11 років тому, навчаючись на останньому курсі бакалаврату, її син Олександр Созанський (позивний Раґнар) без жодних вагань вирішив захищати Україну. Пройшов АТО/ОСС. Повномасштабне вторгнення зустрів на півдні. 17 лютого 2023 року воїн пролив свою кров у Часовому Ярі, навіки просочивши землю своїм надвисоким патріотизмом, непохитною вірою в майбутнє нашої держави та безумовною любов’ю до неї.
Про Героя розповідає мама — у минулому вчителька музичної школи, а нині активістка-волонтерка, засновниця ГО «Волонтери Самбірщини» та Громадської організації родин полеглих героїв «Назавжди вірні», ініціаторка щосуботньої волонтерської акції «Стоїмо до кінця». Вона свято береже пам’ять про сина, намагаючись робити її живою, справжньою, адже воїн живе доти, доки його пам’ятають, і далі тримає високу планку, не опускає рук, не здається, бо вона — мама Раґнара.
Формування, цінності, вибір
Як і багато тисяч українських героїв, Олександр за нашу свободу заплатив надвисоку ціну — власним життям. Звичайний і водночас незвичайний хлопець, говіркий, жартівливий, усміхнений. Любив усе і всіх, але найбільше — Україну, любов до якої виніс зі своєї сім’ї.
— Найзворушливіші миті нашого родинного життя, коли три покоління сідають за святвечірній чи великодній стіл, а мій батько говорить гарне привітання, й оте його «Христос ся Рождає!» чи «Христос Воскрес!» — як мурашки по тілу. У такі хвилини особливо відчувається зв’язок поколінь, що тримається на спільності ідей, єдності думок. Звичайна сильна родина. Ми завжди жили у батьківському домі. Єдине, що нас вирізняло, — свідоме, патріотичне, громадянське виховання на особистому прикладі батьків, бо що б ми не розповідали дітям, вони дивляться, як ми поводимось, — і роблять так само. Пам’ятаю, як у 1990 році я ще юною дівчиною разом із батьками долучилася до Ланцюга єдності, як потім уже зі своїм чоловіком брала участь у Помаранчевій революції, Революції Гідності. Згодом наш син пишався, що його наздогнали національно-визвольні змагання. Оскільки мій батько був істориком, то дуже легко міг розповісти про будь-які історичні події, проаналізувати певні чинники. Напевне, ту любов і цікавість до історії він заклав Олександрові, — розповідає пані Лідія.
У родині Созанських велику роль у вихованні онуків відігравав дідусь. Замість казок у ранньому дитинстві Олександр і його сестричка Уляна слухали розповіді про хлопців-бандерівців, про те, як вони копали й облаштовували криївки, а також патріотичні пісні, зокрема козацькі та стрілецькі. У дворічному віці вітався із сусідами «Слава Україні!», а тоді, у 1993-му, це привітання ще не було популярним. І все це закладалось як міцний фундамент, на якому будується свідома, патріотична родина.
У дитинстві Олександр був дуже рухливим і допитливим. Добре вчився. Позаяк усе встигав, то мама намагалася його максимально завантажити, аби виявити захоплення сина, зрозуміти, до чого він має схильність. Ходив і на танці, і на малювання, співав у хорі «Кобзарик», який у його рідному Самборі заснував керівник знаної хорової капели «Дударик» Микола Кацал. Також навчався у музичній школі. Виявляв нахил до гуманітарних наук, багато читав. Також мав інтерес до військової справи — усі його зошити були змальовані кораблями, літаками, танками; цікавився військовою технікою, зброєю. Однак коли постало питання вибору фаху, вирішив вступати до Львівської політехніки, на програмне забезпечення.
— Тоді, у 2009 році, армія була в занепаді, тому ніхто вдома не підтримав ідеї вступати до військового вишу. Тим паче, що великого пориву до цього Олександр не виявляв. А чому обрав технічний виш? Радше за набором тих дисциплін, які готував до ЗНО. Результати здобув високі, за конкурсом проходив до університетів Львова, Тернополя, але вибір зупинив на такій серйозній спеціальності у Львівській політехніці. Після другого курсу скористався нагодою вступити на військову спеціальність до Академії сухопутних військ і після завершення навчання став офіцером запасу.
«Я їду. Диплом захищатиму потім»
Так сказав Олександр своїй мамі навесні 2014-го, коли росіяни анексували Крим і почали захоплювати Луганщину й Донеччину. Перед тим у його житті була Революція Гідності. Того року Олександр завершував магістратуру. Якось сказав батькам, що подав заявки до кількох добровольчих батальйонів.
— Для нашої сім’ї, яка завше мала активну громадянську позицію та вболівала за долю України, це було природно. Але коли син отримав підтвердження (особливо гордився, що його кличуть у батальйон «Донбас»), стало тривожно: «Синочку, це ж війна». — «Так, війна. І я їду».
Спочатку Олександр перебував на навчальній базі, а далі таки потрапив до омріяного батальйону, який згодом перейменували на добровольчий батальйон патрульної служби органів ВС «Золоті ворота». І вже наприкінці липня — на початку серпня виїхав у зону бойових дій, до міста Щастя Луганської області.
Часто відсутній зв’язок. Контактували раз на кілька днів. Особливо мама переживала тоді, коли був Іловайський котел, вихід з-під Луганського аеропорту, де стояла бригада сина. І нарешті у вересні — перша ротація! Олександр приїхав утомлений, виснажений, змужнілий. Кілька тижнів був на відновленні в Києві, потім — додому!
Згодом подався у Правий сектор, з яким вирушив на Маріупольський напрямок, де його бригада базувалася на березі Азовського моря. Періодично приїздив. У грудні захистив диплом. Хотів відкласти цю справу на потім, часто повторював: «Зараз вирішується доля України. Диплом будемо захищати після війни». Але мамі вдалося переконати сина зробити це тоді, зі своїми однокурсниками.
…До Політехніки Олександр їхав через всю Україну в авто зі знаками ПТН-ПНХ. Відразу побіг до керівника дипломної. На кафедрі його дуже гарно зустріли, поставилися прихильно. Казали, що пишаються ним, що він єдиний із цього випуску бере участь у захисті України.
Коли в добробатах відбулися зміни і багато таких формувань перестали існувати, Олександр звільнився. Якийсь час був у пошуку. А коли у 2018 році вийшов указ президента про призов офіцерів запасу й багато його ровесників ховалися від цього, хлопець добровільно призвався на строкову службу. Позаяк за військовою спеціальністю був зв’язківцем, проходив службу в одній із київських частин зв’язку. До великої війни готувався завчасу. Скуповував багато амуніції, військового одягу. Розумів, що цього не оминути.
Через рік підписав контракт з 80-ю десантно-штурмовою Галицькою бригадою ДШВ ЗСУ. Прийшов туди вже лейтенантом і став командиром взводу. Незабаром, у 2020 році, була ротація у Луганську область. Як і тоді, у 2014-му, доля закинула його у Щастя. Через 10 місяців, у червні, повернувся додому. Служив у Львові. За той час проходив міжнародне навчання. Навесні 2022-го очікував на ротацію знову до Щастя.
У вирі війни. Єдина зустріч
Але вже 15 лютого 2022 року бригада терміново виїжджає на південь. Саме там, в одній із найгарячіших і найстрашніших точок Херсонського напрямку, Олександр Созанський зустрів повномасштабне вторгнення.
— На світанку 24 лютого пролунав дзвінок. Син біг і спокійним, але задиханим голосом промовив: «Мамо, почалася війна». І дав чіткі настанови: зібрати документи, гроші, негайно заправити авто і бути готовими виїхати, якщо буде потреба. Пізніше зателефонувала донька з Вінниці, яка теж на той час уже була в ЗСУ, й дала такі самі настанови.
Спочатку Олександр захищав Україну в Херсонській області, потім — у Миколаївській. Брав участь в обороні самого Миколаєва, звільненні Вознесенська, Нової Каховки. До травня 80-та бригада мужньо тримала оборону південного напрямку. І проявила себе найвідповідальніше. Далі був східний напрямок, Донеччина, потім — славнозвісна Харківська операція. Там воїн захищав Україну вже не як командир взводу, а як командир більшого об’єднання — роти вогневої підтримки.
Єдину відпустку мав у листопаді 2022 року. Тоді приїхав додому цілком іншою людиною: схудлий, дуже втомлений, надзвичайно змужнілий, досвідчений: на той час він уже пройшов шлях від лейтенанта до капітана.
— Десять днів разом із дорогою. Нам важко було насититися спілкуванням і любов’ю. Я переживала страшенний біль, коли довелося знову його відпускати. Тоді були наші останні обійми. Син поїхав 19 листопада. А через три місяці, 17 лютого, сталася біда. Чи відчувала я щось? Пригадую, напередодні від’їзду Олександра ми приготували святкову вечерю. Прийшли його друзі, кілька побратимів. І лише тоді він трішки розповів про жахіття війни. Тоді я дізналася, що був момент, коли він міг загинути. Про це хлопці говорили між собою завуальовано, жартами. І я подумала: неможливо уявити, що вони вже пережили. Але мій син сильний. Отож мушу відповідати його статусу, тримати високу планку.
Навесні 2023 року, під час чергової відпустки, Олександр планував одружитися. Вважав, що дозрів до сім’ї, до власних дітей. Однак не встиг, бо хотів вибороти собі та своїм нащадкам свободу, а це, на думку норвезького письменника та філософа Ларса Свендсена, вирішальна річ для усвідомлення себе людиною.
— Я не народжувала своїх дітей для війни. Але сталося так, що та війна ввійшла в їхнє життя і повністю зламала наше життя, проїхалася танком по нашій сім’ї.
Мама Раґнара
З перших днів повномасштабного вторгнення Лідія Созанська відновила активне волонтерення, яке започаткувала в рідному Самборі 2014 року. Написала про це в соцмережі, щоб згуртувати якомога більше охочих допомагати фронту, адже якщо армія нас захищає, то ми тут маємо бути надійним тилом, народним фронтом, вчасно подавати патрони. Знала, що ніхто, крім нас, цього не робитиме. Кожен свідомий українець, на її переконання, повинен допомагати нашому війську.
— Що не дає зупинитися, опустити руки, зрештою, зробити перерву, передихнути?
— Насправді дуже часто саме так і хочеться зробити, особливо тепер, коли люди байдужіють, втомлюються… 17 лютого 2023 року на місці мого серця утворилася велика діра, яка часто затягує в себе. У такі моменти не хочеться нікого бачити, а просто думати, згадувати. Однак дивлюся на фронт, на тих неймовірних хлопців і дівчат, які тримають оборону, попри нашу зневіру, втому. Всупереч усьому вони стоять. І приходить розуміння: хто, як не ми? Зрештою, девіз десантно-штурмових військ «Ніхто, крім нас» давно став моїм девізом. Тримаюся тієї високої планки, яку мені поставили мої діти. Не маю права жити негідно, втомитися, просто опустити руки, адже мої діти не опустили. Мій син стояв до кінця. Ні на що ніколи не жалівся. Він часто цитував слова Рузвельта: роби, що можеш, роби з тим, що маєш, і там, де ти є. Це додає мені сил.
«А що ж таке війна? Смерть і безсмертя разом», — писав Євген Маланюк. В одному з інтерв’ю Олександр Созанський сказав: це трагедія — втратити чоловіка, батька, сина, але потрібно гордитися такими чоловіками, тому що вони зробили героїчну справу, а волі не буває безплатної; головне, щоб ці смерті змінили свідомість людей.
Ці засади тримають пані Лідію і змушують діяти й надихати/мотивувати інших, аби ми зазнавали якомога менше втрат, аби наші захисники поверталися живими додому, адже вони — найкращі сини й доньки — у цьому пеклі захищають нас, щоб та орда не прорвалася сюди.
— Як ви вважаєте: війна змінює людей чи показує їхню сутність?
— Війна оголює сутність. Вона чітко визначає, де ворог, а де свій. Якщо підтримуєш наше військо, ти свій. Байдужий — ворог. Є такий вислів: у темні часи добре видно світлих людей. Переконуюся, що це справді так: багато людей, з якими перетиналася до війни, просто зникли з мого життя. Їх немає. Натомість з’явилися такі, з якими ніколи не познайомилася б, якби не війна. Війна зводить людей. Це я вважаю найбільшим позитивом цього страшного часу.
— Тобто війна змінила коло вашого спілкування?
— Абсолютно так. А ще я зрозуміла, що патріотизм не має географії. У нас вважають, що патріоти тільки на заході України. Тут завжди було легко мати патріотичну позицію. Однак наш патріотизм здебільшого пафосний, показний. А на сході чи півдні він щирий. Один із таких патріотів — побратим мого сина, його перший командир. Фаховий військовий із Донецька. Вирішив захищати свою землю, коли побачив у себе зелених чоловічків. Вступив до «Азову», маючи 63 роки. Ми б ніколи не познайомилися, якби не війна. Це найкраща людина, яку я знала. На жаль, загинув у Маріуполі.
…Відразу після загибелі сина пані Лідія стала їздити на схід. Побувала там, де пролилася кров її дитини, де назавжди — частина її серця. Перед тим оголосила збір на нічний дрон «Раґнар», щоб Олександр Созанський таким чином залишався в строю і далі знищував ворога. Власноруч передала його побратимам. Нещодавно вже вдалося придбати 33-й дрон «Раґнар».
У житті пані Лідії гордість переплелася з болем. Її син — найбільша гордість, безмежний біль і вічна любов — пішов захищати, а не вмирати. Останній його допис у соцмережах: «Важливо не загинути за свою батьківщину, а зробити все для того, щоб ворог з цього боку загинув за свою».
Ця жінка розуміє, що, якби не патріотичне виховання, якби не такі родинні цінності, вона, можливо, мала б сьогодні живого сина. Її донька теж була б удома, працювала б диригенткою хору чи піаністкою. Але вона, як і брат, обрала захист України і тепер у його бригаді очолює службу комунікації.
«Воїн живе доти, доки його пам’ятають»
Ці слова сказав Олександр Созанський у своєму останньому інтерв’ю. Вони є своєрідним заповітом. Тепер у Самборі вулиця, на якій він проживав, має його ім’я. На рідному будинку є меморіальна таблиця. Пані Лідія нещодавно долучилася до ініціативної групи Центру ветеранського розвитку Львівської політехніки, що напрацьовуватиме стратегію вшануванням пам’яті полеглих воїнів, випускників університету. Переконана, що кожен на своєму місці повинен у цій царині робити все, що може, а не чекати насадженої згори програми, вказівок.
— Якою, на вашу думку, має бути пам’ять про наших воїнів?
— Пам’ять і шана — це вже єдине, що ми можемо віддати нашим полеглим. Вона повинна бути живою і світлою. Недоречно обмежувати її відвідуванням меморіалів і оплакуванням там воїнів, слід уникати пафосних заходів, натомість вдаватися до простих відвертих розмов. Пам’ять повинна бути живою — у справах, які ми присвячуємо воїнам. Це мотивує нас, виховує майбутнє покоління. Вважаю, що треба дітям розповідати не банально: ось він — герой, такий собі нереальний, майже казковий, а наголошувати, що це була звичайна людина, яка в потрібний момент встала й пішла захищати свою землю від навали. Історію творять насамперед люди. Тому пам’ять має бути про людину, її життя, вчинки, захоплення, про те, що й кого вона любила, чим жила, але в один момент відчула поклик крові, голос предків стати на захист заради своєї любові. Кожен із цих героїв — цілий світ, який безжально вбила московія. Готовність віддати своє життя задля життя інших — це і є героїзм. Маємо розуміти неймовірно високу ціну жертовності, високої свідомості та героїзму тих, хто поклав своє життя задля майбутнього України. Я дуже хочу передати цю пам’ять тим, хто залишиться тут жити. Наші полеглі герої мають не розчинитися в історії, а жити у пам’яті людській і в наших живих справах, які їм присвячені.