Як каже народна мудрість, доки людину пам’ятають після смерті — доти вона жива. Це ще раз засвідчив вечір пам’яті мистецтвознавця Бориса Возницького, який відбувся у Науково-технічній бібліотеці Національного університету «Львівська політехніка».
Видатний музейник, директор Львівської галереї мистецтв (тепер імені Бориса Возницького), герой України, заслужений працівник культури України та Польщі — цей список можна продовжувати і продовжувати. Він виховав ціле покоління свідомих своєї культури людей.
Попрощався із життям Борис Григорович символічно — їдучи на інспекцію до одного із замків Львівської області. 23 травня 2012 року він вийшов зі свого кабінету та сів в авто, залишивши на столі записку: «Їду до Поморянського замку». До місця призначення так і не доїхав — на трасі біля села Куровичі у нього сталася зупинка серця.
Спогади Лариси Возницької
Ніхто так влучно й щиро не опише Бориса Возницького, як його донька. У спадок від славнозвісного батька їй дісталася багата документальна спадщина — світлини робіт, експедицій і відеозаписи. Та найважливіше — це жива памʼять. У пані Лариси вона втілюється у безлічі реальних історій, спогадів, емоцій та цікавих випадків. Отож до слова запросили доньку Бориса Григоровича — доцентку кафедри реставрації Академії мистецтв Ларису Возницьку.
За словами пані Лариси, Бориса Григоровича не можна описати інакше, як глибокого пасіонарія, який так поринав у свою роботу, що часто забував навіть подбати про себе — поїсти чи, можливо, піти до лікаря. Він був прагматичним і міцно тримався своїх переконань та задумів. Надійною опорою для нього стала команда однодумців.
— У нього був колектив однодумців, без якого він не зміг би врятувати і звезти до музею понад 30 тисяч творів вітчизняного мистецтва, — зауважила Лариса Борисівна.
Пані Лариса поділилася цікавими деталями з життя та роботи свого батька. Борис Возницький багато вчився. Закінчивши коледж імені Труша з червоним дипломом як живописець, він зрозумів, що насправді бачить себе в історії мистецтва. Відтак обрав спеціальність історика й надалі утверджувався в ній.
— Свої курсові роботи батько присвятив дослідженню та вивченню церков на Волині. Пішки йшов від села до села й фотографував, описував їх. Велику стопку чорно-білих світлин звідти я передала до Рівненського музею, — розповіла пані Лариса.
Перші докори щодо його діяльності зʼявилися ще під час першої роботи, коли Борис Возницький був заступником директора музею, який нині названо на честь Андрея Шептицького. У 1961 році заступник секретаря парткому на зборах невдоволено коментував привезені до музею твори найрізноманітніших митців, зокрема Йогана-Георга Пінзеля: «До какіх пор етот Возніцкій будєт прівозіть ету католіческую рухлядь?».
Від 1962 року і до кінця життя його гаванню, прихистком і постійним місцем роботи була Львівська картинна галерея, де він обіймав посаду директора. За цей час Борисові Возницькому вдалося збільшити надбання музею в шість разів.
Проблема плебсу та культурної спадщини
Борисові Возницькому часто доводилося стикатися з невіглаством, бачити явища, які важко осягнути й пояснити. Однією з проблем на шляху мистецтвознавця було спалювання церковних надбань селянами. Чому це відбувалося?
Епоха Радянського Союзу: храми закривали й перетворювали на склади. Без вікон і дверей вони ставали легкою здобиччю для будь-кого. Проте їхній вміст мав жити далі — сяяти в музеях, охоронятися. Однак у селян були інші поняття.
— Дехто вважав, що ікони краще спалити, ніж віддати. Адже всі ці речі не можуть бути поза церквою. Люди навіть йшли під церкву з вилами й так протестували, — поділилася спогадами пані Лариса.
Історичні артефакти — цінні речі вартістю мільярди доларів, релікти давніх епох, зокрема грецькі, римські та інші, — траплялися Борисові Григоровичу в найнесподіваніших місцях: просто неба, в кропиві, на стріхах, серед брухту та дров. З реакції пана Бориса на одному із записів видно, що він уже й не дивувався, а лише сумно блищали очі.
Мілітарне минуле
У біографії Бориса Возницького є ще один цікавий факт. Ще до початку своєї культурної діяльності він був у лавах УПА, а згодом потрапив до радянської армії. Як так сталося?
Зовсім юним, у вересні 1943 року, Борис Возницький намагався вступити до підпільної школи старшин Української повстанської армії. Однак через вік не міг стати бійцем. Але хіба можна зупинити того, хто вже визначив свій шлях? Його залишили при штабі УПА «Волинь-Південь» як зв’язкового. Псевдо — Пугач. Так починалася його дорога. Та вже того ж 1943 року доля різко змінила курс. У селі Ульбарові він разом із батьком потрапив у полон до радянських партизанів. Їх силоміць мобілізували до лав Червоної армії. Не маючи вибору, Борис Возницький опинився у штрафній роті — гіршої служби годі було уявити.
Борис Григорович пройшов через великі випробування, що загартували його, сформували міцний характер і відшліфували ту пасіонарність, про яку вже згадувалося. Він воював, був кулеметником, зазнав поранення й дивом вижив, адже доля готувала для нього великі плани. Цей військовий період життя однозначно вплинув на його особистість. Саме тоді викристалізувався той внутрішній стрижень, що допомагав йому твердо стояти на захисті замків, ікон, і фресок.
