Романа Мотиль знайома з керамікою з дитинства. Орієнтиром на шляху до мистецтва стала для дівчини Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, де працював її батько. Ярослав Шеремета (батько Романи) був за спеціальністю керамістом, за покликом душі — митцем і педагогом (доцент кафедри дизайну та основ архітектури Національного університету «Львівська політехніка»), за визнанням — членом Національної спілки художників України, а за повноваженнями — старостою творчої керамічної майстерні на ЛЕКСФ. Романа часто супроводжувала його на фабрику, де спостерігала за роботою митців-керамістів і палахкотінням вогню у печі. Цей вогонь згодом запалав і в її душі, освітлюючи подальший творчий шлях. На фабриці дівчина ліпила з глини фігурки тварин, а батько випалював дитячі рукотвори у промисловій печі. Досі Романа зберігає цих милих котиків і зайчиків, створених власноруч. Та тоді як колись вони викликали в неї усмішку, тепер Романа Ярославівна дивиться на фігурки як на початок чогось важливого, що підштовхнуло до захоплення керамікою в ширшому сенсі й стало важливим етапом у становленні її як мисткині.
Мистецтво скульптури Романа Мотиль освоювала у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша. У Львівській національній академії мистецтв, раніше відомій як Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, здобула знання на відділі художньої кераміки. Планувала після завершення навчання повернутися туди, де під опікою батька сходили перші паростки її незрілої творчості, — на Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику. Та непередбачувані 1990-ті змусили Роману змінити творчу траєкторію. Коли вона навчалася на останніх курсах інституту, у колах працівників кераміко-скульптурної фабрики подейкували про можливе закриття підприємства, а дехто навіть переконливо стверджував, що ось-ось відбудеться останній випал продукції. Розмірковуючи про можливі зміни на підприємстві, Романа не стала ризикувати і після закінчення інституту пішла працювати в реставраційну майстерню Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру. Там вона зацікавилася дослідницькою роботою, а вже під час навчання в аспірантурі при Інституті народознавства НАН України захопилася тематикою української чорнодимленої кераміки.
Нині Романа Мотиль — кандидатка мистецтвознавства, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, доцентка кафедри візуального дизайну і мистецтва Національного університету «Львівська політехніка», з 1999 року членкиня Спілки критиків та істориків мистецтва, з 2010-го — НТШ, а з 2025 року очолює Львівський осередок ЛРВ Спілки дизайнерів України. Коло наукових зацікавлень Романи Мотиль — історія та теорія декоративно-ужиткового мистецтва, зокрема художньої кераміки. І сьогодні говоритимемо з мисткинею, звичайно ж, про кераміку — чорнодимлену кераміку Гавареччини: її першоджерела, періоди розвою та часи занепаду.
— Романо Ярославівно, скільки років чорнодимленій кераміці?
— Її вік не вимірюється десятками чи навіть сотнями років. Перші згадки про чорно-сіру кераміку на території України сягають часів Трипілля і датовані другою половиною IV–III тисячоліттям до нашої ери.
— Чому так сталося, що до чорнодимленої кераміки прижилася назва «гаварецька», яка походить від назви села, де її випалювали, хоча відомо й про інші її осередки в Україні. З чим це пов’язано?
— Насправді в Україні було чимало осередків чорнодимленої кераміки — на Полтавщині, Чернігівщині, Черкащині, Житомирщині, Тернопільщині, Хмельниччині і не тільки. Відома чорнодимлена кераміка й на Івано-Франківщині, яка стилістикою нагадує вироби кінця XVIII — початку XIX століть. Та й на Львівщині їх не бракувало: Шпиколоси, Гологори, Миколаїв, Потелич, Сокаль. Але одним із найвідоміших промислів досі вважається гаварецька кераміка. Річ у тому, що майже по всій Україні з появою дешевого фабричного посуду ці осередки занепали й загубилися в часі. Збережений із тисячолітньої давнини народний промисел на початку XX століття процвітав, однак поступово його стали витісняти, а невдовзі він майже зовсім зник. І тільки в Гавареччині залишилися поодинокі майстри, у печах яких повільно дотлівав вогонь. Наприкінці XIX століття в селі було 90 садиб і в кожній хтось гончарував, а до 60-х років минулого століття їх кількість зменшилася до тридцяти. Ненадовго почали відроджувати гончарне ремесло у повоєнний час, бо не вистачало посуду. Пізніше цей процес пожвавився з хрущовською відлигою, та знову занепав. На початок 1980-х залишилося всього троє майстрів, з яких лише один — Мар’ян Бакусевич — гончарував. Щоб зберегти вогонь в останній діючій печі Гавареччини, ентузіасти з Львівщини взялись активно відновлювати інтерес до чорнодимленої кераміки «забутого Богом і людьми села». Мабуть, відтоді чорнодимлена кераміка й асоціюється з гаварецькою, відтак і узагальнилася її назва.
— Хто роздмухав вогонь у горнах покинутих печей у Гавареччині?
— Про Гавареччину в сімдесяті роки минулого століття знали вже дуже мало. Роздобув інформацію про цей острівець давнього ремесла мистецтвознавець Василь Глинчак, шукаючи тему для чергової мистецької телепередачі. Тоді він разом із письменником Романом Іваничуком забили на сполох — доки не згас вогонь останньої печі, треба конче відроджувати гаварецьке ремесло. Василь Глинчак запросив із собою у поїздку до Гавареччини художників Володимира Патика та Івана Остафійчука, які залишили свій слід в історії мистецького осередку. Власне вони відкрили Гавареччину заново. Іван Остафійчук неабияк перейнявся темою відродження чорнодимленої кераміки й надихнув на поїздку до Гавареччини скульпторів Ярослава Мотику та його дружину Ярославу. Перша експедиція до гончарського краю сім’ї Мотик відбулася не без пригод. Як розповідав сам скульптор, дістатися мистецької оази було непросто. До віддаленого й відірваного від цивілізації села без дороги і з великим розгалуженням стежок поблизу, у павутинні яких легко було збитися зі шляху, з Білого Каменя вони йшли пішки. Мотики довго блукали лісовими стежками, доки не почули гавкоту собаки. Саме цей брехіт і привів їх у Гавареччину. І першою людиною в селі, яка їм зустрілася, був Василь Архимович. У тісному помешканні майстра не було де прихистити скульпторів, і він щиро запропонував їм заночувати на сіні. Пізніше Мотики їздили до Гавареччини на літо. Жили у помешканні майстра, працювали з ним, випалювали свої скульптури й давали поштовх до зацікавлення гаварецькими виробами іншим.
— Кажуть, що новий поштовх до відродження ремесла дало представлення гаварецької кераміки на Міжнародній виставці кераміки в італійському місті Фаенца. Розкажіть про цей етап відродження гончарства.
— Так, саме на цій виставці роботи заслуженого майстра народної творчості УРСР Дмитра Вислинського здобули золоту медаль та диплом, а світлина одного з його вазонів увійшла до каталогу найкращих витворів керамічного мистецтва Європи. Після цього чорнодимленою керамікою зацікавилися мистецтвознавці з інших областей України. Вони приїжджали до Гавареччини, щоб більше дізнаватися про цей вид ремесла. На жаль, на той час у селі залишився тільки один майстер, який ще не покинув гончарської справи — інші припинили свою діяльність, оскільки не мали де збувати свої вироби. Ентузіасти з Товариства Лева знайшли «майстрів у вимушеній відпустці» й переконали їх відновити ремесло, щоб поділитися секретами майстерності та передати його у спадок наступному поколінню. Тоді гончарі й узялися відбудовувати свої печі, які довго не працювали і були якщо не зруйновані, то в дуже занедбаному стані.
— Як заохочували до відродження гаварецької кераміки львівські митці?
— Гавареччиною зацікавилося багато людей з різних установ. Український мистецтвознавець Борис Возницький, письменник Роман Іваничук, поет Роман Лубківський, скульптори Ярослав і Ярослава Мотики, ентузіасти з Товариства Лева, інші науковці та митці Львова не могли спокійно споглядати, як завмирає гаварецьке гончарство. Борис Возницький і Львівська картинна галерея на початку сімдесятих відкрили свій відділ в Олеську. За сприяння Бориса Возницького в Олеському замку були організовані виставка «Кераміка Гавареччини» та науково-практична конференція, а з ініціативи Товариства Лева — доброчинний концерт. Переповненою залою мандрував символічний гаварецький горнець. Усі кошти від концерту були спрямовані на відродження гончарного ремесла. У грудні 1987 року Товариство Лева у Львівському музеї етнографії та художнього промислу організувало виставку гаварецької кераміки, експонати для якої збирали по музейних фондах і приватних колекціях. З вікон музею широкими очима дивилися на світ величезні, на всю раму, фотографії гаварецької кераміки, які приваблювали увагу перехожих і закликали до перегляду експонатів виставки. Були запрошені на дійство й майстри з Гавареччини. Спеціально для цієї оказії вони виготовили додаткові взірці чорнодимленої кераміки, але, на жаль, Гавареччину засипало снігом так, що головні дійові особи не змогли приїхати на виставку. Та згодом вогонь у печах старих майстрів знову запалахкотів і дим відродження велично піднявся над Гавареччиною. А невдовзі у дворі колишнього монастиря бернардинів у Львові відбувся перший аукціон із продажу виробів майстрів, які відновили своє ремесло. У мене дотепер зберігається гаварецький горщик з того ярмарку. Вторговані на ярмарках кошти гончарі збирали, щоби прокласти до села дорогу й відкрити гончарну школу, аби їхнє ремесло не кануло в Лету, а найбільше гонорувалися тим, що змогли внести свою лепту у встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові. Однак створити школу гаварецької кераміки, про яку мріяли ентузіасти, так і не вдалося. Влада спромоглася лише прокласти до села дорогу зі щебеню, яка стала паломницьким шляхом до святая святих гаварецького гончарства.
— Чим особливі керамічні вироби Гавареччини? Що відрізняє їх від інших видів цього ремесла?
— У гаварецькій кераміці простежується унікальне поєднання традиційних і сучасних елементів. Зберігаючи давні техніки, гончарі доповнили їх новими ідеями, які надають виробам новизни й вишуканості. Майстри використовують простий і водночас елегантний декор, який відзначається особливим шармом. Ця кераміка жива. Вона має душу, що зберігає відгомін історії і тримає нерозривний зв’язок поколінь.
— До речі, про декор. Вироби з чорнодимленої кераміки оздоблені досить таки ощадно на противагу, скажімо, косівським чи опішнянським. Про що це свідчить?
— У чорнодимленій кераміці акцент робили на формі виробу. Якщо майстри й застосовували декор, то дуже обережно, щоб він не відвертав уваги від основної форми, а, навпаки, підкреслював її. Наприклад, вертикальні лінії надавали посуду стрункості, а пасочки внизу глечика — приземленості. Зазвичай прикраси розміщували «по плічках», тобто на випуклій частині тулуба. Оскільки страви готували в печі, така форма горщика полегшувала його захоплення кочергою. Ужитковий посуд зазвичай не декорували щедро, як, скажімо, мальовану кераміку, яку використовували для святкових трапез і виставляли напоказ. Оскільки чорна кераміка за своїми властивостями нічим не поступається розписній майоліці, а в деяких аспектах навіть перевершує її, майстри часто випалювали як чорну, так і мальовану кераміку. Це було поширено в Косові, Пістині, Кутах, де гончарі розкішно декорували не тільки мальовані вироби, а й чорнолощені. У Гавареччині ж випалювали лише чорнодимлену кераміку. Косівський майстер Юрій Ілюк, родом із Кутів, успішно працював в обох цих техніках. Особливість косівської чорнодимленої кераміки в тому, що орнаменти на неї часто наносять такі самі, як і на мальовану. Таким методом працювала гончарівна Надія Вербівська, онука знаменитої майстрині Павлини Цвілик. На її димлених горщиках і глечиках розпускалися листочки, розцвітали квіти, розвивалися пуп’янки. Хоча загалом в українській чорнодимленій кераміці переважають геометричні або рослинно-геометричні орнаменти. Сосонка або колосок на горщику, мисці чи дзбанку нагадують дуже давні мотиви, відомі ще з Трипільської культури. Суто рослинні орнаменти на чорному посуді характерніші для балканських країн. І хоча димлена кераміка відома в усьому світі, гаварецьку мистецтвознавці вважають однією з найцікавіших.
— Які способи декору використовували?
— Відомо про чотири техніки нанесення декору на димлену кераміку: лощення, ще кажуть полірування або гладження; ритування (рифлення, гравірування); витискування (штампування) і рельєфні наліпи. У всіх способах використовують рослинно-геометричні орнаменти. У техніці лощення майстри камінчиком на підсохлий черепок наносять малюнок, який після випалу проявляється полиском. Лискування і гладження запобігало просочуванню рідини — черепок завдяки цьому ставав водонепроникним. Витискування чи, як ще кажуть, штампування виконують зубчатим коліщатком з ручкою або вирізьбленим із дерева штампом з візерунком, яким декорують поверхню виробу. Ритування — пальцем, цвяхом, патичком, гачком чи кісткою. Наліпний декор з’явився у димленій кераміці набагато пізніше. У тій складній техніці працювало небагато майстрів. Стиль рельєфного декору використовував гончар Гавареччини Василь Архимович. Він майстерно накладав джгутики глини на гладку поверхню фігурного посуду, імітуючи шерсть звірів. Баранячі голови з’являлися на стінках банячків Степана Гарбузинського. До наших днів зберігся декоративний вазон з рельєфним ліпленням і написом на ньому Якова Домарицького, датований 1874 роком. Рельєф наносили на сирий виріб, як вушка до горняток чи горщиків. Цікава історія створення звіроподібного фігурного посуду для напоїв — лембиків. Майстер Дмитро Вислинський побачив їх зображення на поштівках з Опішні й захопився ідеєю зробити щось подібне. Гаварецькі лембики й опішнянські різнилися між собою розписом і характером. Загалом кожен тип виробу мав своє призначення. У банці — це такий кулястий тулуб з вузенькою шийкою — зберігали воду або олію. У глечиках і дзбанках — молоко. Господині кажуть, що сметана підходить найкраще в чорнодимленому посуді, а страви в череп’яних горнцях і баняках найсмачніші. У куманцях несли алкогольні напої, коли йшли до кума в гості чи на весілля. У горщиках варили борщ або запікали голубці чи кашу. У «близнятах» чи «трійнятах» — горщиках, з’єднаних однією або двома ручками, — носили різні страви в поле.
— Як змінилися форми сучасних керамічних виробів?
— Я б не сказала, що вони зазнали значних змін. Форми виробів залишилися класичними й дійшли до нас із незначними модифікаціями. Зовнішні форми гаварецької кераміки майже не відрізняються від косівської. Оскільки давній керамічний посуд був створений для практичного щоденного використання, горщики, наприклад, робили такої форми, щоб полум’я огортало їх з усіх боків. Глечики зазвичай мали вузьку шийку, щоб не випаровувалася рідина. Ще одна особливість димленої кераміки полягає в її термосному ефекті: завдяки пористій структурі вона довше зберігає прохолоду рідини в спеку, а страви, приготовані в печі, — тепло. Сьогодні на зміну традиційним прийшли нові вироби. Сучасна чорнодимлена кераміка поповнилася турками для кави, які можна використовувати на відкритому вогні, керамічними горнятками для подавання напою, гальбами для пива, банячками для запікання голубців у духовці тощо.
— Чи поступаються вони якістю давнім виробам?
— Сьогодні кераміка втрачає свої утилітарні та практичні функції, перетворюючись на декоративний елемент. Багато митців колекціонують гаварецьку кераміку. Особисто я маю чорну макітру і нею користуюся. Свого часу музейник Борис Возницький в Олеському замку, розташованому неподалік Гавареччини, створив кімнату, присвячену гаварецькій кераміці. Розповідають, що він казав: «Коли їду у відрядження за кордон, не існує кращого подарунка, ніж гаварецька кераміка. Вона слугує і сувеніром, і візитівкою українського народного мистецтва». Тепер часто виготовляють зменшені сувенірні копії звичайного посуду. У минулому такий посуд випалювали для дітей і називали його «монетками». На жаль, сучасні вироби втратили свою філігранність. Вони вже не такі витончені, як колись. Хоча чимало майстрів намагаються тримати марку і прагнуть до досконалості. Один бізнесмен замовив у мене мої книги, у яких безліч ілюстрацій давніх традиційних виробів, щоб показати на цих зразках, яка була форма колись, і не дуже від неї відступати. Багато хто сьогодні запитує, чому сучасні вироби пропускають рідину. Це свідчить про недостатню температуру випалу. Такі вироби можна використовувати лише для декоративних потреб. Деякі майстри, зважаючи на попит, нехтують технологією. Проте кераміка українських майстрів залишається абсолютно екологічно чистою. Наразі на ринку спостерігається переважання китайської кераміки, яку я не рекомендую купувати, оскільки вона може бути шкідливою. Китайські виробники, орієнтуючись на кількість, не дотримуються належної температури випалу — 500–600 оС градусів недостатньо. Коли в таке горнятко налити окріп, шкідливі компоненти можуть потрапити в рідину. Якщо ж наповнити водою щойно випалені гаварецькі горнятка, можна помітити, що вона набуває сірого відтінку. Не варто хвилюватися — це лише кіптява, що осідає на стінках і з часом змивається.
— Романо Ярославівно, розкажіть про етапи виготовлення димленої кераміки — від глини до готового виробу.
— Розпочинається виробництво з видобування глини. Це важливий і відповідальний процес, бо від фізико-хімічних властивостей і складу глини залежить якість виробу: його колір, міцність, водонепроникність. Далі її просіюють через сито, щоб очистити від камінців, корінців, інших домішок, і ретельно перемішують до утворення потрібної консистенції. Наступний етап — виготовлення вручну на гончарному крузі і створення форми. Не менш важливий момент — поступове висушування виробу, щоб уникнути тріщин під час випалу. Потім виріб випалюють і врешті-решт задимлюють.
— Чи вигідно сьогодні виготовляти димлену кераміку?
— Виробництво димленої кераміки є економічно вигідним, оскільки вона проходить лише один випал, що дає змогу заощадити на дровах. Після зняття виробу з гончарного круга його залишають підсихати, щоб уникнути деформації під час лискування, а потім поміщають у піч. Для лискування використовують камінці, які здебільшого добувають з тієї самої ями, де беруть глину. Із часом камінь шліфується, і що він старіший, то більше цінується. Іноді, щоб полегшити нанесення орнаменту, майстри змочують черепок посудини водою. В Угорщині перед декоруванням вироби покривали олією. Оскільки димлену кераміку цього регіону часто прикрашали рослинними орнаментами, їх нанесення на суху глину було досить складним. Процес випалу теракотової кераміки коротший, а її колірні відтінки залежать не від процесу випалювання, а від кольору глини.
— Завдяки чому гончарні вироби набувають чорно-сивого забарвлення і чому їх називають димленими?
— Димлена кераміка налічує понад десяток назв: чорна, чорнолощена, чорнодимлена, сіро-лощена, сива тощо. Колір може варіювати від сиво-чорного насиченого до світло-сірого. Тому було б некоректно називати цю кераміку чорною чи сивою. Доречніше казати димлена, бо вона набуває чорно-сивих відтінків не через колір видобутої глини, а завдяки спеціальній технології випалу й мінеральному складу глини (потрібна глина з високим вмістом заліза). Колір виробів може залежати і від того, у якій частині горна їх розмістити під час випалу. Якщо внизу — набудуть чорного кольору, якщо зверху — більш світлого. Що вища температура, то світлішими стають горщики, і гончарі вважають їх більш цінними. У Польщі також виготовляють димлену кераміку, яка має сірий колір, і поляки називають її «сівакі». Сергій Івашків, молодий майстер із Шептицького, колишнього Червонограда, навчив колег із Польщі випалювати кераміку таким способом, щоб вона ставала чорною, а не сивою.
— У чому відмінність між технологіями випалу димленої і теракотової кераміки?
— Технологія димленої кераміки є надзвичайно цікавою. На початкових етапах випалу процес відбувається так само, як і для теракотової кераміки. Коли температура сягає 900 градусів, гончарі закривають доступ повітря до печі й щільно засипають всі отвори піском або землею, залишаючи тільки невелику щілину для спостереження за процесом. Переважно випалювали вироби вночі, оскільки було добре видно свічення горщиків. Варто зазначити, що майстри не використовують приладів для вимірювання температури, а визначають її «на око». Коли горщики набувають червоного кольору, це свідчить про те, що доступ повітря час перекривати. Після цього в горно підкидають ще дров — зазвичай використовують сухий бук, — і відбувається відновлювальна реакція: окис заліза під впливом вуглекислого газу надає виробам чорного або сірого відтінку. Чорну кераміку виготовляють у багатьох країнах світу, але кожна має свою технологію. Литовська дуже наближена до нашої, а відрізняється тим, що у певний момент випалу майстри вливають додатково воду, і тоді на чорному тлі горщика з’являються веселкові переходи. У Данії, наприклад, практикують випалювання чорної кераміки на відкритому вогні. І найцікавіше, що така кераміка, коли потрапляє під час пожежі у вогонь, з чорної перетворюється на теракотову (червону).
— Як довго триває процес випалу?
— Весь процес випалу триває до 12 годин. Після його завершення піч не відкривають, доки вироби не охолонуть. За один раз можна випалити до 100 одиниць продукції.
— Чим характерна конструкція печей?
— Гаварецька гончарна піч має двоярусну конструкцію. Частково вона заглиблена в землю. Складається з горна, де викладають сирі вироби, і топки, в яку проштовхують дрова.
— Який тип глини найбільше підходить для виготовлення димленої кераміки?
— В Україні, а також в інших країнах Європи, використовували глину з високим вмістом залізних сполук. Потрібного сорту глину добували зі спеціальних глинищ, іноді з глибини 10–20 метрів. Сировину вибивали грудками і піднімали на поверхню в дерев’яних цебрах. Копали глину один або два рази на рік — восени або ж на початку зими. Сирий матеріал транспортували додому в мішках, на возах чи санях. Сировину з чужої землі гончарі купували у її власників. Колір глини не впливав на забарвлення готових виробів. У Гавареччині використовують місцеві поклади, а також привозять глину із сусідніх сіл — Лиховиці й Ушни. Це роблять для того, щоб поліпшити якість виробів, оскільки змішування різних сортів є вкрай потрібним. Розрізняють «масну» і «пісну» глину. «Пісна» має великий вміст піску. У «масній» піску менше, вона дуже пластична, а структура стінок посуду з цього матеріалу щільна й водонепроникна, проте під час випалу вироби більше тріскають. Тому майстри, прагнучи знайти оптимальний баланс, змішують сорти глини, щоб вироби були міцнішими і не боялися води.
— Гаварецькі майстри мають свої особливі секрети виготовлення кераміки?
— Кожен гончар має свої секрети і ділиться ними неохоче — береже аспекти майстерності, щоб колись передати у спадок синам або внукам. Але розкажу вам таку цікаву історію. У дев’яностих роках, коли в Червонограді простоювали шахти, робітники зацікавилися гаварецькою керамікою. У самому Червонограді гончарів не було. Осередок чорної кераміки був колись у Сокалі. Тому група шахтарів поїхала вчитися гончарити до Гавареччини. У 1991 році вони навіть створили товариство «Чорна кераміка». За машину вугілля їм вдалося домовитися з тоді ще діючим майстром димленої кераміки Мар’яном Бакусевичем про «майстер-клас» із цього давнього ремесла. А ремесло справді давнє. Найперші вироби чорної кераміки були випалені в городищі ще за часів трипільської культури. Хоча деякі маститі мистецтвознавці вважали, що чорна кераміка з’явилася в нас лишень зі скіфами. Насправді — набагато раніше. Пізніше Мар’ян Бакусевич приїжджав до Червонограда, щоб допомогти новоспеченим гончарям спорудити піч. Це не проста річ. Описів спорудження печі для випалення кераміки немає, а майстри ділитися досвідом зведення навіть звичайної печі не поспішають. Тепер гончарі Шептицького, колишнього Червонограда, уже навчилися самі споруджувати печі. Нині в місті функціонує дев’ять гончарних печей — колись не було жодної.
— Як зародилося гончарне ремесло в Гавареччині? Які легенди пов’язані з нею? Що кажуть історики?
— Легенди розповідають, що першими мешканцями Гавареччини були гончарі, яких у XVII столітті за наказом шляхтянки Терези Вишневецької виселили з Білого Каменя, щоб не задимлювали містечко. Так п’ять родин заснували новий населений пункт, який на честь Терези назвали Терещизною, а після переходу всіх маєтностей до її доньки Гаври — Гаврощизною, а згодом Гавареччиною. А от один із відомих львівських краєзнавців вважає інакше: він припускає, що назва села походить від поширеного на Львівщині прізвища Гавор. За історичними дослідженнями назва села булгарського походження, оскільки колись на заході України проживали предки сучасних чувашів. Зараз я працюю над монографією про Гавареччину — досліджую імена та родовід гончарів, які ще нам не відомі.
— Які імена гончарів найбільш відомі нам сьогодні?
— Серед гаварецьких майстрів є багато талановитих індивідуальностей і навіть цілих гончарських династій (Архимовичі, Вислинські, Митулинські, Сушинські, Вердиби, Лісковські, Бакусевичі, Гарбузинські тощо). Степан Гарбузинський повернувся до гончарювання у період відродження гаварецького промислу, а нині його справу продовжує внук Володимир Гарбузинський. Талант Мар’яна Бакусевича успадкував один з його чотирьох синів — Богдан. А наймолодшим у когорті майстрів чорнодимленої кераміки Гавареччини нині є Іван Луковський.
— Тривалий час у Музеї народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького діяла виставка «Чорний вогонь Гавареччини». Ви долучилися до проєкту через прочитання лекції на тему «Гаварецька кераміка: на сторожі ідентичності». Чим особлива ця виставка?
— Уперше експонати гаварецької кераміки представили на виставці в 1988 році. І лише після 36 років забуття «Чорний вогонь Гавареччини» новим потужним спалахом засвітився у Львівському музеї народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького. Чорнодимлена кераміка була представлена на виставці не тільки артефактами, а й виробами сучасних майстрів, які свого часу не дозволили розвіяти забуттям чорний дим над Гавареччиною. Центральним експонатом виставки був найстаріший горщик «на оказію», якому понад сто років. У таких горщиках готували страви на весілля, похорони, хрестини, щоб, коли збиралося багато людей, на всіх вистачило їжі. На виставці також були творчі роботи про життя в Гавареччині львівських митців, які тижнями жили і творили поряд із майстрами. Серед них — портрети гончарів у виконанні Володимира Патика, роботи подружжя Ярослава і Ярослави Мотик, а також щоденники їхньої доньки Мар’яни. Ці щоденники мають свою історію. Коли Мотики їхали до Гавареччини в літні експедиції, то брали зі собою доньку. А щоб дівчина весь час не байдикувала, мама змушувала її малювати. Казала: не підеш гуляти, доки не завершиш малюнка. А ще дитячі замальовки мали супроводжуватися текстом: про життя мешканців села, про дитячі розваги, зокрема й про те, як вона зі сільськими дітьми на конях їздила. Нині донька Ярослава і Ярослави Мотик — професійна художниця, викладає на графічному дизайні у Львівській національній академії мистецтв і вдячна своїй мамі за ті моменти. Хоча, каже, начебто й соромно виставляти дитячі роботи на такій поважній виставці, бо вона тепер професіоналка, знає закони перспективи, а там бамбетель намальований якось не так. Але ж Пікассо досконало володів академічним рисунком і живописом, та коли вже у зрілому віці прийшов на виставку дитячого малюнка, стверджував: «Я можу писати, як Рафаель, проте мені знадобилося ціле життя, щоб навчитися малювати, як дитина». Він казав, що кожна дитина — художник, але проблема в тому, щоб залишитися дитиною, коли станеш дорослим. Останній шанс доторкнутися до гончарного ремесла Гавареччини випав Ярославові Мотиці під час відкриття «Чорного вогню Гавареччини». Закриття виставки відбувалось уже без нього. Навесні скульптор Ярослав Мотика відійшов у кращий світ, залишивши по собі ліплені портрети найвідоміших гаварецьких гончарів, поряд з якими працював і вчився. Сільські жінки, споглядаючи за його роботою, дивувались і очам своїм не вірили, що «можна так точно, як живого» виліпити скульптурку конкретного майстра. Ярослав і собі дивувався, як із грудки глини можна ліпити такі шедеври. Та, як кажуть, хто на що вчився.
— Якщо говорити про типологію димленої кераміки, то впродовж усієї історії її існування не виявлено жодних зразків димлених кахель, хоча теракотові й мальовані були досить відомі в різні історичні періоди. Про що це свідчить?
— Очевидно, цей факт укотре підтверджує, що кахлі вважалися предметом «панського», елітарного побуту в міському, а згодом і в сільському середовищі. Димлені вироби слугували лише для буденного вжитку.
— Романо Ярославівно, коли ви освоїли гончарний круг?
— У двадцять років. Тоді я навчалася на першому курсі відділу художньої кераміки. Учили гончарити всіх студентів, але не всім вдавалося це ремесло освоїти.
— Чи важко працювати на гончарному крузі?
— На мою думку, ні. Шахтар із Шептицького, Дмитро Каганюк, навчився гончарити самостійно. Певне уявлення мав, адже його дружина Оксана Мартинович є гончаркою. Якось він натрапив на кусок глини, що нагадував макітру, і вирішив спробувати свої сили на гончарному крузі. Йому це вдалося. Головне правильно відцентрувати грудку глини, бо якщо вона буде не по центру, то «битиме вісімкою», і далі робота не просунеться. Важливо мати силу в руках і відчувати матеріал. В Україні є майстри-віртуози, що витягують такі горщики, в які може вміститися семирічна дитина. А моя однокурсниця майстерно виготовляла дрібні вироби, оскільки природа наділила її витонченими пальцями.
— Глина має свій характер?
— Ця сировина м’яка і пластична. Зазвичай вона слухняна, але іноді може бути примхливою і з характером. Не всім піддається. Дуже люблю її запах. А ще вона має корисні властивості. З глини виготовляють маски для шкіри. Коли я навчалася на відділі скульптури в училищі імені Івана Труша, мої однокурсники, які постійно працювали з глиною, часто хизувалися своїми гладенькими руками.
— Романо Ярославівно, тема вашої кандидатської дисертації — «Українська димлена кераміка ХІХ–ХХ ст. Історія, типологія, художні особливості». Чим вона вас зачепила?
— Мабуть, найбільша кількість дисертацій з декоративно-ужиткового мистецтва була присвячена кераміці. Проте гаварецька, незважаючи на свою популярність, залишалася найменш дослідженою. Це була незаймана територія, але водночас така відома, що всю чорнодимлену кераміку називали, як ми вже згадували, гаварецькою. Коли я презентувала свою книжку «Українська димлена кераміка XІX — початку XXI ст.» у Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні, то гончарі з інших регіонів висловлювали сподівання: «Нарешті нашу кераміку перестануть називати гаварецькою». Це стало синонімом чорної кераміки. Загалом жоден вид декоративно-ужиткового мистецтва не пережив такого феномену відродження, як гаварецька кераміка. Їй відновлення стало можливим завдяки заходам, які проводили в 1980-х роках минулого століття. Якби не наполегливість активістів, після відходу старих гончарів ремесло зникло б назавжди. Наразі в Гавареччині працює троє гончарів, і приємно, що це відносно молоді майстри. Вони активні, організовують майстер-класи, запрошують людей з навколишніх сіл на екскурсії та популяризують своє ремесло. У них також можна придбати готові вироби. Спритні бізнесмени використовують їхні таланти. Знаю одного з них, який продає вироби гаварецьких майстрів за значно вищими цінами. Він стверджує, що співвідношення має бути один до чотирьох, щоб це було вигідно.
— Яку інформацію пронесла в собі загублена в часі й відновлена з попелу гаварецька кераміка?
— Гаварецька кераміка — це не просто ремесло, а ціла історія, закарбована в глині. Упродовж тисячоліть вона вбирала в себе дух минулого, силу традиції поколінь і мистецьку майстерність, яка витримала випробування часом. Навіть форми, перевірені віками, практично не зазнали змін. Якби не сліди часу, сьогодні нам важко було б відрізнити сучасну кераміку від давньої. Ця тенденція спостерігається не тільки в Україні, адже подібні вироби можна побачити також у Чехії, Словаччині, Польщі.
— Романо Ярославівно, ви брали участь у конкурсі на здобуття гранту від Програми вивчення матеріалів, що знаходяться під загрозою зникнення (ЕМКР), заснованої у Британському музеї в Лондоні. Розкажіть про це докладніше.
— Цей грант я, наукова співробітниця Надія Боренько з Музею народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького, а також професор Одеського національного університету імені І. Мечникова В’ячеслав Кушнір виграли ще у 2022 році, якраз на початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. У вересні я вирушила на навчання за цим грантом, яке проходило у Британському музеї в Лондоні. Керує проєктом працівниця цього музею Мікела Спатаро. Робота над ним мала розпочатись у лютому 2023 року. Тоді в Лондоні казали, що війна закінчиться навесні, і ми зможемо його реалізувати в Україні. Проте війна триває. Упродовж двох тижнів треба було фіксувати всі процеси — від заготівлі глини до виточування на гончарному крузі й випалу. Проєкт мав завершитись у травні, але війна внесла свої корективи... Наприкінці червня заплановано поїздку до Румунії для його завершення. Після цього всі матеріали будемо оцифровувати й презентувати результати. Це буде і фільм, і світлини, і певні дослідження. Планую показати результати цієї роботи й у Львівській політехніці. Дай Боже, щоб усе вдалося, бо буде дуже шкода, якщо проєкт не відбудеться. Чекаю його завершення, адже тоді зможу подавати заявку на наступний — візьму Гавареччину. Гавареччина на це заслуговує.
— Отже, про гаварецьку кераміку читачі дізнаються чимало цікавого, і вже можна було б ставити крапку в нашому спілкуванні. Але кортить запитати про ваші захоплення поза науковими дослідженнями димленої кераміки…
— Димлена кераміка. Це моя наукова робота і захоплення мого життя. Я часто відвідую різноманітні симпозіуми, де збираються керамісти з усього світу. На наукових конференціях між однодумцями відбувається надзвичайно цікаве спілкування. Наприклад, у Балтії під час конференції, присвяченої чорній кераміці, учасники мали можливість спостерігати за процесом випалювання її в Литві. Два роки тому на бієнале було практичне завдання на тему ритуальних посудин і їх використання в різних обрядах. На хрестинах, наприклад, розбивали горщики, а на мисках знахарі виконували замовляння. Гончарний посуд також використовували для лікування. Кожен учасник створював свої ритуальні вироби. Я виготовляла трипільські ритуальні посудини — біноклі, а Оксана Мартинович із Соснівки творила дуже креативні куманці. Ці вироби залишилися в музеї на пам’ять. Під час симпозіумів я не лише ліплю, а й читаю лекції. Цього разу я розповідала про трипільську кераміку, й учасники були в захваті, адже це феноменальне явище трипільської культури. Гончарівна з Фінляндії Єва Спуф із сумом зазначила, що їхня країна не має такої давньої історії гончарства, якою можна було б пишатися. Організатор міжнародного симпозіуму і засновник Музею кераміки у м. Лелюнай Вітаутас Валюшис, якого вже двічі обирали королем гончарів у Литві, наголосив, що, на його думку, найкращі гончарі на заході України та в Угорщині.
