників «Товариства прихильників слов’янства» у Львові, яке мало протистояти тодішній нібито германізації.
Перші вілли спорудили за проектами Ю.Захаревича й І.Левинського у кварталі поміж нинішніми вулицями Генерала Чупринки, Кольберґа, Котляревського та Нечуя-Левицького у 1889–1892 роках. Це єдиний квартал, де архітекторам вдалось частково реалізувати концепцію своєї дільниці. До вулиці Котляревського у цьому кварталі належить вілла родини Світальських (під №4), збудована у 1889–1891 рр., оздоблена орнаментальними вставками з цегли та майоліки. У ХХ ст. до будинку добудували 3-й поверх, що порушило його об’ємну завершеність.
Близько 1890 року за проектом Ю.Захаревича й І.Левинського збудували віллу під № 5 на нинішній вулиці Генерала Чупринки, власником якої був Ян Бромільський, видавець львівських поштівок і торговець папером. Цей будинок належав до першого кварталу Кастелівки — як і сусідня вілла «Марія», збудована у модернізованому швейцарському стилі Левинським і Захаревичем у 1890–1891 рр. Збереглися дерев’яні веранди та консолі даху, а також майолікові декоративні вставки, обрамлені цегляними взорами. Вілла «Марія» прописана під № 20 на сучасній вулиці Нечуя-Левицького. Цю вулицю проклали 1895 року й назвали у пам’ять про Теофіла Ленартовича (1822–1893), польського поета та скульптора. Від 1946 року вулиця носить ім‘я українського письменника Івана Нечуя-Левицького (1838–1918).
У наступному кварталі – між вулицями Нечуя-Левицького, Чупринки та Богуна – мала постати крита торговиця, передвісник сучасних супермаркетів. Але замість торгового центру дільниці на початку ХХ сторіччя квартал забудували чиншовими кам’яницями. Зокрема у 1897–1898 рр. архітектори Юліан Захаревич й Іван Левинський збудували комплекс триповерхових кам’яниць при нинішніх вулицях Нечуя-Левицького, 23 та Генерала Чупринки, 7 і 9, оздоблених у стилі необароко.
Ділянки при вулиці Котляревського, 27-37 створюють невеликий провулок-курдонер з дещо перемішаною нумерацією, від якого сходи, прокладені колишньою вулицею Собка, виводять на вулицю Романицького. Лівий бік цього провулочка забудували у 1891–1893 рр. кількома віллами за проектами І.Левинського та Ю.Захаревича. Віллу № 27 1906 року. перебудував архітектор Владислав Садовський для художника Зиґмунта Розвадовського (1870–1950). Цей невеликий будинок відзначається складним плануванням і нагромадженням різних асиметричних веж, фронтонів, ніш, вікон, що дозволяє сприймати його по-різному з різних кутів огляду. У міжвоєнні часи у віллі перебувало консульство СРСР. Саме в будинку № 27 бойовик ОУН Микола Лемик застрелив 20 жовтня 1933 року агента ГПУ А.Майлова на знак протесту проти Голодомору в Україні, про що тепер повідомляє пам’ятна таблиця біля входу.
На місці вулиці Горбачевського, яка мала бути межею запланованої Захаревичем і Левинським Кастелівки, була колись польова дорога між садибами та городами львівських передміщан. У 1890-х роках тут проклали вулицю, що називалась «Стріла». Її назву підкреслювала стрілчаста вежа храму монастиря Кармеліток Босих на вулиці Крижовій (тепер Генерала Чупринки), а також відгалужена під гострим кутом вуличка На Кастелівці (тепер Метрологічна). У 1895 році вулицю Стріла перейменували на честь Ісака Миколая Іссаковича (1824–1901), львівського вірменсько-католицького архієпископа-митрополита, почесного доктора теології. А з 1993-го вона носить ім’я Івана Горбачевського (1854–1942), видатного українського біохіміка, дійсного члена НТШ та ВУАН, першого міністра охорони здоров’я Австро-Угорщини.
У 1895 році за проектом архітекторів Якуба Курася та Михайла Лужецького збудували у стилі еклектики «Дім техніків», який протягом тривалого часу був за гуртожиток («академічний дім») для студентів Львівської політехніки. Ґрунт під забудову подарували І.Левинський і Ю.Захаревич.
Сусідня Метрологічна — невелика вуличка завдовжки півтори сотні метрів — стрілою врізається між вулицями Горбачевського та Котляревського, тож не дивно, що 1895 року вона успадкувала назву «Стріла» від вулиці Іссаковича (а первісна назва вулиці, що виникла у 1890-х на будівельних планах, була, нагадаємо, «На Кастелівці»).
Першу віллу в цій частині Кастелівки збудували для себе батько та син Захаревичі — Юліан і Альфред. Зараз вона огороджена високим парканом й покрита металочерепицею. Її нинішня адреса — Метрологічна, 14-а. Захаревичі будували свою віллу «Юлієтка» у 1891–1893 рр. Тоді на ще не забудованому пагорбі вілла виглядала як романтичний замок. Нині за парканом і деревами її майже не видно. За радянських часів тут зробили дитячий садочок. Домурували кілька стін, хоча загальне планування не дуже змінилося. У будинку дуже багато сходів, дверей і різних закамарків, у 1990-х у деяких кімнатах ще зберігалися дерев’яні панелі з часів Захаревичів. У 1905–1911 рр. за проектами Альфреда Захаревича збудували ще кілька вілл на парному боці Метрологічної (номери 2, 4, 6, 8 та 10).
Неподалік, на вул. Генерала Чупринки, 70 стоїть храм, який тепер належить греко-католицькій громаді Св. Климентія Папи. Цей монастирський комплекс у 1893–1895 роках спорудив будівничий Іван Левинський за проектом архітектора з Кельна Франца Штатца для сестер Кармеліток Босих. Монастирський комплекс з костелом Матері Божої Неустанної Помочі і Св. Йосифа збудовано в неоготичному стилі з червоної нетинькованої цегли та природного каменю в цокольному поверсі. З боку вулиці фасад костелу підкреслює неоготичний портал, над яким колись височів хрест. При костелі збудували п’ятиярусну стрільчасту вежу-дзвіницю висотою близько 50 м, завершену шпилем з кулею та хрестом.
У неоготичному стилі за проектами Юліана Захаревича створено головний і два бічні вівтарі костелу. Головний вівтар Матері Божої Неустанної Помочі посвячено 1899 року. Його дерев’яну конструкцію, оздоблену готичними елементами, виконав відомий львівський різьбяр Тадеуш Сокульський. Центральну частину вівтаря зробили у вигляді шафи-триптиху. У його центральній частині виконано барельєфи, які представляли розп’ятого Христа, Матір Божу та Св. Івана Євангеліста. На рухомих крилах художник Юліан Макаревич зобразив Св. Терезу та Св. Івана Хрестителя.
Ліворуч встановили вівтар Св. Йосифа, а від правого боку — вівтар Св. Терези. В апсиді завівтарної частини (хору для черниць) встановили ще один вівтар, виконаний із дерева у стриманих неоготичних формах. Скульптурне оздоблення вівтарів виконав відомий скульптор, автор пам’ятника Адамові Міцкевичу, Антоній Попель, який жив неподалік, на вже згаданій вулиці Іссаковича.
Польський дослідник Пйотр Красни зробив висновок, що оздоблення інтер’єрів цілком відповідало архітектурним формам святині й репрезентувало «добрий художній клас». Особливо головний вівтар, що належав до типу шафових готичних вівтарів, поширених з 1830-х рр. у Баварії, і в Галичині до того часу не зустрічався. Очевидно, німецькі зразки неоготики були до смаку й фундаторці — графині Кароліні Рачинській. Вівтарі знищили за радянських часів.
З Кастелівки нарешті можемо перенестися на інший кінець Львова.
При сучасній вулиці Лисенка, 41 містився монастир Францисканок з костелом Найсвятішого Серця Ісуса. Жіночий орден Францисканок Найсвятішої Євхаристії у місті Ґнєзно був скасований 1873 року владою Прусії. Тому наступного року черниці перенеслися до Львова, де знайшли тимчасове пристановище на вулиці Пекарській, 59 у притулку для сиріт, фундованому Юлією Галлеровою. У 1877 році орден закупив від Мавриція Ротмана велику ділянку на вулиці Курковій, що складалася зі знівельованої ділянки під будівництво, городу та поля на схилах гори, яку черниці називали Альвернія. Номінально власником ділянки вважався граф Юзеф Мєлжинський, один із доброчинців монастиря. Настоятелька ордену Марія Моравська хотіла збудувати величний костел і монастир, і їй вдалося заручитися щедрою допомогою аристократії не лише Галичини, а й усіх польських земель, а також Австрії та Німеччини. Почесний патронат над будівництвом («фабрикою») здійснювала архікнягиня Марія Тереза.
13 вересня 1877 року нунцій Ватикану у Відні архієпископ Льодовіко Якобіні освятив у Львові наріжний камінь будівлі. Спочатку проект костелу та монастиря був розроблений архітектором Карлом Ґреґором (1877). Але магістрат не затвердив цього проекту — за намовою Юліана Захаревича, який сам будучи не католиком, а лютеранином, запропонував безкоштовно власний проект і обіцяв наглядати над будівництвом без жодної оплати. Натомість фірмі Карла Ґреґора довірили виконання земельних і мулярських робіт. Керував будовою архітектор Ян Каєтан Яновський, оздоби з каменю проектував скульптор Леонард Марконі, столярні роботи виконували майстерні братів Вчеляків і Францішка Тенеровича, бляхарські — майстерня Крука, малярні проводили під наглядом Августа Богохвальського.
У 1880 році завершено будівництво лівого (західного) крила будівлі, а в 1889-му — правого (східного). Будівництво костелу Найсвятішого Серця Ісуса тривало до 1889 року. Головний вівтар, зафундований графською родиною Ліхтенштайнів із Відня, виконала з місцевого мармуру й алебастру Фабрика виробів із каменю Леопольда Шімзера за проектами Л.Марконі. При східній стіні нави встановлено вівтар Св. Йосифа, виконаний мюнхенською фірмою «Маєр» коштом родини Подгурських. Біля протилежної стіни встановили вівтар Божої Матері за кошти Александри Гауснерової. Скульптури для вівтаря створила з білого мармуру її донька графиня Амалія Ядвіга з Гауснерів Лубенська. Її авторству теж належить фігура Св. Франциска, встановлена у дерев’яному вівтарі західної каплиці роботи сницаря Тадеуша Сокульського, створеного коштом родини Кєляновських. У східній каплиці заклад Л.Шімзера встановив вівтар Св. Йосафата Кунцевича (коштом графської родини Стадницьких). Скульптуру Св. Йосафата роботи Оскара Сосновського привезли з Риму.
Костел освячено 29 вересня 1889 року нунцієм Алессіо Ґалімберті. Справжньою окрасою храму стали вітражі, виконані у 1887–1889 рр. мюнхенською фірмою «Маєр». У вівтарній частині це зображення Св. Меланії, Ісуса Христа й Архангела Михаїла, фундовані графинею Софією Сємєньською, Александрою Гауснеровою, Клементиною зі Сангушків Сапігою. Над входом встановлено вітраж із зображенням Божої Матері.
Центральне місце у композиції комплексу займає колишній костел Найсвятішого Серця Ісуса, збудований в плані тринавної базиліки з вівтарною частиною, оберненою на північ. Головний фасад костелу зі входом повернений на південь. Площина стіни розчленована пілястрами, об’єднаними вгорі аркадним поясом. Кругла розетка акцентує головний вхід, а центральний ризаліт обрамлений контрфорсами, завершеними елегантними вежами. Наметове завершення вівтарної частини увінчує стрілчаста готична сигнатурка. Над входом до храму у півциркульній арці створено мозаїчне зображення Христа Благословляючого у багряниці. Трохи вище — кругла мозаїка-медальйон, на якій зображені готична монстранція з монограмою Ісуса Христа в оточенні променів і два херувими.
Будівля монастиря та храму виконана з червоної нетинькованої цегли, у поєднанні неороманського, неоготичного й аркадового (рундбоґен) стилів. Наприкінці ХІХ століття, коли його ще не оточували три-чотириповерхові кам’яниці, це була справжня домінанта Нижнього Личакова.
У 1991 році будівлю храму та монастиря передали Українській Православній Церкві Київського патріархату. Тут влаштовано Львівську духовну академію та семінарію УПЦ КП, а 1992 року, після ремонту, освячено церкву Івана Золотоуста.
За традицією вважають, що мурований костел Святого Яна Хрестителя на площі Старий Ринок збудував близько 1250 року князь Лев для своєї дружини Констанції, дочки угорського короля Бели IV — на місці церкви ченців-василіан. Констанція привезла до Львова ченців-домініканів, які заопікувалися храмом.
Ще 1869 року про костел Яна Хрестителя було видано окрему книжечку авторства Кароля Відмана. «У поселенні, якому бл. 1259 р. дано назву Львова, вже у 1234 р. монахи Св. Домініка посідали костел Св. Яна. Чи існував цей костел перед 1234 р., про це не маємо жодних відомостей, але, якщо існував, то можливо належав до василіан», — писав К.Відман
У 1375–1396 роках храм належав вірменському чернечому ордену Братів-уніатів Святого Григорія Освятителя. Потім костел Івана Хрестителя належав римо-католикам. Часті перебудови змінювали його первісний вигляд. Храм був перебудований у 1886–1889 рр. «задля чистоти романського стилю» Юліаном Захаревичем, який надав йому рис типового неороманського костелу другої половини ХІХ століття. Під час останньої реставрації у 1980-х під керівництвом Івана Могитича костел перекрили ґонтовим дахом і намагались відновити окремі елементи, характерні для будівель давнього Львова.
Вважається, що костел Матері Божої Сніжної заснували на пагорбі при перетині торгових шляхів німці-католики, що оселилися у Львові в XIII столітті. Він був парафіяльним, поки не збудували Латинську катедру в Середмісті. Костел був спочатку дерев’яним, мурованим у романському стилі став уже зі середини XIV століття. Храм неодноразово відновляли після пожеж. У 1888–1892 рр. за проектом Юліана Захаревича провели ґрунтовну реконструкцію костелу, надавши йому рис романського стилю. Тепер ця однонавна базиліка, перекрита двосхилим дахом з вежею-сигнатуркою на центральній осі, функціонує як греко-католицька церква Матері Божої Неустанної Помочі.
Як писав історик мистецтва, професор Юрій Бірюльов, Юліанові Октавіану Захаревичу належала велика роль у творенні головного проспекту міста Львова:
«Захаревич опрацював загальну концепцію нового громадського центру Львова, виявляючи при цьому неабияке урбаністичне мислення і передбачення. У березні 1881 на засіданні Політехнічного товариства він виголосив доповідь „Розвиток Львова“, в якій запропонував, після забетонування Полтви, створення нового репрезентативного центру Львова, починаючи від Гетьманських Валів (проспекту Свободи). Посеред новоствореного бульвару він планував поставити пам’ятник королю Яну ІІІ Собеському (що і було здійснено у 1898), а поруч, на осі „Англійський готель“ (нині музей етнографії) — площа св. Духа спорудити великий пасаж.
У серпні 1887 магістрат розглянув проект „львівського Рингу“ — подібного до віденського кільця проспектів і площ, починаючи від пл. Ґолуховських (нині пл. Торгова). Вже тоді були локалізовані на планах майбутні монументальні будівлі, першою з яких стала Галицька ощадна каса. В 1888 Юліан Захаревич очолив технічний комітет по будівництву нового міського театру. Власне у цьому році Вацлавом Ібіанським були завершені роботи з бетонування Полтви, і прямий як стріла новий проспект наочно явив свій містобудівельний потенціал. Як голова комітету зі спорудження театру, Захаревич запропонував міській раді краще місце для його зведення: на площі Ґолуховських, і таким чином замкнути вісь Гетьманських Валів (теперішнього бульвару посеред проспекту Свободи) важливим акцентом. Недалеко від театру, на площі Каструм (Низький Замок), за думкою Захаревича, можна було би поставити будинки Художньо-промислового музею і Художньо-промислової школи. У 1890 на обговоренні у міській раді Юліан Захаревич першим запропонував встановити у новому центрі Львова пам’ятник А.Міцкевичу. Загальну концепцію центральних бульварів і проспектів Захаревич опрацював разом із членами львівського Політехнічного товариства та головним садівником міста А.Рерінґом».
На березі Полтви (тепер проспект Свободи, 15) збудували 1785 року першу капітальну австрійську споруду в Королівському столичному місті Львові — Генеральну військову команду, яка містилася тут до 1839 року. Потім на вулиці Кароля Людвіка, 15 стояв до 1889 року триповерховий готель «Англійський». Після пожежі ратуші у листопаді 1848 року в ньому тимчасово урядував львівський магістрат.
А у 1889–1891 роках на цьому місці за проектом Юліана Захаревича збудували у стилі «піттореск» (одному з напрямків пізнього мальовничого історизму) споруду Галицької ощадної каси. Ця фінансова установа була заснована 1 січня 1844 року. Символом установи стала бджілка, мотив якої зустрічається кілька разів в оздобленні будівлі. Галицька ощадна каса містилася початково в ратуші, а 1869 року придбала собі кам’яницю у графа Карніцького (тепер вулиця Січових Стрільців, 2). На початку 1890-х каса збудувала власний будинок, який став окрасою міста.
Будівельними роботами керував архітектор Зиґмунт Кендзєрський. Це наріжна триповерхова будівля з ротондою, увінчаною масивним куполом зі шпилем. Фасади будинку, оздоблені рустом з ламаного каменю, жовтою цеглою, майолікою, кованим металом, прикривають внутрішній металевий каркас, виготовлений львівською фабрикою Пйотровича та Шумана. Великі металеві ґрати вікон і брами викуті львівською майстернею Яна Дашека.
Цю розкішну будівлю прикрасив своїми скульптурами Леонард Марконі (1835–1899). Одну з них, під самим куполом, — зі смолоскипом у руках і зоряним вінцем над головою, називають часто «Львівською статуєю Свободи». Хоча ця фігура була створена під впливом відомої статуї Ф.О.Бартольді «Свобода», встановленої 1886 року в гирлі Гудзону у Нью-Йорку, насправді вона мала символізувати «Ощадність». Поруч — алегоричні статуї «Промисловість» і «Рільництво». Під ними 1997 року встановили електронне табло, яке рахувало останні секунди ХХ сторіччя.
Окрім Марконі, над оздобленням споруди працювали ще такі відомі скульптори, як Юліан Марковський (статуя «Фортуна» у вестибулі) та Станіслав Роман Левандовський («Золота зала» з дубовими панелями та барельєфним фризом «Праця» на другому поверсі). Не збереглися до нашого часу статуї Тадеуша Баронча «Ощадність», Антонія Попеля «Флора» та картина Яна Стики «Тріумф праці». Натомість добре збереглися вітражі сходової клітки, створені фірмою «Tiroler Glasmalerei» з Інсбрука.
Майстерні скульпторів Леонарда Марконі та Петра Гарасимовича витворили теж рельєфи, розташовані під вікнами другого поверху, які символізують: Ощадність, Підприємництво, Мистецтво, Рільництво, Театр, Інженерію, Транспорт. Варто подивитися й на виготовлені ними рельєфи над порталами дверей у вестибулі. Деякі з них вельми дотепні — наприклад, собача голова над входом до кімнати портьє.
Ліворуч від порталу головного входу була встановлена 1891 року на фасаді ще одна робота Л.Марконі — барельєфний портрет будівничого Юліана Захаревича.
З 1951 року на проспекті Свободи, 15 розташований вигнаний зі свого будинку (що був відданий для музею Лєніна) Музей етнографії та художнього промислу, при якому згодом виник Інститут народознавства.
Навпроти колишньої Галицької ощадної каси перед І Світовою війною, у 1911–1912 роках встигли збудувати приміщення для Празького банку (проспект Свободи, 17) за проектом чеського архітектора Матея Блеха. Обидві будівлі, з високими наріжними вежами, стали своєрідною «банківською брамою» міста, бо за ним колись починалася фінансова дільниця Львова.
Помер Юліан Захаревич 27 грудня 1898 року. Його поховали на полі 55 Личаківського цвинтаря у Львові. На його могилі — пісковиковий надгробок з вазою, який архітектор за кільканадцять років до смерті сам спроектував у стилі неоренесансу.
Відтак між Академічною гімназією та Політехнікою проклали 1901 року вулицю Юліана Захаревича, але 1946 року вуличку перейменували на Архітекторську. Але ім’я видатного архітектора повернулося на мапи рідного міста за часів незалежності України. Тепер вуличка Юліана Захаревича лежить за 5-ю міською лікарнею. Її проклали на ґрунтах Івана Левинського та родини Захаревичів 1901 року.
