Донедавна Антон Коломєйцев працював на кафедрі архітектурного проєктування та інженерії ІАРХ. Однак уже третій тиждень він за контрактом виконує обов’язки начальника управління, головного архітектора міста Управління архітектури та урбаністики департаменту містобудування міськради. Третього листопада сплив термін подання документів кандидатів на цю посаду. Як повідомила пресслужба міськради, лише Антон Коломєйцев подав свою кандидатуру. Тож комісія міськради, за участю представників Спілки архітекторів, розгляне його документи і ухвалить рішення щодо того, чи довірити Коломєйцеву цю роботу.

Кожному небайдужому львів’янинові залежиться, аби особа, яка обійме посаду головного архітектора, переймалася архітектурними справами міста, дбала про його поліпшення, а також про збереження пам’яток, а надто тих, що потребують нагального відновлення.

Про це ми говоримо з 32-річним Антоном Коломєйцевим, який останніми роками активно долучається до розвитку міста. Він – автор проєкту громадського простору біля Органної зали, учасник проєктування вулиці Бандери, член робочої групи напрацювань Інтегрованої концепції розвитку Львова.

На яких засадах розвиватиметься місто

– Бути головним архітектором Львова – непросто. Чому Ви вирішили податися на цю посаду?

– Маю певну емпатію до того, як місто як живий організм розвиватиметься просторово. Як львів’янинові від народження та архітекторові мені це не байдуже. Саме тому останні два роки спільно з Німецьким товариством міжнародної співпраці розробляв Інтегровану концепцію розвитку Львова. У її рамках ми напрацювали моделі просторового розвитку, зрозуміли його можливі сценарії. І деякі з них мене лякали – я зрозумів, що всіма можливими способами треба обстоювати правильний просторовий розвиток. Завдяки цьому вдасться зберегти ті цінності, котрі сьогодні історично сформовані у місті, його ландшафт. Тому вважаю, що мушу користати своєю можливістю вплинути на процеси у Львові і певним чином їх спрямовувати.

– У чому полягає ця концепція? Які її основні засади?

– Близько 3-х років тому міська влада зрозуміла, що рано чи пізно доведеться оновлювати генеральний план Львова, враховуючи те, як різні аспекти його життєдіяльності корелюються між собою і яким чином вибудовують кістяк нового генерального плану. План, ухвалений 2010 року, повинен би діяти до 2025-го, але його певні аспекти давно втратили актуальність. Наприклад: був прогноз, що на 2025 рік у Львові буде до 200 тис. туристів на рік, а вже зараз маємо їх близько 3-х млн.

Починаючи з 2015 року, я входжу до містобудівної ради. Свого часу побачив у західних країнах подібні процеси інтегрованих концепцій і запропонував Юліанові Чаплінському таку ідею щодо Львова. Тому ми, проаналізувавши, закрили проєкт оновлення історичної частини міста (дофінансування на реставрацію вікон і дверей), адже він вичерпав себе. Натомість відкрили той, що стосується інтегрованого розвитку міст в Україні (серед його учасників – Київ, Житомир, Чернівці). Інтегрована концепція Львова – документ не формальний. Його ми активно обговорили у робочих групах, напрацювали на багатьох воркшопах, із залученням міжнародних експертів, різних відділів та департаментів міської ради. Тут акцентують на місту як на основному постулаті. Спираючись на це твердження, сформували різні чинники. Перший основний – Львів як місто коротких відстаней, зручне для пішоходів, велосипедистів. У ньому зберігаємо систему екологічних сполучень зелених пагорбів, максимально уважно ставимося до водних ресурсів, уникаємо подальшої автомобілізації.

– Як домогтися втілення цих постулатів?

– Це все гарно звучить, але як втілити – доволі болюче питання. Лише інтегрованими засобами. Можна акцентувати на забудовах, можна – з погляду змін виробничих функцій міста і перетворення його на постпромислове. Однак розуміємо, що цього не можна домогтися без параметрів транспортної мережі, без акцентування на екологічних видах автомобілів та електротранспорту, тому треба думати, яким чином стимулювати людей використовувати такі способи мобільності. Знаєте, у німців є слова: werkehr (веркер) – трафік і werkehrt (веркерт) – щось наплутане. Вони кажуть: коли є веркерт, то виникає веркер, тобто коли плутанина, то у місті виникає надмірна мобільність, переміщення. Щоб цього позбутися, треба створювати райони змішаного функціонування: ділові, житлові, дозвіллєві, рекреаційні, соціальні. Такі міксовані райони сприятимуть тому, що людині не треба буде щодня їздити у протилежний кінець міста, адже вона зможе працювати там, де живе. Знаю території у Мюнхені, що компонують мікс екологічно допустимого виробництва, його продажу і житла. Таким районом у Львові у ХІХ столітті було Підзамче. Однак у радянський період у нашому місті сформувалися великі спальні райони. Це сьогодні чимала проблема, бо у цих місцях бракує дозвіллєвої інфраструктури. Скажімо, у Сихові постало питання будівництва великого спортивного центру.

Важливо упорядкувати будівлі

– Очевидно, до проблем належить нестача садків та шкіл?

– У 90-ті роки багато приміщень дитсадків були порожніми (через дуже низьку народжуваність і масові скорочення на підприємствах – авт.), тому чимало з них віддали приватним підприємцям в оренду чи на приватизацію. Тепер міська влада активно повертає ці приміщення. Торік ми здійснили розширену аналітику і з’ясували, що проблема перезаповнення садків потрохи вичерпується, адже народжуваність, яка років 10 тому активно зростала, пішла на спад. Натомість виникає друга проблема – перенаповнення шкіл, адже ці діти, яким бракувало місць у садках, пішли до школи. І міське управління освіти тепер повинно вирішувати ці питання.

– Однак кількість житлових новобудов стрімко зростає. А сучасні забудовники, схоже, про інфраструктуру не думають.

– Не варто пов’язувати ці питання, адже за останні 10 років кількість населення у Львові не змінилася. Так, маємо чимало приїжджих з інших регіонів, але водночас багато львів’ян виїхали за кордон – на роботу чи взагалі на постійне місце проживання. Тому цифра – 750 тисяч мешканців – не змінилася. Це ми перевіряли на кількості спожитої води, навантаженні на каналізацію, обсягах продажу зубних щіток, хлібобулочних виробів, бананів (саме вони, а не звичні нам яблука, давно стали найпоширенішими соціальними фруктами).

Проблема виникає, коли нове житло будують на периферії, де свого часу не було соціальної інфраструктури, тому люди змушені машинами возити дітей до шкіл і садків. Так само йдеться і про промислові території. А у нових районах уже починають закладати проєкти дитсадків, отож на ринку будівництва зростає серйозна конкуренція і покупець може вибрати, яке житло придбати – з інфраструктурою чи без неї.

Мені особливо приємно, що перший документ, котрий я підписав у міськраді як виконувач обов’язків головного архітектора, – це проєкт нового двоповерхового дитсадка на 90 місць. Його заплановано на Новому Львові, на території колишнього Полярону.

– Що робитимете з незаконними забудованими?

– Я радше реаліст щодо функцій головного архітектора і його можливостей. Є аспекти, на які впливати важко. Люди, на жаль, думають, що головний архітектор вирішує всі питання. Але він не приймає об’єкти в експлуатацію, а фактично лише видає умови й обмеження на проєктування.

До управління архітектури приходять з документами, пропозиціям, розрахунками. Тут забудовники можуть погодити лише декілька параметрів: граничну висоту, щільність, відсоток забудови певної ділянки. Все решта затверджує виконком. Хоча працівники управління архітектури беруть участь у підготовці цих проєктів, проте не ухвалюють їх. Тому не маємо впливу на те, коли забудовник отримав одні умови та обмеження, а будує по-іншому або ж взагалі нічого не отримав, а будує. У це може втрутитися лише інспекція.

Звісно, певний вплив головного архітектора є – на формування канви забудови кварталів, громадських просторів, об’єктів загалом. Йдеться про напрацювання детальних планів територій, які погоджують на сесії виконкому.

Також мене турбує питання мафів у мікрорайонах радянської доби. Є випадки, коли приміщення для крамниць пустують, а мафи продовжують встановлювати. Підтримую ініціативу міськради про їхнє скорочення. Як саме цього домогтися? Повертати першим поверхам їхні комерційні функції. І питання мафів зникне само собою.

Подбати про стару частину міста

– Як у центрі міста поєднати старе і нове? І чи завжди це доречно?

– У Політехніці мені доводилося працювати з професором із Відня Андреасом Гофером, який любить казати: все, що будуємо нове, повинно бути кращим, ніж попереднє; якщо так не стається – це означає, що ми щось робимо не так.

Найбільша цінність Львова – місто як певний зліпок, нашарування різних епох, забудов різних років. Частина пам’яток належить до списку ЮНЕСКО. І дуже важливо це все зберегти.

Ми працюємо над історико-архітектурним опорним планом. Це важливий документ, підвалина розробки нового генерального плану, без якого складно щось проєктувати. Він має стати підґрунтям розвитку центральної частини. Знаєте, на сьогодні у нашому історичному середовищі багато будівель-жестів, що сильно «тягнуть» на себе увагу. І поміж ними є якісні новобудови. Мені подобається застосовувати в архітектурі формулу 80х20. Йдеться про 20 % основного, а 80% – фон. Щоб діамант «звучав», він повинен мати якісну оправу. І ця оправа подекуди важливіша, ніж сам діамант. Тому у місті треба розвивати фоновість. І нова архітектура повинна цінувати все, що навколо неї історичне та продовжувати цю фоновість. Маємо багато випадків, коли будівля надто сильно виділяється зі свого тла. Тут спрацьовує закон Бойля-Маріотта: що більший тиск, то менший об’єм. Тобто що більший вплив будівлі, то менше вона уваги привертає до себе. А що більше привертає уваги, то менше місця забирає. Я за те, щоб сучасна архітектура була більш нейтральною, вписувалася і «поважала» історичне середовище, тому турбують такі питання. Мої погляди багато у чому збігаються з позицією львів’ян, які активно обстоюють цінності історичного середовища міста в його історико-архітектурному плані.

– Чимало старих будівель – в аварійному стані, тому потребують ремонту, реконструкції, реставрації.

– Місто не має коштів, аби ремонтувати весь історичний центр: балкони, сходові клітки, фасади. І йдеться не лише про Львів, а загалом про будь-яке українське чи навіть європейське місто. За кордоном це роблять через акумулювання грошей мешканців. Тому наші люди повинні зрозуміти, що жити у центрі, в його історичній забудові – це не лише перебувати у зручній локації, архітектурі. Це накладає певні зобов’язання: на оновлення цієї архітектури, її реставрацію треба виділяти власні кошти. А також розуміти, що користування автомобілем у центрі спричинює труднощі – надмірну автомобілізацію, забруднення середовища газами.

Львів має великогабаритні автобуси, електробуси, трамваї, тепер купуємо ще 100 тролейбусів, тому є всі шанси уникнути найважливіших транспортних проблем. А життя у центрі передбачає більше ходіння пішки, перевагу громадського транспорту над приватним. І паркування у центрі повинно обходитися дорожче, ніж на периферії. Це додаткові витрати. Погоджуюся. Але людина сама вибирає: жити у центральній частині міста і платити за це більші гроші чи жити на периферії, однак дешевше.

Ми паралельно з планом інтегрованого розвитку розробили план сталої мобільності. Є дуже детальні плани з передбаченими виділеними смугами, обмеженням автомобілів у центрі, їхнього перескеровування тощо. Це дуже чіткий план. У його напрацюванні мали консультантів із транспортного управління Берліна, проєктантів швейцарських міст.

– Як ставитеся до того, що деякі будівлі в історичній частині міста сьогодні використовують не за призначенням, облаштувавши там те, чого не повинно бути, з огляду на цінність будівлі та її історичне минуле? Скажімо, до прикладу, реберня в «Арсеналі» чи ресторація у задній частині костелу бернардинів?

– Можливо, я не про все знаю до кінця. Тому буду знайомитися, вивчати. Архітектурна спадщина – це окреме питання.

Ухвалення рішень щодо функціонування перших поверхів у старій частині не повинно зводитися до самовільного вибивання дверей і вікон. Неприпустимо, коли знищують сформований квартал, а відтворити часто незадокументовані речі, навіть у гіпсі, дуже важко. Але кожен випадок – особливий. Треба розглядати його конкретно.

На посаді головного архітектора

– Якщо Вас оберуть на цю посаду, з чого почнете?

– Наразі працюю за контрактом, тому вже використовую свій шанс. Насправді починати з великих ініціатив складно, адже робота непроста. Є багато проєктів, місто активно розвивається. І кількість цих проєктів, будівельних паспортів така, що на їхній розгляд, ознайомлення, вивчення витрачається чимало часу, фактично всі робочі дні першого тижня на це витратив. Через управління архітектури впродовж місяця проходять близько 3 тисяч документів. Розумію персональну відповідальність за те, що підписую. Тому часто юридичні питання значно важливіші, ніж містобудівні. Хоча знаю, що на часі багато актуальних тем. Не терпиться взятися з повною силою за їхнє виконання. Звісно, є плани на певні ініціативи щодо міських просторів. У межах реалістичного я готовий до такої роботи. Намагатимуся зрозуміти всі процеси, що відбуваються у Львові, дотримуватися максимальної законності порядку.

– Попередник Юліан Чаплінський, рекомендуючи Вас на цю посаду, наголосив, що місто сьогодні потребує не архітекторів, а урбанпленерів. Чим різняться ці функції?

– Акцентами. Урбанпленер більше уваги зосереджує не на самих фасадах, а на тому, що діється поміж ними і за ними, до архітектурних питань підходить комплексно. Це дотримання того, що закладено в Інтегрованій концепції розвитку міста.

Є книжка Коляна Ру «Колажне місто» – про комплексний простір міста. Ще наприкінці 70-х років минулого століття автор визначив два види будівель: окупанти простору і ті, що визначають простір. Це дві великі відмінності. Про останнє треба дбати як про цінність.

Скажімо, у районах модерністських більшу увагу треба зосереджувати на об’єктах, що некоректно формують простори між ними, без площ і парків. Треба це змінювати, а життя у центрі відкоригувати до вимог ХХІ століття. Це велике завдання з погляду урбанпленінгу.

Урбанпленер сприймає місто з погляду просторових характеристик: чи ми його розвиваємо назовні? Чи вписуємо автомобіль як обов’язковий елемент міського ландшафту, що руйнуватиме історичне середовище, мікроклімат міста? Чи працюємо над компактною схемою, максимально намагаючись створити комфорт? Це треба вирішувати окремими проєктами, планами, вулицями.

– В одному з попередніх інтерв’ю Ви сказали, що залучатимете до роботи економістів, географів, істориків, культурологів. Якою буде ця співпраця?

– Архітектори у ХХ столітті бачили себе героями, які можуть змінити все у місті і самі відповісти на всі складні запитання. Однак тепер громадські простори працюють докорінно навпаки. Перше, що зараз згадалося, це столиця Бразилії, місто Бразиліа: урядовий район сьогодні є фавелою, а там, де мало бути житло робітників, з’явилися елітні родинні поселення. Можна згадати ще багато подібних прикладів як наслідок модерністського післявоєнного підходу героїчних архітекторів, які думали, що все можуть передбачити.

Однак соціологи, економісти, географи, історики, культурологи мають цілу валізу знань, що доповнюють мислення архітекторів. А те, як працює, живе, якими законами економічними чи соціальними послуговується громадський простір як найбільша цінність міста – поза межами розуміння архітектора. Тому один із важливих аспектів роботи – перестати мислити лише будівлями й охопити процеси, що виникають між ними. Потрібно мислити, як живуть люди, як використовують простір, чи їм там комфортно. Це для мене пріоритет.