Аналіз документів, які зберігаються у фонді 32 «Кримінальні справи судових та позасудових органів» Галузевого державного архіву МВС України, переконливо показує, що Голодомор 1932–1933 років був спрямований проти українців, мав штучний характер, економічні й політичні причини та сприяв послабленню національного руху. Апогей трагедії припав на березень-червень 1933 року, коли вимирали цілі сім’ї, переважно багатодітні. Доведені до відчаю люди вдавалися до некрофагії та антропофагії. Жертвами насилля ставали діти, здебільшого сироти, які ходили по селах у пошуках їжі.
Усі справи вказаного фонду фальсифіковані слідчими, вони приховують справжні причини голоду. Тодішній більшовицький режим ставився до голоду як до неіснуючого явища. У матеріалах справ не спостерігаємо висновку, що голод мав спланований і організований характер, ініціатором якого виступила радянська влада. Справи політизовані. Ці факти слід враховувати під час вивчення зазначеної теми.
У 2006 році Верховна Рада України офіційно ствердила, що Голодомор 1932–1933 років є геноцидом українського народу. У 2010 році Апеляційний суд м. Києва довів його геноцидний характер. Голодомор 1932–1933 років визнали геноцидом понад 30 країн світу. 15 грудня 2022 року таке рішення ухвалив Європарламент, а 12 жовтня 2023 року — Парламентська асамблея Ради Європи.
Найповнішу й максимально наближену до істини картину подають зафіксовані спогади та архівні документи. Після 1991 року українські історики отримали доступ до архівних матеріалів про Голодомор 1932–1933 років. До того першими, хто на офіційному рівні ознайомив світову громадськість із трагедією українців 1932–1933 років, були американські дослідники Джеймс Мейс і Роберт Конквест. У 1983 році Конгрес США на підставі дослідження Дж. Мейса визнав штучний характер голоду в Україні. До слова, праця Р. Конквеста «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор» з’явилася в Україні лише в 1993 році. Згодом були опубліковані дослідження українських істориків С. Кульчицького, А. Перковського, С. Пирожкова, В. Сергійчука, О. Веселова, В. Марочко, О. Мовчана. Свідчення очевидців Голодомору були зібрані в багатотомному виданні «Український голокост 1932–1933: свідчення тих, хто вижив» під керівництвом професора Ю. Мицика. До поширення правди про Голодомор 1932–1933 років в англомовному середовищі долучилися фахівці Канадського інституту українських студій.
В архівних кримінальних справах згаданого фонду можна знайти фотографії засуджених, підписи свідків про нерозголошення таємниці слідства та встановлених фактів антропофагії. Слідство проводили слідчі, уповноважені особи секретно-політичного відділу ДПУ (державне політичне управління) зверталися за рішеннями до судових колегій ДПУ УСРР. Постанови судових трійок однотипні й лаконічні. Засуджених здебільшого розстрілювали. Найбільше кримінальних справ вказаної категорії розслідували в Київській. Одеській, Дніпропетровській, Вінницькій та Харківській областях.
Дослідники Голодомору 1932–1933 років дійшли єдиного висновку: це наслідок прямого насильства в побудові «соціалізму», до якого вдалося керівництво СРСР на чолі з Й. Сталіним. Тогочасне насильство проявилося в прискоренні темпів індустріалізації та колективізації. У період з 1 жовтня 1929 року по лютий 1930 року примусовою колективізацією були охоплені до 42,6 % приватних селянських господарств. Ці заходи викликали запеклий опір селян. Зазнавши поразки під час Української революції 1917–1921 років, селянство втратило можливість вести збройну боротьбу проти ворога. Тепер, противлячись більшовицькій колективізації, яка нищила їхній приватний уклад у сільському господарстві, селяни різали худобу й коней, ламали реманент, бо не мали бажання ставати новими кріпаками у сталінському колгоспі. Збройні виступи стали поодинокими й мали локальний характер. Останнім організованим селянським повстанням слід вважати Павлоградське, що почалося 4 квітня 1930 року, 210 учасників якого намагалися вчинити збройний опір примусовій колективізації.
У відповідь на спротив радянська влада використала проти селянства випробувану тактику — конфіскацію продовольства. На початку 1930-х років ввели обов’язкову норму хлібозаготівлі, що призвело до Голодомору 1932–1933 років. Його причиною була політична боротьба. Економічною причиною стали зусилля здобути валюту на прискорену індустріалізацію. СРСР експортував зерно за демпінговими цінами, розмір яких був нижчим, ніж у країнах, куди вивозили зерно. За вказівками КП(б) України стягували навіть посівний матеріал. Плани хлібозаготівлі 1931 року для України встановили на рівні 435 млн пудів зерна, зібрати змогли тільки 365 млн. Навесні 1932 року почався голод. Зрештою продовольчі загони стали забирати в селян картоплю і все їстівне. Це був факт терору — насильницьке виморення селян. Людей довели до відчаю, і в стані голоду вони переходили межу людської моралі.
Апогеєм Голодомору став березень-червень 1933 року. Голод послабив національний спротив українців і набув ознак геноциду. Чекісти не припиняли боротьби з українським підпіллям, якого насправді вже не було. Так, 13 лютого 1933 року в одному з оперативних наказів по ДПУ УСРР «Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ДПУ УСРР» йшлося про існування підпільних організацій, пов’язаних із закордоном, і планування організації збройного повстання до весни 1933 року з метою повалення радянської влади та встановлення української незалежної держави. Чекісти нищили індивідуальне господарство як соціальну базу для українського націоналізму. Найзапекліший спротив чинили заможні селяни. Влада їх ізолювала, оголосивши куркулями та «закликавши до ліквідації куркульства як класу».
Більшовики прагнули розшарувати українське суспільство за класовими ознаками. Були створені комітети незаможних селян (комнеземи). Цей захід був передбачений відповідною постановою ВУЦВК та РНК УСРР «Про комітети незаможних селян» від 9 травня 1920 року. Така ситуація на селі створила соціальну напругу, ненависть та упереджене ставлення до заможних і селян-одноосібників. Комнеземи під загрозою застосування зброї відбирали в односельців хліб. Це був один із методів знищити невдоволених колективізацією. Навіть селян, які вступили до колгоспу, але через фізичну слабкість не могли вийти на роботу, зараховували до «ворожого елементу». Одноосібників за нездачу встановленої норми зерна засуджували до кількох років примусових робіт, оголошуючи цей факт «куркульським саботажем». З такої ж причини на «чорну дошку» заносили цілі села. Такі населені пункти ізольовували озброєними загонами, обкладали додатковими натуральними штрафами, закривали крамниці, припиняючи будь-який продаж. Це було передбачено в партійних документах: у постанові ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 року «Про заходи з посилення хлібозаготівель», а також у постанові РНК УСРР від 20 листопада «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» та інструкції до неї. Злочин проти селян втілював у життя секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич, який у 1933 році висловився: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут хазяїн. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система буде існувати завжди. Ми виграли війну!».
Доведені до відчаю люди вдавалися до канібалізму та поїдання трупів. Слідчі в таких справах розцінювали некрофагію як вишукування способу легкої наживи з метою харчування, викривляючи і спотворюючи причини наявного факту.
Усі слідчі справи фонду 32 ГДА МВС України політизовані. Так, за невиконання норми хлібозаготівлі селянина-одноосібника засудили до двох років виправних робіт, прирікши його дружину та п’ятьох дітей на голодну смерть (спр. 15195, всього 29 аркушів). Трьох дітей мати поховала на кладовищі. Коли померла четверта дитина, вона разом зі старшою донькою, дівчинкою 15 років, вживала м’ясо померлої. В обвинувальному висновку слідчий апелює до ненадання материнської уваги дітям і доведення їх до смерті (арк. 19).
Слідчі намагалися вислужитися перед радянською владою, боячись самі потрапити під репресії, і мали на меті особисті преференції (зарплату, продовольчі пайки, забезпечення одягом, житлом). Українське суспільство в ті роки жило в постійній напрузі та страху. Люди боялися друзів, рідних і знайомих, були підозрілі й недовірливі.
Більшовики ставилися до масового голоду в Україні як до неіснуючого факту. Ніхто не смів сказати, що голод організований і спланований владою. Причинами більшовики вбачали лінь і недбальство, небажання працювати в колгоспі. Голод замовчувався в статистичних документах, про нього не згадується в стенограмах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК.
Аналізуючи справи фонду 32 ГДА МВС України, можна простежити факт зубожіння та масового голодування вже у 1932 році. Люди були у відчаї. Траплялися випадки, коли односельці билися, щоб забрати дохлу коняку. Їли котів, собак. Особливо погано з харчами стало взимку 1932 року, бо позабирали все: і картоплю, і зерно. Люди втрачали глузд, божеволіли від голоду. Такий стан підтверджений актом судово-психіатричної експертизи директора Київського інституту науково-судової експертизи професора Фаворського та доктора Судоміра, що встановлювали осудність обвинуваченої (спр. 15229, арк. 42).
Більшість українських селян не вступали до колгоспу. Більшовики називали їх «ледарями», елементом суспільства, який «розклався». А отже, такі селяни становили загрозу радянській владі й мали бути знищені. Судові вироки розглядали як міру соціального захисту. Під час Голодомору такими позасудовими органами були трійки при колегії ДПУ УСРР. Розстріли здійснювали в максимально короткі терміни, переважно коменданти ДПУ в нічний час. З травня-червня 1933 року вироки пом’якшили, застосовуючи 10 років у виправно-трудовому таборі. Так влада отримувала дешеву робочу силу. Пом’якшення вироків відбулося за прямою вказівкою Сталіна та Молотова 8 травня 1933 року.
Голодомор 1932–1933 років на Великій Україні був злочином тоталітарного однопартійного більшовицького сталінського режиму проти українських селян. Його слід класифікувати як геноцид українського народу. Він мав штучний характер, політичні й економічні причини. Голодомор був спрямований на послаблення національного руху через знищення заможних верств селян, які становили його соціальну базу. Представники радянської влади мали упереджене ставлення до сімей із достатком. Режим упокорював або знищував їх. Усі кримінальні справи проти селян мали політизований характер і не розкривали справжнього мотиву. В судовій системі панував розгул беззаконня. Фонд 32 ГДА МВС України «Кримінальні справи судових та позасудових органів» є переконливим джерелом наведених вище факторів. На сьогодні здійснено його систематизацію та оцифрування.
Історія вчить: у світі виживає сильніший. Українська історія вчить нас бути сильними. Вчімо свою історію глибоко, вдумливо, з розумінням суті історичних фактів.