Здається, лише вчора ми говорили про підготовку до майбутнього ювілею – 130-річчя видатного українського видавця Івана Тиктора, – а, виявляється, вже минув рік, і ювілей ось він – майже на порозі! Утім, безпосередньо до дня уродин, 6 липня, коли заплановано урочистості на малій батьківщині Івана Микитовича, у Красному, ще залишається час, а він вже традиційно належить науковцям – учасникам цьогорічних Дев’ятих Тикторівських читань – міжнародної конференції, яка 4–5 червня проходитиме в Інституті поліграфії та медійних технологій Національного університету «Львівська політехніка».
За 30 років, що минули від перших читань, – вони були приурочені до 100-річчя Тиктора у 1996 році, – завдяки зусиллям родини (зокрема, племінниці видавця, світлої пам’яті Наталії Байдак, його внучатих племінників Ольги Падковської та Юрія Кравчука), земляків-краєзнавців (чи не найбільше – незабутнього Ярослава Стецишина), нарешті завдяки цілеспрямованим дослідженням, зініційованим кафедрою видавничої справи і редагування тодішньої Української академії друкарства, Іван Тиктор почав поступово виходити з тіні напівзабутості в Галичині (тут старше покоління, на відміну від молоді, ще добре пам’ятало продукцію створеного та очолюваного Тиктором концерну «Українська Преса») та повної незгадуваності в загальноукраїнському інформаційному просторі (військового звання Тиктора – четар УСС – вистачило радянській владі, аби викреслити його з історії української культури).
Що ж відбувалось упродовж цих трьох десятиліть? Перші принагідні згадки (Ярослав Дашкевич у передмові до перевидання Тикторової «Історії українського війська»), біографічні розвідки (Роман Горак, Оксана Думанська, Ольга Падковська), публіцистичні виступи (Микола Іванців, Олександр Жарівський, Галина Листвак та ін.), навчальні та наукові видання (Надія Зелінська, Емілія Огар, Лідія Сніцарчук, Богдан Якимович та ін.), численні дослідницькі статті (Ольга Антоник, Наталія Благовірна, Лілі Івасенко, Ірина Капраль, Ігор Мельник та багато ін.) і навіть дисертації (Зоряна Наконечна, Марія Пірко) – так виглядає сьогодні Тикторіана, що налічує вже понад 120 позицій. А ще – була телепередача з популярної рубрики Вахтанга Кіпіані «Історична правда», присвячена Тикторові (у листопаді 2017 р.), і велика виставка «(Не)забутий Іван Тиктор: до 125-річчя від дня народження видавця» (вересень–жовтень 2021 р.), організована Українською академією друкарства у співпраці з Львівською національною науковою бібліотекою України імені Василя Стефаника у стінах Львівського музею історії релігії за активної участі його працівників.
Матеріали та деякі експонати цієї виставки тепер зручно облаштувалися у спеціалізованій Тикторівській аудиторії та у Тикторівському просторі, розташованому у приміщенні Інституту поліграфії та медійних технологій, – тобто Тиктор і концерн «Українська Преса» безпосередньо супроводжують і предметно-візуально збагачують навчальний процес, надихаючи майбутніх видавців, рекламістів, дизайнерів на власні здобутки.
І все ж, попри почастішалі згадування Тиктора та його концерну, надалі бракує глибоких і всебічних досліджень того грандіозного спадку, який залишив нащадкам Великий Видавець. Це особливо відчувається зараз, коли світовий інтерес до України, яка мужньо протистоїть російській агресії, треба зміцнювати засобами культурної дипломатії. Іван Тиктор – саме та постать з недалекого минулого, що продемонструвала, з одного боку, подиву гідну відкритість до світових трендів у видавничій галузі, а з другого – послідовність у просуванні національного продукту як на батьківщині, так і закордоном.
Наступні Тикторівські читання, до участі в яких запрошені дослідники з Польщі, Норвегії, Словаччини та представники багатьох українських навчальних закладів і наукових інституцій, напевно, допишуть нововідкриті сторінки до вже сформованої Тикторіани, а також відкриють нові горизонти культурної дипломатії. Чекаємо. Сподіваємося. Прозвітуємося.
