У Львівській політехніці приклад студентам показують не лише спортсмени-початківці, а й їхні наставники. Старша викладачка кафедри фізичного виховання Оксана Заліско підтвердила це, ставши дворазовою володаркою Кубка світу, що відбувався 22–23 серпня 2025 року в польському Белхатуві.
Викладачка виборола золото у двох видах, серед них — скандинавська ходьба з дистанцією п’ять кілометрів у своїй віковій категорії і в естафеті серед жіночих команд абсолютної категорії. Її суперниками були близько 800 учасників із 20 країн світу.
Пані Оксана активно залучає до спорту студентів, чим докладається до формування здорової нації, адже спорт — це життя. Вона тепло відгукується про кожного студента, який обрав спортивний шлях, наголошує на життєвих цінностях, взаємоповазі та пропагує здоровий спосіб життя.
— Якими видами спорту ви займалися чи займаєтеся тепер?
— Я розпочала свій спортивний шлях у 16 років. Спершу це були лижні перегони та веслування у спортивній юнацькій школі № 3. Ті, хто жив поблизу цього навчального закладу, майже в кожній сім’ї мали по кілька спортсменів. У мене, наприклад, двоє братів були майстрами спорту з веслування, і я поруч із ними також вправлялась у цьому. Тоді це було доволі доступним: мене безплатно навчили і плавати, і веслувати.
Спорт я пов’язала з подальшим навчанням. Я закінчила університет фізичної культури — тоді це був інфіз. Згодом прийшла на роботу до Львівської політехніки й дотепер незмінно тут працюю, хоча мені пропонували роботу в інших місцях. Мені сподобалася база, яка тоді була у Львівській політехніці. Тому я пристала на пропозицію роботи від колишнього завідувача нашої кафедри ФВ Арнольда Прохорова.
Я вела чимало видів спорту. Зокрема, це були гірські лижі, навіть ковзани на початку. Я не відмовлялася, хоча була лижницею. За той час, що працюю тут, підготувала понад десяток майстрів спорту.
Тепер веду спортивний туризм, спортивне орієнтування, а також веслування. І от, власне, серед спортивного туризму офіційно одним із видів є скандинавська ходьба. Видів туризму багато: водний, піший, гірський — а тепер ще й скандинавська ходьба як окремий вид спорту.
Уже третій рік поспіль в Україні проводять офіційні змагання зі скандинавської ходьби. Цьогоріч є вже перші майстри спорту. А загалом у світі понад 20 років відбуваються чемпіонати з цього виду, зокрема європейські та світові.
— Чим і чому скандинавська ходьба привернула вашу увагу?
— Почну, напевне, із самого виду спорту та власного досвіду в ньому. Це справді технічно складний вид спорту. Вперше я взяла палиці й поїхала у 2013 році на чемпіонат світу до Польщі, у селище Поляна Якушицька, недалеко від чеського кордону. Це традиційне місце проведення зимових спортивних заходів. Пригадую: була дуже складна траса — крос 10 кілометрів пересіченої місцевості. А наступного дня була вже гірська місцевість, тобто старт знизу з підйомом угору.
Там я вперше здобула золото у своїй віковій категорії, а в абсолюті стала третьою-четвертою. Досвід у лижному спорті сприяв моїм тодішнім досягненням, оскільки техніка обох видів спорту подібна. Суть полягає в тому, що, коли танув сніг, спортсмени, першими серед яких були фіни, започаткували літню імітацію лиж — скандинавську ходьбу.
Отож, повертаючись до запитання, скандинавська ходьба — це близький для мене спорт, який дає користь і є цілком доступним для всіх вікових категорій. Вона працює не лише як спорт, а й як «ерадикація» після різних травм.
— Як ви готувалися до цих змагань?
— Я переконана, що фізичну форму потрібно підтримувати постійно. Незважаючи на свій вік, я активно це роблю. Два рази на тиждень ходжу з палицями, бігаю, а також маю ще загальну фізичну підготовку. Тобто чотирьох-п’яти тренувань на тиждень мені вистачає для чудового самопочуття.
Це відбувається не на повну інтенсивність, як раніше, бо мій організм потребує вже більше часу на відновлення. Я використовую інтервальні та швидкісні тренування, щоб підвищувати пульс до 160–180 ударів. Тоді як раніше йшлося про 200–210 ударів, тепер довелося трішки знизити рівень.
Також я вважаю, що краще пройти меншу дистанцію, але попрацювати над швидкістю, тобто потренувати свої судини серця. Це дуже важливо. Коли скорочується серце, відбувається зміцнення його м’яза: у такому тонусі судини можуть добре розширюватися та звужуватися, щоби зменшився ризик гіпертонії й інфарктів.
— Чи плануєте брати участь у наступних міжнародних змаганнях?
— Завдяки багатьом дослідженням я з’ясувала, що навіть у поважному віці люди не мають переставати вести активний спосіб життя, хоча зазвичай вважають навпаки. Мовляв, їм варто менше рухатися, більше сидіти чи лежати. Я вважаю, що це неправда: рух продовжує життя. Якщо ми будемо активно жити, то, без сумніву, проживемо до ста або й більше років.
Я переглядала багато канадських і американських інтерв’ю на цю тему, де люди віком 90 років також стверджують, що багато рухаються. Саме за таких умов ми почуватимемося бадьорішими і зможемо прожити довше «на ногах», відчуваючи радість від життя.
Завжди розповідаю студентам, що дуже важливою частиною тіла є ноги. Ми не лише ходимо та бігаємо ними — вони ще й допомагають у роботі серця, підкачують венозну кров, зміцнюють серце та судини. Ми підвищуємо свій тиск і пульс за допомогою роботи саме ніг.
Наступного року планують провести чемпіонат світу, мабуть, у Фінляндії. Якщо все вдасться, я обов’язково братиму участь. Скандинавська ходьба — не травматичний вид спорту, у цьому її чимала перевага. Ба більше — зміцнювальний. Усі ми, спортсмени, маємо певні фізичні травми, але, займаючись цим видом, я відчуваю значну користь для себе: розробляю та зміцнюю м’язи, а разом з ними зміцнюється й хребет. М’язи тримають наші кістки, і якщо вони будуть міцні, то не виникатиме жодних зрушень.
— Як ви заохочуєте студентів долучатися до скандинавської ходьби та спорту загалом?
— На мою думку, тепер дуже розумні діти, які виростають не лише хорошими спеціалістами у своїй галузі, а й добре обізнаними у спорті. Я спостерігаю саме їхню ініціативність на наших заняттях. Пам’ятаю, коли була несприятлива погода, я вирішила запропонувати залишитися вдома. Мої студенти ж вийшли надвір і чекали, коли ми вже зберемося для скандинавської ходьби. Видно, одна річ — тренуватися в залі, а інша — надворі. Завжди є більше бажання вийти на природу, на чисте прохолодне повітря, яке особливо добре впливає на імунітет. Студенти не лише рухаються, працюють фізично на повітрі, а й бачать навколишнє середовище: квіти, лебедів та інше.
— Які цінності прагнете передати своїм вихованцям через спорт?
— Я вже в тому віці, коли мені хочеться щось передати дітям від себе. Я маю чималий досвід, бо великий шлях уже пройдено. Насамперед вчу їх шанувати себе, своїх близьких і рідних. Закликаю дбати про своє здоров’я. Зараз важкий час, коли через коронавірус і війну діти мають із цим проблему. Вони стали менше рухатися, спілкуватися з друзями, займатися спортом, тому часто приходять до лікарень із різними вадами, на жаль. Коли дитина здорова, то є все — бажання вчитися, рухатися, спілкуватися і просто жити.
Я часто звертаю увагу на здорове харчування. На заняттях запитую студентів, чим вони харчуються, а головне — чи снідають. Із цим є певні проблеми. Нерідко частина студентів з групи відповідають, що нічого не їли й не пили. Вони вже на ногах, а немає поживи для організму. Системи, органи потребують хоч чогось. Через це студенти можуть навіть мліти, бо ходять голодні.
— Хто вас надихає на нові спортивні звершення?
— У мене були чудові тренери. На лижі мене поставив Анатолій Дідух у дитячо-юнацькій спортивній школі (тепер — імені Анатолія Дідуха). Він був заслуженим тренером України. Пізніше я пішла на веслування. Тоді ж зустріла хорошого й вимогливого тренера Мирослава Герцика, який започаткував для Львова новий спорт — веслування. Ці люди розвивали в мені не тільки фізичні риси, а й людські: самоповагу, шанобливе ставлення до інших. Ми мали дружний колектив, де нам досі вдається разом проводити турніри пам’яті, наприклад імені Анатолія Дідуха. Це, звичайно, надихає. Має велике значення, хто приводить у спорт, хто показує приклад. Я дотепер з приємністю згадую їх.
