На одному із засідань Вченої ради Національного університету «Львівська політехніка» розглядали питання про стан і перспективи розвитку молодіжної політики у нашому університеті. Доповідачем був голова комісії з питань студентства і молодіжної політики ради, завідувач кафедри економіки підприємства та інвестицій Інституту економіки та менеджменту, доктор економічних наук професор Василь Козик. Він, зокрема, зазначив, що старше покоління бачить у молоді людей високоосвічених, гармонійно розвинутих, соціально активних, національно свідомих. Базою для цього є традиції Львівської політехніки, історична та культурна спадщина українського народу, світовий досвід підтримки молоді.
Доповідач також наголосив, що новий Закон «Про вищу освіту» ставить підвищені вимоги до кадрового потенціалу вищих навчальних закладів, поповнення викладацького складу молодими, талановитими викладачами та вченими. Це можливо завдяки нашим кращим випускникам та молодим вченим, які вже мають практичний стаж роботи. Необхідно вже сьогодні розпочати формувати кадровий резерв, вишукавши кращих із кращих і запропонувати їм перспективу, залучаючи їх до наукової роботи, приймаючи їх в аспірантуру, докторантуру тощо. Водночас, зауважив професор Василь Козик, слід створювати відповідні умови для продуктивної праці та змістовного побуту молодих фахівців. Необхідно будувати службове житло і виділяти його перспективним науковцям і працівникам. Йдеться також про необхідність створення в університеті служби психологічної допомоги – і не лише у поліклініці, а й у студентських гуртожитках. Виховна робота не повинна зводитися до контролю за студентами, тим паче репресивних заходів щодо них, а перейти на вищий щабель – у повноцінну, продуману і перспективну молодіжну політику.
Журналіст прес-служби Львівської політехніки вирішив поглибити висвітлення теми молодіжної політики і поспілкувався із Василем Васильовичем Козиком.
– Це випадковість чи закономірність, що саме вам випало очолити молодіжну комісію Вченої ради Львівської політехніки?
– Ще навчаючись у школі в своєму рідному Закарпатті, а потім у технікумі, я завжди був активним у громадському житті. В армії доводилося працювати, як тоді казали, з особовим складом. У Львівську політехніку вступив після підготовчих курсів. Пригадую, ми, першокурсники, одразу ж поїхали на збирання помідорів у Миколаївську область. Робота на полях об’єднала нас. Після повернення до Львова мене обирають секретарем комсомольської організації першого курсу. Дехто про комсомол згадує з іронією. Не буду розписуватися за весь комсомол Радянського Союзу, але у нашій Політехніці завжди були сильні спілчанські організації, і ми робили чимало добрих справ. Пригадується вислів: «У профспілок були гроші, а у комсомолу – ідеї...». Особливо помітною була наша робота у студентських гуртожитках.
– А чи вам не зважала громадська робота навчанню?
– Я був іменним стипендіатом і все встигав. Активно займався спортом, усіма ігровими видами. Дуже багато для громадянського становлення і розуміння молодіжних проблем дала мені участь у роботі студентських будівельних загонів. У ті роки ми побували у Тюмені, на Чукотці, у Вологодській області. Я був головним інженером у штабі Всеукраїнського будівельного загону в Магаданській області та керував зональним штабом у Вологодській області. У тих екстремальних умовах можна було збагнути, хто є хто. Це стосувалося і студентів, і викладачів. Хочу спростувати стереотип, що студенти поважають насамперед поблажливого на заліках та іспитах викладача. Поважають вимогливих, строгих, але принципових і справедливих. І звичайно – порядних і чесних.
– Можливо, це запитання буде для вас дещо некомфортним. Ви людина пенсійного віку. Чи не здається вам, що очолювати молодіжну комісію Вченої ради мала би людина молода?
– Аж ніяк! Я вже давно усвідомив, що будь-яка людина повинна займатися тими питаннями, які відповідають її вікові. Хоча ви знаєте, що є вік календарний, паспортний і є вік біологічний. Та найголовніше – бути молодим душею. Офіційно у нас молодь – до 35 років. Коли я ще був на посаді проректора з навчальної роботи і соціального розвитку, не раз говорив, що молодіжну комісію має очолювати молода людина. Уточню – відносно молода, яка вже пройшла, відчула на собі ті проблеми, з якими стикаються студенти, аспіранти, молоді науковці. Окрім того, зважте на те, що йдеться про комісію Вченої ради Університету. Має бути відповідний рівень. У нашій комісії є студенти, аспіранти, які активно працюють, але вони приходять і з часом відходять.
Я люблю працювати з молоддю. Раніше читав лекції тільки для старших курсів. Зараз на першому курсі читаю «Вступ до спеціальності». Довго добивався запровадження цього курсу. Розповідаю про систему освіти в Україні, про університетську освіту, про наш університет, рідний інститут економіки та менеджменту. Студенти мають знати, хто з керівництва за що відповідає, до кого з яких питань можна звертатися. Одну з лекцій під назвою «Alma Mater» я (можливо, єдиний в Університеті) читаю в актовій залі головного корпусу, який є шедевром світової архітектури і мистецтва. Неодмінно відвідую зі студентами музей історії Львівської політехніки. При першій зустрічі зі студентами-першокурсниками даю їм номер свого мобільного телефону, щоб вони зверталися з будь-яких питань. На це націлюю і наставників груп. Вони повинні частіше і відвертіше спілкуватися зі студентами та їхніми батьками. Як правило, ми знаємо дуже добрих студентів і дуже поганих, а от «серединка» випадає з нашого поля зору.
– Василю Васильовичу, скільки людей працює на вашій кафедрі?
– Зараз 44 особи, а двадцять років тому року, коли вперше очолив кафедру, у нас було 18 працівників. Середній вік викладачів – 42 роки. Думаю, це нормально. У нас сплав молодості і досвіду. 80 відсотків наших викладачів мають наукові ступені. Щороку захищаються 3–4 молоді науковці. У нас існує неписане правило: приймаємо в аспірантуру тих випускників, які відпрацювали на кафедрі не менше двох років.
– Ви правильно говорили, що виховна робота не повинна зводитися до покарання студента. Але між тим відсоток відрахування студентів у нашому університеті доволі високий...
– Це наш спільний біль. У тому, що відраховують молодих людей з Університету, провина не лише студентів, а й викладачів, деканів, кураторів груп. Адже саме вони не зуміли вчасно побачити тривожні симптоми, не били на сполох. Різні причини і фактори на це впливають. Чимало студентів пропускають пари, не можуть надолужити прогаяне. Є студенти, які не мають ані належних здібностей до навчання, ані бажання вчитися. А вчитися у нас важко. Не секрет, що надмірна масовість вищої освіти не сприяє її якості. Зрештою, чимало студентів вже з перших курсів розпочинають підробляти через матеріальну скруту. З кожним студентом – «кандидатом на виліт» – зустрічаюся особисто. Був такий випадок, коли хотіли відрахувати студента, який мав ниркову недостатність і перебував на гемодіалізі. Я за те, щоб боротися за кожного студента...
– Особливе місце у формуванні особистості студента посідають фізкультура і спорт. Але не раз чув думку про те, що обов’язкове залучення всіх студентів на пари з фізкультури та ще й здавати заліки – це формалізм, який не дає належного ефекту. Мовляв, коня можна привести до водойми, але його не примусиш пити...
– Це дискусійне питання. Не раз на різних рівнях йшлося про те, що всі заняття студентства спортом і фізкультурою мають бути добровільними у відповідних секціях спортклубів. Але це має бути усвідомлене прагнення самих молодих людей. Прищеплювати кожному турботу про своє фізичне здоров’я треба ще з дитячого садочка і школи. Мені довелося побувати у Китаї. Завітали ввечері до парку, а там повно людей різного віку – від малюків до глибоких старців. Діти займаються різними вправами разом з тренерами. У Китаї фізичний гарт – це національна ідея. Натомість завітайте у наш Стрийський парк – і ви побачите лише кількох людей, які бігають підтюпцем.
– Пригадую ваш виступ під час спортивного свята нашого університету. Ви тоді стверджували, що студенти-спортсмени, які досягли високих результатів, успішні і в навчанні.
– На це є чимало підтверджень. Спорт – це сила волі, самодисципліна, організованість. Зараз у нас на кафедрі працює доцентом Анна Панченко. Вона – майстер спорту міжнародного класу, була членом збірної команди України зі стрільби з лука. Вперше побачив її на захисті магістерської роботи. Це був надзвичайно ґрунтовний і впевнений захист. Запропонував їй вступити до аспірантури, не знаючи на той час про її спортивні досягнення. До речі, і дисертацію вона захистила блискуче. Подібна історія і з Мартою Мелець, теж відомою лучницею, з Ярославом Лемиком, який грав за баскетбольну команду Львівської політехніки, членом національної олімпійської команди з боксу Ігорем Пащуком.
– І все ж – ви за обов’язкове відвідування студентами пар з фізкультури?
– Не можу дати однозначної відповіді. Я би не робив заліків, не заганяв би усіх на 100-метрівку з огляду на стан здоров’я багатьох студентів, нашу екологію, яка відгукується Чорнобилем. Я – за максимальне задоволення запитів самих студентів. Зараз переповнені усі фітнес-клуби. Хочуть дівчата – нехай займаються. І хлопці мають самі знайти свій вид спорту. Одне не підлягає сумніву: фізична культура – це запорука здоров’я нації, її фізичної і духовної сили, зрештою, успішності людини у конкурентному середовищі.