У Національному університеті «Львівська політехніка» відбулася знакова подія ― презентація книги «Савина Сидорович. Аристократичні переплетення». Це не просто біографічна розповідь, а шляхетна книга про шляхетну українку, яка стала живою легендою та «аристократкою духу», присвятивши своє життя просвіті, національно-визвольним змаганням та збереженню неоціненної української культурної спадщини в умовах окупаційних і тоталітарних режимів.
Організатор події ― Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Львівської політехніки. Модерувала презентацію ― багатолітня директорка МІОК, дослідниця, науковиця Ірина Ключковська.
Презентація розпочалася з емоційного та глибокого моменту ― демонстрації фрагмента фільму Олега Дудича про героїню книги, а також вшанування хвилиною мовчання пам'яті полеглих українських захисників, серед яких Артемій Демид ― онук Лесі Крип’якевич-Цегельської. Цей початок одразу підкреслив, що постать Савини Сидорович відчиняє двері до світу українських аристократів, які в усі часи служили нації, часто ціною власного життя.
Видання книги стало яскравим прикладом «абсолютної синергії зусиль багатьох людей» та ключових інституцій української діаспори та України. Зокрема, Наукове товариство імені Тараса Шевченка у США та Союз українок Америки, який нещодавно відзначив своє століття, об’єднали зусилля з українським видавництвом «Апріорі».
Подію відкрив Роман Корж, проректор з інституційного розвитку НУ «Львівська політехніка», наголосивши на важливості таких ініціатив для університету.
― До фундаментальних цінностей, на яких стоїть наш університет, належать український патріотизм і самоосвіта, що реалізовується, зокрема, в низці просвітницьких ініціатив. Саме завдяки Міжнародному інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою Львівської політехніки стала можливою презентація книги про Савину Сидорович, дослідницю українського народного мистецтва та справжню аристократку духу. Від імені ректорату дякую пані Лесі Крип’якевич-Цегельській за ініціативу та безцінні спогади, а пану Роману Яціву ― за титанічну працю упорядкування творчої спадщини видатної мисткині та педагогині, — наголосив Роман Корж.
Василь Косів, ректор Львівської національної академії мистецтв, порушив питання про ширше значення цієї книги, наголосивши, що кожна презентація ― це нагода говорити не лише про видання, а й про важливість усної історії, про фіксування спогадів», які запобігають появі «білих плям» в історії.
― Я був глибоко зворушений спогадами Савини Сидорович. Це унікальний матеріал... Адже саме з родинних історій, з історій окремих людей складається великий наратив ― історія українців. Читаючи лише кілька десятків сторінок, читач отримує широченну палітру подій: українську збройну боротьбу, Визвольні змагання 1917–1920-х років, біль по втраті України, сліди злочинів різних окупаційних режимів (польського, радянського, мадярського з нацистами). Все це пропущено крізь спогади однієї жінки, ― підкреслив Василь Косів.
Василь Косів закликав продовжувати роботу з упорядкування таких матеріалів, щоб «у кращі часи, в часи переможної України, наші нащадки мали цей матеріал, із якого зможуть будувати розповідь про нас самих і про нашу культуру».
Роман Кушнір, голова НТШ, академік НАН України, підкреслив, що ця подія є черговим кроком до відкриття сторінки пам’яті, який зробив Роман Яців. Він нагадав про історію НТШ, першої української академії наук, заснованої 152 роки тому, чий розквіт припав на часи Михайла Грушевського та Івана Франка.
― Гортаючи книгу Романа Яціва, відзначимо його численні добрі справи. Це чотиритомне видання ― антологія українського живопису та мистецтва, маленька енциклопедія пам’ятних дат і мистецьких надбань, ― поділився Роман Кушнір.
Пан Роман як прикладний математик і випускник Львівської політехніки, наголосив, що героїня книги ― людина славного роду, яка, починаючи з 1945 року, зберігала й описувала все, що ще не було знищено. Вона була хранителькою фондів і завдяки їй збереглися матеріали про мистецтво, ткацтво та інші об’єкти. Відновлення історичної пам'яті про видатних діячів стало одним із перших завдань НТШ після його відновлення у 1989 році.
Директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська акцентувала на тому, що Савина Сидорович була втіленням унікального феномену «духовної аристократії українського інтелігента».
― В роки шістдесятництва таких людей було одиниці, але вони зуміли піднятися. Ми мусимо це відновлювати, бо українського аристократа як соціальний стан винищували імперії, а потім прийшла радянська влада, яка нищила їх фізично і морально. Ми це знаємо. Ті, хто тут сидить у залі, добре це усвідомлюють, бо їхні родини пройшли через ці випробування.
Дивовижно, що сам феномен не зник. Він просто трансформувався в іншу форму ― духовну аристократію українського інтелігента, людей честі, які навіть не маючи титулів, мислили категоріями служіння.
Український аристократизм ― це не про кров і не про титули. Це значно вище: він народжувався не в замках, а в серцях людей, особливо в умовах постійної бездержавності.
Що стосується Савини Сидорович, то вона, як і вся її родина та оточення, яке ми бачимо в книзі, була втіленням цього аристократизму. Це гідність як внутрішній закон, служіння, а не панування, освіченість і культура мислення..
Представляючи Лесю Крип’якевич-Цегельську, Ірина Михайлівна наголосила:
― Вона ― художниця прикладного мистецтва у галузі текстилю, членкиня Спілки художників України, громадська діячка, учасниця руху опору, дочка греко-католицького священника Артемія Цегельського, дружина матеріалознавця Романа Крип’якевича, бабуся Артемія Демида, для нас завжди героя України.
Презентація мала міжнародний характер, онлайн до події долучилася Оксана Пясецька, референтка з питань культури головної управи Союзу українок Сполучених Штатів Америки. Вона привітала присутніх зі 100-річчям СУА, місією якого є плекання й поширення української культури.
― Наше завдання сьогодні ― підтримати видання історії про надзвичайну українку, яка з ранніх років розуміла: стабільність і виживання України в умовах окупації залежало від освіти та розвитку її культурної спадщини. Ми з великою приємністю вітаємо вас із прекрасним виданням історії Савини Сидорович. Вона була патріоткою, пластункою, учителькою, музейницею, етнографинею та мистецтвознавицею. Завдяки її діяльності поширювалися різноманітні види нашої культури. Також дякую пані Лесі Крип’якевич за сміливість звернутися до нас із цим проєктом. Завдяки їй ми змогли познайомитися з величністю пані Савини та допомогти поширити її працю у світі.
Після вітальних слів та подяк відбулася презентація книги, яку представила Леся Крип’якевич-Цегельська. У ній взяв участь також Роман Яців ― кандидат мистецтвознавства, професор, заслужений працівника культури України, дійсного члена НТШ; Микола Литвин ― завідувач Центру українсько-польських відносин Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича; Таміла Печенюк ― завідувачка кафедри художнього текстилю, кандидатку мистецтвознавства, заслужену діячку мистецтв.
Леся Крип’якевич-Цегельська розповіла про особисту роль Савини Сидорович як учительки для неї та багатьох інших.
― Я пізнала Савину Сидорович ще студенткою, була в науковому товаристві, і вона для мене була учителькою. За життя Савина не мала можливості надрукувати жодної книжки чи наукової праці. Як писав з Києва Бутнік Сіверський: «Друкуйте, друкуйте, Савинонько! Але вона нічого не надрукувала. Аж після її смерті родина Крип’якевичів, зокрема Богдан Крип’якевич, присвятила своє життя друкуванню її праць. Савина Сидорович була воїном ― тепер це слово оживає в армії для відданих солдатів. На ниві просвіти вона була таким же воїном у тяжких обставинах різних окупаційних та тоталітарних режимів. Вона була великою учителькою, бо ще молодою дівчиною працювала на Волині, викладаючи українську дітям із русифікованих шкіл, ― поділилася пані Леся.
Савина була учителькою в українських школах Галичини. Одного разу в Коломиї вона дістала кулю в ногу від польського солдата за те, що вела дітей до церкви. Пізніше той солдат зустрів її у Кракові в академії мистецтв і перепросив.
― Вона щедро ділилася часом і порадами зі студентами, зокрема зі мною під час написання наукової роботи про писанки. Савина навчала відрізняти чисті джерела культури від заробітчанської творчості, поширеної в радянські часи. Вона творила та відновлювала процес української ідентичності: досліджувала орнаментику, символи, її голос звучав на художніх радах, у художньому комбінаті, в інституті прикладного мистецтва, у спілці художників та на килимарських фабриках. Савина формувала середовище української ідентичності 60-70-х років. Її консультації охоплювали сотні митців з Львова, Києва, Умані, Рівного, Косова, Глинян. Листування з Литвою, Естонією, Білоруссю створювало хвилю національного піднесення і народжувало унікальних митців, таких як Люда Самікіна, ― додала спогадів Леся Крип’якевич-Цегельська.
Савина Сидорович перетворювала українську жінку на княгиню через одяг, відновлювала етнічний та національний характер українського простору через ткацтво, кераміку, вибійку, гобелен. Її авторитет був настільки сильним, що групу музею етнографії запрошували до Москви з доповіддю на міжнародний конгрес етнографів.
Савина мужньо стояла проти системи, відновлюючи Фенікс українського культурного простору. Її приклад та приклад героїчних жінок, як Дашки Вечева, Галечко, Музика, Кос, Свінціцька, надихають і сьогодні, допомагають вистояти та продовжувати традицію.
Ірина Ключковська, звертаючись до Романа Яціва зауважила:
― У вступі я знайшов дуже важливу цитату, яка пояснює, чому такі книги з’являються на світ і чому вони потрібні нам: «Кожен осмислений феномен минулого неминуче вступає в комунікацію із сучасністю, актуалізуючи питомі риси етнокультурної генетики». Як ви бачите цю комунікацію на духовних рівнях між тими, хто були, Савиною Сидорович, і тими, хто є зараз та буде в майбутньому?
Роман Яців підкреслив:
― Ми так чисельно надаємо значення діяльності та життю однієї з наших громадянок, яка постійно відчувала свою місію, мала сили змобілізувати дух, подолати будь-яку інерцію та зневіру, протистояти злу й залишатися яскравою та усміхненою у своєму житті. Повертаючись до змісту та формату постаті Савини Сидорович: ми говоримо про неї як про громадську культурну діячку, патріотку, пластову діячку, учасницю національно-визвольних змагань, народну вчительку, дослідницю мистецтва, інтелектуалку, музейницю. Вона зберегла важливі пласти нашої культурної пам’яті, традицій. Її місія інтегрувати силу духу та красу нації в сучасний світ є методологією, інтерполяцією традиції в сучасність.
Про історичне тло, в якому жила наша шановна Савина Сидорович більше розповів Микола Литвин:
— Це був час бездержавності, коли тут заправляли не українці, а австрійські, польські, німецькі нацистські та радянські можновладці. Тоді лише короткочасно існувала Західноукраїнська Народна Республіка. Та це був час мобілізації та організації галицького, українського суспільства: намагалися творити паралельні наукові структури; Наукове товариство імені Шевченка об’єднувало не лише істориків, а й мистецтвознавців, хіміків, фізиків, творило сотні підручників, організовувало етнографічні та мовознавчі експедиції, які актуальні й до сьогодні; українці творили свій бізнес, банки, кооперації, конкуруючи з єврейським, німецьким та польським капіталом. Наш народ не мав свого війська, але створювали парамілітарні структури: «Сокіл», «Січ», «Пласт», спортивне товариство «Україна», згодом «Луг». За Австрії їх дозволяли, за Польщі ― забороняли, та вони давали політичну наснагу та навчали майбутньої боротьби.
Історик підкреслив, що Савина Сидорович цікавилася всім і намагалася бути активною ― була волонтеркою легіону українських січових стрільців, бо в 1916–1917 роках відроджувала українське шкільництво на Волині. За участю січових стрільців відновили щонайменше сотню шкіл у Володимирі, Ковелі та інших містах. Савина навчала гуманітарних дисциплін, вишиванню та іншим корисним для дівчаток справам. Разом з Іваном Крип᾽якевичем поширювала праці Грушевського, Крип’якевича та Святе Письмо. Волинь тоді «прокинулася», що згодом дало підґрунтя для створення перших повстанських відділів, а пізніше ― Української Повстанської Армії.
У міжвоєнний час Савина була близька до церковно-релігійних структур, які проводили патріотичну діяльність, співпрацювала з василіянською гімназією, викладала там.
Не менш складними були часи німецької окупації. Та Савина знайшла достойне місце в житті, працювала в музеї етнографії на посаді хранительки фондів. Завдяки цьому зберегла величезну колекцію Наукового товариства імені Шевченка ― мистецькі твори, колекції легіону січових стрільців та галицької армії, стрілецькі поштівки з антицарським змістом.
Таміла Печенюк, завідувачка кафедри художнього текстилю, визнала, що монографія Савини Сидорович 1979 року стала основою для багатьох митців її покоління, даючи розуміння, що «професійний художник повинен ґрунтуватися на народній традиції. Вона подякувала Роману Яціву за введення розділу праць Савини в нове видання, оскільки оригінал знайти майже неможливо.
― Це велика праця родини Крип’якевичів та пана Романа Яціва, але одночасно нагадування про контекст, у якому жила Савина, і про її відданість Україні та вихованню дітей у школах. Ми повинні продовжувати її справу, навіть у нелегких умовах, відновлювати втрачене та підтримувати віру молодих людей у силу України ― найпотужнішої держави Центральної Європи, частини Європи, і нам не треба чекати зовнішніх покликів, ― наголосила на завершення пані Таміла.
Окрасою цього вечора стали композиції у виконанні Народного камерного струнного квартету народного камерного оркестру «Поліфонія» Народного дому «Просвіта» Львівської політехніки.
