Вишиванка — це не просто елемент українського національного одягу, а й невіддільна частина життя Львівської політехніки. Про те, яку роль відіграє вишиваний одяг у житті політехнічної спільноти і як упродовж десятиліть стає щораз більш значущим символом єднання та самоідентифікації, розповіла голова Товариства «Просвіта» Львівської політехніки, громадська діячка, професорка Христина Бурштинська.
«Особливість української вишиванки в тому, що вона надзвичайно різноманітна. У нас що область, то інакший орнамент. Яворівщина, Тернопільщина, Наддністрянщина, Чернівецька область, Снятинщина, Волинь, Чернігівська область та інші частини України — кожна з них різнобарвна й унікальна своїм візерунком, нитками, стилем вишивки. І кожна з них має в собі щось містичне, що несе за собою свій задум і своє значення».
Вишиванка і Львівська політехніка. Як вишита сорочка об’єднувала університет у різні часи його існування
— День вишиванки запровадила студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк у 2006 році, але у Львівській політехніці почали носити вишиванки значно раніше. Хоча Львівська політехніка ніколи не була українською за старих часів, ми намагалися нести українське. За часів Австро-Угорщини це було робити значно легше, ніж під Польщею, адже за Австро-Угорщини всі мали однакові права, хоч би якої національності людина була. Першим ректором Політехніки за Австрії став Юліан Медвецький, і ми колись навіть вулицю хотіли назвати на його честь. У нашому університеті безперервно з 1988 року проводять традиційні Шевченківські читання, де всі обов’язково одягають вишиванки для виступу і слухань. Та найбільше підтримувало нашу традицію носіння вишиванок Студентське братство Львівщини, яке започаткувалося з відновлення народних забав, Шевченківських читань, упорядкування могил Січових Стрільців. Пізніше розгорнулася їхня політична сторінка, де брали участь Маркіян Іващишин, Андрій Салюк, Ігор Коцюруба та інші відомі студенти, які об’єдналися з Українською студентською спілкою і під час Революції на граніті гордо вдягали вишиванки.
Хочу зазначити, що наша адміністрація й особисто ректори дуже підтримували українські культурні традиції. Різдво, Великдень, Маланка, Шевченківські вечори — на всі ці свята обов’язково вдягали вишиванки. А наші молоді люди — справжні митці, які ніколи не стояли осторонь і завжди вшановували українську культуру й вишиванки зокрема. Усі гості, які приходять до нас у Політехніку, завжди кажуть: «Ох, які у вас талановиті бандуристки у неймовірних вишиванках виступають!»
Як вишиванка почала з’являтися на території Львівської політехніки
На жаль, у мої студентські роки ніхто не носив вишиванки, такої культури просто не було. Тоді були страшні роки антидисидентства, і влада вважала всіх, хто одягнув вишиту сорочку, націоналістами й ворогами народу. Коли я закінчила вчитись у 1961 році, вже після правління Сталіна, вишиванки все одно не носили. Люди стали сміливішими, коли ослабла імперія, і тоді вишиванки стали вживанішими. Тому ця вишивка стала символом боротьби за нашу душу і нашу ідентичність.
Я почала активно носити вишиванку перед проголошенням Незалежності, приблизно наприкінці 1980-х років. Згадується мені, як я одного разу на певний захід одягнула гуцульський кептар, який мені дуже подобався. Після завершення заходу до мене підійшов Еммануїл Мисько (знаний скульптор) і каже: «Слухайте, що це ви одягнули? І навіщо це?! Ми все ж є сучасне суспільство, і ми повинні це демонструвати. Та ми йдемо в Європу, а ви хочете цю старовину показувати?!» Але я й далі носила вишиванки, а на катедрі то було обов’язковим на всі свята. Бо ж це колосально підносить націю, робить її багатшою, показує її давню культуру. Мене завжди дивувало те, як наші предки, прості люди, які не вивчали спеціальних праць, мали таке вишукане відчуття смаку. Виходить, що це природнє!
Пам’ятаю, як у 1990 році, коли ми їздили від нашої Політехніки з Орестом Кунтиєм на маніфестації і проїжджали біля Вінниці у вишиванках та зі стягом, який у витягнутій руці тримав Мирослав Ненека, всі перешіптувалися: «Послухай, вони «Червону калину» співають». Це було певне піднесення, ціла епоха відродження того, що було придушене, зумисно винищене, для того щоб ми всі стали однаковими «савєцкімі людьмі».
Особисті спогади, пов’язані з вишиванкою
Я спеціально прийшла до вас у цій сорочці, адже вона для мене пам’ятна. Це сорочка, яку нашій родині залишили в селі Тростянець Калуського району, де я прожила з 1944 до 1950 року, і щиро вам кажу, що найкращі риси українства у мене зокрема народилися і виплекалися в селі. Я пам’ятаю ті Шевченківські концерти, де на сцені робили чудові декорації. Якось туди приїхали викладачі зі Сходу України та артисти, які прийшли в неймовірному вишитому одязі. В неділю ж дівчата обов’язково носили жупани, спідниці й фартушки. А для приємного запаху вони використовували м’яту або горіхове дерево.
Мене ж найбільше тішить гармонія у вишиванках, до прикладу, космацький візерунок: дрібненький хрестик, жовтогарячий, помаранчевий, невеличке вкраплення бордових узорів. Неймовірна також низинка з різними барвами синього кольору, що гармонує з червоними плахтами, як на Буковині чи Наддніпрянщині. Втім особливого візерунку чи стилю я виділити не можу, вони для мене всі по-своєму чудові, бо кожна область має свою особливість.
Що ж до улюблених народних прикрас — це згарди, коралі, дукачі, які були срібними на Гуцульщині й золотими на Сході України. Але, знову ж, все має гармонувати, і це для мене головне.
Як молоді та студентству популяризувати вишиванку?
Для того щоб молодь далі популяризувала вишивку, потрібно її просувати ненав’язливо в нашому університеті. На сценах, під час мандрівок, промов, за кордоном. В архітектурі теж треба це вміти просувати, адже необхідно мати почуття стилю, щоб прикрасити будівлю нашими національними символами там, де це можливо й доречно використовувати. Також потрібно передавати студентам і молоді загалом справжній український стрій, як це було в наших традиціях. На жаль, до певного часу у Львівській політехніці вишиванок не було. Це був світський одяг: краватки, метелики, класичні костюми.
Нині наші національні символи — герб, прапор і вишиванка. Вона стала символом нашої національної ідентичности, яка розвивається. Зараз створюють сучасні, цілком інакші, але не менш гарні взори, сукні й блузи.
Нехай вишиванка живе! Нехай все гарне, що є в нашому роді, розвивається, набирає різних форм, і, як казав Франко, «різні форми, різні барви, різні сили і змагання, а всім барвам стрій один — незалежна вільна Україна».
