Національний університет «Львівська політехніка» - Найкращі обирають Львівську політехніку!

Міжнародна конференція «Мовознавча спадщина Левка Полюги: традиції та перспективи» (до 95-річчя від дня народження)

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 14:05:18 +0000

Міжнародна конференція «Мовознавча спадщина Левка Полюги: традиції та перспективи» (до 95-річчя від дня народження) Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 17:05

Організаційний комітет запрошує взяти участь у Міжнародній науковій конференції «Мовознавча спадщина Левка Полюги: традиції та перспективи» (до 95-річчя від дня народження), яка відбудеться 20–21 листопада 2025 року на базі катедри української мови Національного університету «Львівська політехніка».

Мета конференції – вшанування наукового доробку знаного українського мовознавця з нагоди його 95-річчя від дня народження. Конференція покликана об’єднати дослідників насамперед задля висвітлення проблематики збереження української мови від структурного та функційного руйнування, експериментаторства й волюнтаризму; обговорення нагальних питань розвитку мовознавства в царині лексикології й лексикографії, термінознавства й правопису, історії мови й дослідження мови письменників, а також задля актуалізації наукових традицій, що їх започаткував Левко Михайлович Полюга на катедрі української мови Інституту гуманітарних та соціальних наук.

Актуальність теми конференції зумовлена необхідністю скрупульозного осмислення та популяризації мовознавчого доробку Левка Полюги, який є непересічним для розвитку української лінгвістики. Наукове середовище потребує оновлення наукових підходів під час аналізу мовних явищ, вироблення методики досліджень, інтегрування в сучасні лінгвістичні студії. Тому зважаючи на напрацювання класиків мовознавства (зокрема і публікацій Левка Полюги), переосмислення лінгвістичних досліджень ХХ сторіччя, адаптування їх до вимог сьогодення, вважаємо за необхідне проведення такого штибу наукової зустрічі, яка сприятиме консолідації зусиль науковців різних країн у поширенні здобутків українського мовознавства не лише на рідних теренах, а й у світовому контексті.

Для участі у конференції потрібно до 20 жовтня 2025 року заповнити реєстраційну форму.

З більш детальною інформацією можна ознайомитися на сторінці конференції.

У Політехніці відбувся легкоатлетичний крос, перемогли студенти Інституту архітектури та дизайну

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 13:18:25 +0000

У Політехніці відбувся легкоатлетичний крос, перемогли студенти Інституту архітектури та дизайну

10 жовт. 2025, 16:18

Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 16:18

Кафедра фізичного виховання Львівської політехніки

На території Львівської політехніки відбувся захопливий легкоатлетичний крос, який об’єднав близько 200 студентів з різних інститутів Університету. Молоді спортсмени продемонстрували витривалість, силу волі та справжній командний дух, змагаючись за першість на дистанції.

Переможцями кросу стали:

І місце – Інститут архітектури та дизайну;
ІІ місце – Інститут комп’ютерних технологій, автоматики та метрології;
ІІІ місце – Інститут економіки і менеджменту.

Щиро вітаємо переможців та дякуємо всім учасникам за активну участь! Бажаємо нових спортивних звершень та перемог!

Спортивний клуб університету

Міністерство освіти і науки України створює Молодіжну раду при МОН і запрошує до участі

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 12:31:46 +0000

Міністерство освіти і науки України створює Молодіжну раду при МОН і запрошує до участі

10 жовт. 2025, 15:31

Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 15:31

За матеріалами сайту Міністерства освіти і науки України

Міністерство освіти і науки України оголошує про створення Молодіжної ради при МОН – постійного консультативно-дорадчого органу, який здійснюватиме підготовку, надання та розгляд пропозицій і рекомендацій від молоді щодо формування та реалізації державної політики у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності.

Долучитися до складу Молодіжної ради при МОН зможуть молоді люди віком від 18 до 35 років, зокрема представники молодіжних громадських організацій і спілок, органів студентського самоврядування закладів вищої освіти та закладів фахової передвищої освіти, молодіжних центрів тощо.

Важливою умовою для молоді, яка зацікавлена взяти участь у роботі Молодіжної ради при МОН, є активна участь у громадському житті, досвід у роботі зі студентськими, волонтерськими, неурядовими, міжнародними інституціями, базові знання у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності.

Важливо знати:

члени Молодіжної ради при МОН обиратимуться за результатами конкурсного відбору спеціально створеною комісією, затвердженою наказом МОН від 30.09.2025 № 1306;
Молодіжну раду буде сформовано у складі до 30 осіб;
строк повноважень членів Молодіжної ради становитиме 2 роки;
участь у роботі Молодіжної ради здійснюється на громадських засадах і на безоплатній основі;
формою роботи Молодіжної ради є засідання, які мають проводитися не менше ніж один раз на квартал.

Для участі у відборі до 18:00 17 жовтня 2025 року потрібно заповнити анкету, в якій містяться:

заява;
рішення про делегування;
біографічна довідка;
мотиваційний лист.

Інформування кандидатів про результати відбору буде надіслано на електронні пошти.

Вебсторінка Молодіжної ради при МОН на сайті Міністерства

Долучайтеся!

Сайт Міністерства освіти і науки України

НТСА

Колегія студентів

Профком студентів і аспірантів

Студентський відділ

Відділ молодіжної політики та соціального розвитку

Володимир Ортинський про стратегічне оновлення Політехніки: «Ми маємо випереджати час, а не наздоганяти»

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 11:07:25 +0000

Володимир Ортинський про стратегічне оновлення Політехніки: «Ми маємо випереджати час, а не наздоганяти»

10 жовт. 2025, 14:07

Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 14:07

Наталія Павлишин, Центр комунікацій Львівської політехніки

Львівська політехніка переживає період глибоких трансформацій. Від закритої моделі управління — до відкритого діалогу, від кабінетних рішень — до колективного обговорення, від застарілої структури — до стратегічного оновлення. Про те, як працює нова модель управління університетом, які виклики стоять перед Вченою радою і чому зміни неможливі без залучення всього колективу, розповідає голова Вченої ради, директор Інституту права, психології та інноваційної освіти професор Володимир Ортинський.

З моменту, коли Володимир Львович очолив Вчену раду Львівської політехніки, розпочалася масштабна робота щодо залучення більшої кількості членів Вченої ради до активного життя університету. Ключовим елементом цих змін стало розширення складу комісій, які охоплюють усі основні напрями діяльності Політехніки — від наукової до господарської роботи.

— Підготовка основних питань діяльності університету на засідання вчених рад зараз відбувається через широке обговорення в комісіях із запрошенням відповідальних осіб за цей напрям роботи, — пояснює професор Володимир Ортинський. — Така система дає змогу всебічно обговорити кожне питання ще до винесення його на загальне засідання.

Наприклад, питання готовності до нового навчального року розглядалося через комісії освітньої діяльності та стратегічного розвитку. Пропозиції від членів Вченої ради були внесені та скореговані заздалегідь, тому на момент розширеного засідання питання вже пройшло повне попереднє обговорення.

Найбільшою за кількістю учасників є комісія стратегічного розвитку, яку очолює Володимир Ортинський. До її складу входить 31 член Вченої ради. Раніше її очолював ректор університету Юрій Бобало.

— Ця комісія охоплює широкий спектр питань роботи Політехніки, тобто стратегії розвитку. Саме через цю комісію проходять найважливіші стратегічні рішення, включно з питаннями матеріально-технічного забезпечення та структурних змін.

Важливим кроком стало поновлення роботи комісії з доброчесності, яка розглядає питання плагіату, академічної доброчесності, моралі та етики. Нині її очолює Тетяна Горохівська, докторка педагогічних наук. Зміна керівництва комісії має практичне обґрунтування.

— Якщо раніше цю комісію очолювали студенти, то зараз ми підійшли так, що стосунки між викладацьким складом, де дуже часто виникають питання, які суперечать моралі, закону етики, положенню про етичну поведінку, повинна розглядати людина, яка має відповідні навички та освіту, — зауважує професор.

Активізація роботи комісій уже дала помітні результати. Склад усіх комісій розширили, залучивши авторитетних членів, тому більшість присутніх на засіданнях Вченої ради вже беруть участь в обговоренні всіх питань на етапі підготовки.

— Сьогодні набагато менше питань виникає під час самих засідань Вченої ради. Вони дуже швидко проходять, порівняно з минулими роками, коли засідання тривало іноді годину й більше. Причина проста: багато питань опрацьовують під час попереднього обговорення на різних етапах підготовки, перевірки та вивчення матеріалів, — каже Володимир Ортинський.

Одним з основних завдань Вченої ради Володимир Львович називає нормативне забезпечення діяльності університету.

— Для того щоб ректорка могла реалізовувати наші стратегічні завдання, Вчена рада має розробити алгоритм реалізації цих програм і нормативно забезпечити їх, — наголошує голова Вченої ради.

Ідеї щодо зміни стратегії розвитку, які висувала ректорка Наталія Шаховська під час виборчої кампанії, повинні мати нормативне забезпечення. Йдеться про різні положення та нормативи, яких дотримуються всі підрозділи — від навчального та освітнього до наукового процесу. Це великий обсяг роботи, адже низка положень, якими керується Політехніка, застаріли й потребують змін. Жодне нове положення не може пройти повз затвердження Вченої ради, оскільки це виключна прерогатива цього органу.

Ще складнішим завданням є зміна структури самого університету.

— На мій погляд, структура Львівської політехніки також застаріла. Тому потрібно оновити низку підрозділів, які забезпечують діяльність університету, — переконаний професор Володимир Ортинський.

Змінити структуру університету можна тільки через рішення Вченої ради. Йдеться про всі підрозділи — від матеріально-технічного забезпечення до тих, що забезпечують наукову та освітню діяльність, а також якість навчального процесу. Для подальшого прогресу університету його структуру належить вдосконалити, впорядкувати, де потрібно — скоротити чи змінити.

Процес розпочинається з підрозділів і проректорів-кураторів, які мають внести свої проєкти. Ці ініціативи проходять через розгляд комісії стратегічного розвитку, а правове забезпечення — через статутну комісію, яку очолює професор Михайло Лобур.

— Ця робота не завжди вдячна, адже стосуватиметься змін, які торкнуться конкретних людей. Тому важливо все обговорити так, щоб не було на шкоду людям, зокрема тим, що підлягатимуть скороченню, — їх потрібно працевлаштувати за спеціальністю.

Структура інститутів також потребує змін через наявність паралелізму та дублювання функцій. Зараз є кілька освітніх програм у різних інститутах, які дублюють одна одну, що викликає непорозуміння і в студентському, і у викладацькому середовищі.

— Ситуація ускладнюється процесами приєднання навчальних закладів до Львівської політехніки. Вже відбулося декілька таких злиттів: Академія управління з Брюховичів, Академія друкарства, коледж залізничного транспорту. Ці заклади також мали освітні програми, які вже існують у Львівській політехніці, тому це потрібно врегулювати. Впорядкування структури інститутів спричинить потребу впорядкування навчального процесу та освітніх програм, що пов’язано з ліцензуванням і акредитацією. Такий величезний шмат роботи стоїть перед Вченою радою на найближчі місяці, — пояснив голова Вченої ради.

Реформування структури Львівської політехніки визначатиметься насамперед доцільністю та економічними факторами.

— Підрозділ, який не є рентабельним з економічного погляду, який не йде в ногу з вимогами часу та не виконує завдань державної політики у сфері освіти, звичайно, має бути реформований, — каже Володимир Ортинський.

Оскільки Львівська політехніка є державною установою, основна економічна база якої ґрунтується на державному замовленні, реформи проводитимуть під прицілом потреб держави. Якщо щось збиткове для держави, економічно невигідне та не є пріоритетним — це слід змінити чи ліквідувати.

За рекомендацією Міністерства освіти і науки України після державного аудиту Львівської політехніки в нашому університеті створили комісію внутрішнього аудиту. Вона проводитиме регулярні перевірки діяльності всіх підрозділів — господарських, наукових, освітніх — і виробляти пропозиції для зменшення недоліків.

— Ми повинні самі в себе здійснювати ці перевірки, щоб на місці виявляти, виправляти й не допускати до того, щоб потім державні органи аудиту чи інші фіскальні органи перевіряли та виявляли те, що навіть не маємо допускати, — акцентує Володимир Львович.

Положення про роботу комісії було затверджене на вересневому засіданні Вченої ради.

Стратегія, якою керувалася Політехніка впродовж п’яти років, завершується наприкінці 2025 року. Тому зараз розпочалася також робота над новою стратегією університету. До цього процесу будуть залучені інститути, відділи, управління, щоб усі механізми університету запрацювали у плані майбутнього.

Прописана стратегія торкатиметься всього: навчального процесу, матеріально-технічного забезпечення, наукової діяльності, інноваційної діяльності, освіти. Після опрацювання в комісіях і Вченій раді стратегію винесуть на збори трудового колективу та конференцію.

— Основна ідея роботи Вченої ради — залучення великої кількості працівників до будь-якого питання. Вчена рада має розглядати матеріали, в які вже закладена праця багатьох людей, що працюють у Політехніці.

Щодо залучення зовнішніх експертів, про що говорила ректорка Наталія Шаховська, професор Володимир Ортинський підтримує цю ідею, але з певним застереженням. Переконаний, що університет може вивчити досвід інших закладів вищої освіти, однак у стратегії має бути закладена специфіка саме Львівської політехніки.

— Зовнішні експерти можуть дати нам напрямок, можуть підказати алгоритм. Деталі буде напрацьовувати безпосередньо колектив нашого університету. Слід також розуміти, що стратегія — базовий документ на п’ять років, та він не може бути догмою. Тобто мусить змінюватися відповідно до викликів часу. Можна щось запланувати, а це стане неактуальним уже завтра, — застерігає професор, згадуючи про війну та пандемію COVID-19, які змусили корегувати попередні плани.

Ідея, щоб стратегічні рішення надходили знизу, є центральною в новій моделі роботи.

— Вчена рада — це колективний орган, представлений усіма структурними підрозділами університету. Члени Вченої ради є працівниками кафедр, дирекцій інститутів, а всі завідувачі кафедр за посадами включені до її складу. Це забезпечує винесення всіх важливих питань на колективне обговорення. Дискусії відбуваються на розширених засіданнях ректорату за участю всіх директорів інститутів. Я також очолюю Раду директорів, тому ініціативні питання знизу обговорюються між представниками колективів і керівництва університету, виробляється золота середина, — наголосив Володимир Ортинський.

Професор також переконаний, що така модель роботи передбачає колективну й особисту відповідальність кожного політехніка за реалізацію — від завідувача кафедри до директора інституту чи проректора.

Володимир Ортинський, який тривалий час обіймає посаду директора інституту, добре бачить, як змінилася комунікація між низовими колективами та ректором.

— Діалоги з керівництвом університету стали відкритими, публічними. І тому кулуарність відсутня. Зміни помітні також у спілкуванні із зовнішнім середовищем — закладами освіти, владою, Міністерством освіти і науки України.

Окрему увагу в університеті й надалі присвячуватимуть рейтингуванню.

— Зміни будуть обов’язкові. Але вони торкатимуться того, що не забезпечує позитивного іміджу, фінансів і рейтингу університету серед закладів освіти. Ті показники, які виставляє Міністерство освіти і від яких залежить фінансування закладів, залишаться. Адже якщо ми не будемо їх виконувати, то отримуватимемо кошти з міністерства за залишковим принципом. Тож багато позицій рейтингів не можна змінити через ризик великого негативу в обсягах фінансування, та основні принципи підходу до рейтингування переглянемо і багато чого змінимо з урахуванням інтересів колективу, — запевнив Володимир Львович.

Вчена рада

ІППО

Пресцентр «Центр комунікацій»

Відкрита зустріч з експертами освітньої програми «Аерознімання з безпілотних літальних апаратів» (магістратура)

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 09:58:09 +0000

Відкрита зустріч з експертами освітньої програми «Аерознімання з безпілотних літальних апаратів» (магістратура) Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 12:58

Усіх стейкголдерів освітньо-професійної програми «Аерознімання з безпілотних літальних апаратів» спеціальності 193 «Геодезія та землеустрій» підготовки здобувачів за другим рівнем вищої освіти (магістратура) запрошують на відкриту зустріч з Експертною групою, яка проводить акредитаційну експертизу в Національному університеті «Львівська політехніка».

Зустріч відбудеться 14 жовтня 2025 року на платформі Zoom.

Підключитись до конференції Zoom
Ідентифікатор конференції: 793 9809 2269
Код доступу: 2025

Початок о 17:10.

Студенти Поліграфічного коледжу Університету на благодійному ярмарку зібрали рекордну суму

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 08:29:40 +0000

Студенти Поліграфічного коледжу Університету на благодійному ярмарку зібрали рекордну суму

10 жовт. 2025, 11:29

Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 11:29

Ірина Мартин, Центр комунікацій Львівської політехніки

12 424 гривні! Це найбільша збірка за всі роки таких акцій, що давно стали традицією коледжу. Кошти передали на придбання квадроцикла для одного з підрозділів Сил спеціальних операцій, який нищить ворога на Сумщині. Так студенти долучилися до збору, який організували побратими та посестри Ірини Цибух (Чеки) — журналістки й парамедикині батальйону «Госпітальєри», що віддала життя у боротьбі за Україну.

— Традиція ярмарків у нас досить давня, тому вже не можу сказати, відколи їх почали. Зазвичай такі заходи приурочуємо до святкових чи пам’ятних дат. Можемо мати два-три ярмарки на семестр. Наші студенти часто ініціюють їх. Маємо запит ще від однієї групи, але вона вже проведе різдвяний ярмарок. Колись вторговані кошти студенти використовували по-різному, але від початку війни передаємо їх на допомогу Збройним силам України, однак стараємося робити це адресно. Попередні рази ми їх спрямовували для бойового підрозділу батька нашої студентки та бригади чоловіка однієї викладачки, які захищають Україну. А цього разу відгукнулися на запит Тетяни Пилипець з бібліотеки на Ринку, 9, — розповідає заступниця директора з виховної роботи Оксана Гривняк.

Кожен ярмарок у Поліграфічному коледжі завше перетворюється на справжнє свято єдності й добрих справ. До приготування солодощів цього разу долучилися першокурсники, які навчаються за освітньою програмою «Дизайн друкованої продукції». Це була лише одна група — 34 студенти. Серед них навчається хлопець зі Сумщини. Його батьки, які там мешкають, теж вирішили долучитися до ярмарку й надіслали солодощі поштою.

— Ярмарки зазвичай готують по групах, адже якби влаштували такий захід загальноколеджівського рівня, то не було б де всім розкластися. Та й щоб встигнути розпродати всю продукцію за кілька годин, а триває ярмарок зазвичай з 10-ї до 13-ї години, треба було б виходити на площу Митну і пропонувати її мешканцям та гостям міста, — пояснює Оксана Ігорівна.

Цього разу на столах для продажу були домашні сирники, брауні, легендарні андрути, еклери та інші смаколики. Їх доволі швидко розкуповували студенти та викладачі. Атмосфера заходу була теплою й родинною — охочі не лише купували випічку, а й відчували свою причетність до важливої справи.

Організатори вміло розподілили собі ролі: хтось готував, хтось торгував, хтось був касиром, хтось створив банку для тих, хто не має готівки, а ще хтось голосно й переконливо закликав інших не проходити повз, а купувати. А вже коли закінчилася велика перерва й основний попит спав, студенти пройшлись із залишками смаколиків по аудиторіях зі словами: «Ціни знижено, отож користайте з моменту!».

Зазвичай на таких ярмарках у коледжі продають не лише солодощі — пляцки та тістечка. Студенти також пропонують власну поліграфічну продукцію, виготовлену на практичних заняттях чи на виробничій практиці: календарі, обкладинки для блокнотів, вітальні листівки… А на цьогорічний передвеликодній ярмарок першокурсники, які мешкають у гуртожитку, самотужки напекли смачнющих пасок, і це 15–16-річні дівчата та хлопці. Керівництво й викладачі не могли надивуватися, як їм це вдалося — таким юним і в умовах гуртожитківської кухні.

ІПМТ

Пресцентр «Центр комунікацій»

Жінка, яка надихає: Ірина Бурик стала студенткою Львівської політехніки у 59 років

Oleksandr Levchenko — Fri, 10 Oct 2025 06:07:38 +0000

Жінка, яка надихає: Ірина Бурик стала студенткою Львівської політехніки у 59 років

10 жовт. 2025, 09:07

Oleksandr Levchenko пт, 10/10/2025 - 09:07

Богдана Стефура, Центр комунікацій Львівської політехніки

Ця розповідь — не про війну. І не про втрати. Вона — про силу. Про силу жінки, яка знайшла себе, попри всі життєві перипетії. Коли ми чуємо слово «студентка», то уявляємо собі юну дівчину з ранцем за плечима й кавою в руці. Ця історія — про студентку з багажем років і мріями, що не старіють. Ірина Бурик стала студенткою Львівської політехніки у 59 років. У віці, коли більшість вже завершує життєві проєкти, вона лише почала новий шлях. І її рішення — це не просто вибір професії, а вибір життя всупереч війні, втратам і болю. Зрештою, це вибір себе — жінки, яка не дозволила обставинам визначати її долю. Так, із наближенням до омріяної професії та вірою в себе, вона розпочала нову сторінку свого життєпису.

Захоплення, які стали шляхом до себе самої

Кожен вибір професії має свою історію, і кожен крок до змін спонукає розплутувати клубки спогадів, мрій, а подекуди й невиважених рішень. Ірина народилася в Сіверськодонецьку Луганської області. Першу освіту здобула в Інституті побутового обслуговування населення у Владивостоку — нині це територія чужої та ворожої до України держави. Після завершення навчання повернулася додому. Працювала у трикотажному ательє, а згодом переїхала до Лисичанська. Там обійняла посаду конструктора в експериментальному цеху швейної фабрики. Дизайнерські здібності дівчина виявляла з дитинства — вона дуже любила вбирати ляльок у гарний одяг. Створювала для них вишукані капелюшки, сукенки та костюми. Цей талант дістався їй у спадок від мами, яка була справжньою майстринею з пошиття одягу, а поміж тим багато вишивала і в’язала. Коли після розлучення з чоловіком Ірина залишилася сама з двома дітьми на руках, то шила багато речей на замовлення і так виживала в той складний період свого життя. Але перенапруження від роботи їй просто так не минулося — вона збайдужіла до колись улюбленої справи настільки, що покинула своє ремесло, мабуть, уже назавжди, перекваліфікувавшись на менеджера з продажу. Уперше до Львова Ірина приїхала 2005 року як представниця харківської фірми з виробництва паковання для борошна, цукру, хлібобулочних виробів тощо. Це був експериментальний проєкт із розширення клієнтської бази в західному регіоні. До того часу компанія працювала переважно на теренах Центральної та Східної України. Ірині Бурик запропонували не тільки роботу у Львові, а й дах над головою за кошти підприємства. За інших умов вона навряд чи наважилася б на переїзд у чуже, далеке від дому місто. Але волею долі саме у Львові Ірині довелось опановувати «з нуля» нову професію в абсолютно іншому, як їй тоді здавалося, світі.

— Ірино, чим здивував вас Львів?

— Усім: архітектурою, якої раніше не бачила, церквами, вщерть заповненими віруючими, давніми іконами на стінах храмів, вузькими вуличками, де спочатку я часто губилася, музеями, які обожнювала відвідувати, картинною галереєю, в якій дотепер часто буваю. Особливо мене вразили виставлені в ній старовинні ікони. У Львові я відчула справжній культурний шок — здавалося, що потрапила за кордон. Раніше я ніколи тут не бувала, і коли опинилася в незнайомому місті сама — родина далеко, у Луганській і Донецькій областях, друзів ще не набула, навіть знайомих тут не мала, то переживала великий стрес. Українська мова дуже відрізняється від тієї, якою спілкуються на Луганщині й Донеччині. Люди говорять швидко, використовували багато діалектних слів, яких я раніше не чула. Доводилось уважно вслухатися в розмови, щоб усе правильно зрозуміти. І я пішла шукати заспокоєння в храмах. У Львові співіснує багато релігійних громад різних деномінацій. У церквах намагалася знайти щось близьке до того, що було мені знайоме з рідних місць. Дуже здивувалася, що літургійні служби тут досить короткі, і в одному храмі за день може відбутися кілька богослужінь. Людей, які відвідують церкви, багато, і двері храмів відчинені буквально на кожному кроці. Молитва в церкві стала моєю психотерапією. Я відвідувала богословські заняття, де познайомилася з іншими парафіянами, і невдовзі поїхала з ними у паломницьку подорож до Почаївської лаври. Святе місце відвідала вперше. Пізніше побувала в Києво-Печерській лаврі. Ці місця, сповнені позитивної енергетики, справили на мене величезне враження. Я укріпилась у вірі й стала якось звикатися зі своїм новим життям. Налагоджувала зв’язки з клієнтами, часто бувала у відрядженнях, багато спілкувалася з різними людьми. Але мені було потрібне коло спілкування поза роботою. Оскільки я давно «дружу» з танго, вирішила ближче познайомитися з львівською танго-спільнотою, яка об’єднувала людей різних за віком, приїжджих і місцевих, чоловіків і жінок. А надвечір, коли вщухала міська суєта, я споглядала захід сонця — стояла босоніж на траві у парку навпроти свого тимчасового помешкання, скидаючи із себе втому напруженого дня. Поступово вростала в життя міста, якого не знала, і «затрималася» в ньому аж на сім років.

— Чи важко вам було адаптуватися до тутешніх людей? Адже, як не крути, ментальність місцевих усе ж трохи відрізняється від тих, хто приїжджає з інших регіонів.

— Чи важко мені було адаптуватися до місцевих людей? Напевно, кожен, хто змінює середовище, стикається з певними викликами. Ментальність справді трохи відрізняється — і це нормально. Але на моєму шляху завжди траплялися хороші люди — добрі, щирі, світлі, такі, яким можна довіряти і які не покинуть у складний момент. Звісно, подобатися всім неможливо, і я, напевно, не всім до душі. Але я спілкуюся з тими, з ким мені комфортно, з ким маю спільні теми для розмов, можу поділитися враженнями та емоціями, обговорити медитативні практики чи цікаві новини. Мені здається, що люди частіше сходяться між собою, коли мають спільні інтереси. Я вже багато років танцюю танго. У цій спільноті в мене є і друзі, і просто знайомі. Для мене танго не лише танець, а спосіб перебувати в моменті, відчувати себе по-іншому. Там я можу бути собою, жити емоцією, музикою, рухом — і мене такою приймають. Я серед людей, з якими резоную. І коли я їх знайшла, адаптація перестала бути для мене викликом, а стала шляхом до себе самої. Віднедавна я почала захоплюватися нейрографікою. Це своєрідна арттерапія, яку застосовують у психології. Вона допомагає поліпшити свій емоційний стан, усвідомити власні проблеми й усунути їх. І найцікавіше, що для цього не обов’язково вміти малювати. Основне в нейрографіці — зображення ліній і фігур, які символізують емоційні стани. Але я давно хотіла навчитися малювати. Йшла до своєї мрії довго й у 2018 році зробила в цьому напрямі перші кроки. Малюю здебільшого акварельними фарбами — відтворюю свій світ і світ, який мене оточує, через кольори та форми.

— Про що розповідають ваші творчі роботи?

— Мої роботи — це відбитки природи: квіти, пейзажі, рибки, пташки. А от у нейрографіці я пропрацьовую багато тем, пов’язаних із психологією. Наприклад: «Я в минулому, теперішньому і майбутньому», «Мої ресурси», «Як я набуваю досвіду» або «Які ресурси надає мені простір, щоб розвинути в собі нові риси, що можуть знадобитися у професії психолога». Завдяки методикам нейрографіки можна промальовувати різні стани, питання, стосунки. Це глибокий процес, що поєднує мистецтво із самопізнанням. За один день я створила сім робіт. і кожна стала окремим етапом моєї внутрішньої подорожі. Одного разу я випадково потрапила на відкриту конференцію, де виступали інструктори з нейрографіки. Вони ділилися своїми історіями: розповідали, як захопилися цим напрямом, скільки років у ньому працюють, які теми досліджують і як промальовують їх через методики нейрографіки. Це дуже надихало — я відчула, що потрапила у своє середовище.

— Якими кольорами промовляють ваші художні витвори?

— Малюю барвами веселки. У моїх роботах немає чорного, сірого та коричневого кольорів — я прагну яскравості в житті та творчості. Палітра переважно складається з фіолетових, голубих, зелених, жовтих і оранжевих тонів. Червоний — колір життєвої енергії — з’являється лише зрідка, м’яко, ненав’язливо. Домінує жовтий, як сонце, як світло. Щедро додаю фіолетового, що надає глибини й загадковості. Мої роботи — це прагнення до світла, радості та внутрішньої гармонії.

Одного разу внучка Ірини натрапила в інтернеті на майстер-клас із виготовлення браслетів з намистин і вирішила спробувати зробити прикрасу власноруч. Вона запропонувала бабусі піти разом вибирати намистини, щоб скласти щось і для неї. Ірина швидко зметикувала: «Я теж спробую щось створити. Маю старе намисто з натурального каменю, яке ще колись придбала у Краматорську. Лежить, не ношу. Ну ж бо пофантазую». Від фантазії до захоплення — один крок. Тепер Ірина Бурик має нове хобі. Вона не лише складає браслети, а й виготовляє сережки, намагаючись потішити в собі маленьку дівчинку, яка дотепер живе в ній і підживлює любов’ю до прекрасного. Створюючи кожну нову прикрасу, Ірина каже собі: «Я роблю це для тебе, Ірочко». І хтозна, на реалізацію яких планів замахнулася б Ірина Бурик, якби її активне життя у Львові не поставила на паузу недуга батька…

Жінка без дому, але з великим серцем

У 2013 році звістка про стан здоров’я батька вибив Ірину з колії — інсульт стався раптово. Спочатку батько сяк-так, не без допомоги сина, давав собі раду з недугою. Та після другого інсульту, який прикував його до ліжка, Ірина взяла на себе всю турботу про батька. Не вагаючись, вона звільнилася з роботи та переїхала до Краматорська. Стан батька був тяжкий — він потребував постійної, довічної опіки. Ірина доглядала його, як маленьку дитину, намагаючись полегшити страждання. Але, як то кажуть, біда сама не ходить — біда біду за собою водить. У 2014 році слідом за мітингами, які, на думку Ірини, організовували проплачені найманці, в Україну прийшла війна, буревієм увірвавшись у її життя: зруйнувала спокій і плани, позбавила радості облаштовувати затишок у власному помешканні. Війна змусила жінку тікати зі своєї маленької батьківщини, покинути батьківську хату та з паралізованим батьком шукати притулку деінде. Стояло питання: де? Як дати собі раду? Сусіди Ірини ховалися під час тривог і нальотів в укриттях, а вона, обтяжена паралізованим батьком, наодинці з німим, невидимим болем не могла спуститися бодай у підвал. І навіть тоді, коли все навколо руйнувалося й здавалося, що ось-ось її дім складеться як картковий будинок, Ірина, перемагаючи біль і безсилля, плекала надію на порятунок. І виплекала, вимолила, вистраждала...

— Ірино, коли з’явилося світло в тунелі і якою була дорога «в нікуди»?

— Коли почалася війна, знайомі з львівської танго-спільноти мені писали, цікавилися, що тут у нас відбувається, і наполягали, щоб я виїжджала з Краматорська. Але куди я поїду? Житла нема, роботи нема, єдине, що в мене залишилося, — паралізований батько на руках. Він не хотів покидати рідний дім. Я ж не хотіла помирати… Сумнозвісний референдум, під час якого найманці (я так думаю) скандували «расєя! расєя!», закінчився обстрілами з «градів» і «ураганів» та бомбардуваннями з літаків. Воєнні дії почалися зі Слов’янська. У повітряному просторі з’являлося багато розвідувальних апаратів, після яких гатили по всіх виробництвах і житлових будинках. Далі до нашого міста почали заходити танки. Батько серйозно занепокоївся. Він розумів ситуацію, бо пережив і голод, і війну. Після перенесеного інсульту мав вади мовлення, а з переляку заговорив чітко, і перше, що спитав, — чи є хліб. Я йому кажу: «Не переживай. Хліб є». Будинок із панелей, у якому ми мешкали на четвертому поверсі, ходив ходором, і здавалося, що ось-ось розсиплеться. Тоді я й зважилася на поїздку «в нікуди». Батькові сказала, що їдемо ненадовго і за місяць повернемося. Я не знала, що мене чекає далі, але добре знала, що не хочу помирати. У Краматорську чоловіки допомогли мені винести з квартири нерухомого батька та посадити в таксі. Дорога була нелегка. У напрямку Донецька ми проїхали п’ять блокпостів, які контролювали військові без жодних розпізнавальних знаків. На щастя, нас пропускали без зайвих церемоній — бачили, що зі мною інвалід. Так ми дісталися до Донецька, а звідти потягом вирушили до Львова. Коли сіли у вагон, провідниця занепокоєно сказала: «Хоч би по нас не вгатили "градами". Уже почали обстрілювати вагони з пасажирами».

— Як зустрів вас Львів?

— На вокзалі нас зустріли волонтери і друзі з танго-спільноти — вони запропонували помешкання, куди одразу й відвезли. Ми не брали зі собою багато речей, бо сподівалися за кілька місяців повернутися. Я дуже вдячна Володимирові — чоловікові з танго-спільноти, який упродовж трьох років здавав нам квартиру. Він розумів мою ситуацію, бо сам доглядав хвору матір. Так ми у двокімнатній квартирі разом піклувалися про лежачих батьків. Члени спільноти допомогли грошима, поки я переводила справу батька з Краматорська до Львова. Процедура тривала три місяці. Я щиро молила Всевишнього, щоб тільки не влучило в архів — тоді все було б втрачено. На щастя, молитви були почуті: мені вдалося оформити пенсію з догляду за батьком і отримати допомогу для біженців. Це були невеликі кошти, але саме вони допомагали нам виживати. У 2018 році батько помер. Він так і не зміг повернутися до Краматорська, і навіть місце його вічного спочинку виявилося далеко від дому...

Війна зруйнувала плани Ірини, а вона вперто йшла далі, щодня змагаючись із кричущою тишею, яка нагадувала про втрати. Перед самісінькою війною, у 2014 році, жінка зробила ремонт у квартирі в Лисичанську — думала, що колись повернеться додому. Сьогодні вона не знає, чи вціліло її помешкання, чи, можливо, його привласнили «асвабадітєлі». І хоч окупанти позбавили Ірину радості облаштовувати затишок у власному помешканні, її віри в себе вони не відібрали.

«А треба жити. Якось треба жити…»

— Після смерті батька, — розповідає Ірина Бурик, — я стала на облік в обласному центрі зайнятості. Там мені дали скерування на роботу в косметичну фірму «Оріфлейм». Спочатку я працювала оператором, а згодом перейшла у відділ верифікації. За якийсь час відділ розформували. Мені запропонували переїхати до Києва, але я не наважилася на такий крок — життя в столиці складніше. З мене досить. Я вирішила вкорінюватись у Львові. Два місяці, відведені нам у косметичній компанії на пошуки роботи, спливали швидко. Зіткнулася з реальністю: у 52 роки я не могла працевлаштуватися. Шукала роботу менеджера з продажу, адже деяку практику вже мала, але вимоги були непосильні. Потрібно було керувати власним авто, знати чотири іноземні мови, мати не більш як 35 років і… бути чоловіком. Зрозуміла, що у свої 35 я вже ніколи не повернуся, і чоловіком теж не стану — треба чіплятися за будь-яку можливість. Розіслала резюме всюди, де тільки могла, проходила співбесіди й сподівалася, що наступного разу мені поталанить. І ось дзвінок з магазину «АТБ-Маркет» на Люблінській. Пропонують роботу касира. Кажу, що не маю досвіду. Відповідають: «Навчимо». І я прийняла пропозицію — думала, що тимчасово, а затрималася дотепер.

— Як змінилося ваше подальше життя?

— Коли я працювала в косметичній компанії «Оріфлейм», ми створили чат у Facebook Messenger, де вітали одне одного з різноманітними подіями, обмінювалися новинами. Згодом наші шляхи розійшлися, але чат залишився. У травні цього року Юля, наша колега з попередньої роботи, написала в чат, що у Львові відкрили Центр життєстійкості Центру надання соціальних послуг «Джерело» Львівської міської ради. Рекомендувала тим, хто потребує психологічної підтримки, звертатися та залишила розклад індивідуальних і групових консультацій. В один із моїх вихідних, що припав на будній день, я навідалася до Центру життєстійкості. Спочатку брала участь у групових тренінгах, а потім стала відвідувати індивідуального психолога. Мене дуже турбувало питання мого майбутнього. Робота, яку виконую, морально й фізично виснажує. За останні пів року я двічі перебувала на лікарняному — кожного разу три тижні. Це істотно вплинуло на мій дохід. Я орендую житло й розумію: хворіти не маю права, інакше можу опинитися на вулиці. Повернутися до Лисичанська не можу — територія окупована. Страх перед майбутнім гнітив дедалі більше. Усвідомила, що треба щось змінювати у своєму житті, можливо, пробувати освоювати іншу професію. До психологів Центру я звернулася зі стійкою тривогою. Мені пощастило — я потрапила в колектив професіоналів, людей доброзичливих, які створюють атмосферу довіри та підтримки. Після п’яти сеансів індивідуальної терапії мене трохи попустило. Зміни не відбуваються миттєво. Після кількох зустрічей із психологом настає пауза — час на осмислення. Минає кілька днів, і ти починаєш обмірковувати ситуацію, з’являються нові думки. Спочатку психологиня вислухала все, що мене хвилювало, а потім ми разом визначили вектор енергії — ту внутрішню силу, яку для найкращого вирішення питань потрібно правильно спрямувати. На Львівщину, а також до інших західних областей України, переселилося багато людей, які змушені були покинути домівки через російську агресію. Це переважно емоційно закриті люди. Своє минуле вони залишили там, куди їм немає вороття. Але в глибині їхніх очей, попри тривогу й біль, проблискує величезна жага до життя і нездоланна любов до України.

— Чи пробували ви шукати шляхи на свою малу батьківщину?

— Я навіть не розглядала цього питання для себе. Не знаю напевно, чи зберігається за мною право власності в Лисичанську. Згідно із «законодавством» загарбників, ті, у кого залишилося майно на тимчасово окупованих територіях, зобов’язані заявити про це, а отже, відмовитися від громадянства України і прийняти громадянство росії. Це категорично не мій варіант. Нині Лисичанськ, Рубіжне, Сіверськодонецьк вважаються зоною відчуження. Ще раніше, щоб потрапити туди, потрібно було проходити фільтрацію. Якщо ти на боці України — ти ворог. Я ніколи не приховувала своєї політичної позиції — підтримувала й підтримую Україну, вважаю росію агресором. До того ж процедура відшкодування коштів за втрачене майно наразі перебуває на стадії розроблення. Механізм виплат ще до кінця не сформований. Зараз збирають інформацію і складають списки осіб. Потрібно зібрати багато документів. А в кого їх брати — влада там чужа. Виглядає на те, що і мені туди дорога закрита.

Та, попри все, Ірина шукала світло в темряві й ревно плекала мрії, навіть не усвідомлюючи, як стрімко наближалася до їх реалізації. Її пошук себе — через сумніви, зміну напрямів роботи, обмірковування різних варіантів і розчарування — тривав роками. І він таки відбувся. Відбувся саме тоді, коли здавалося, що все втрачено…

Мрії не вмирають — вони живуть мовчки

На стежку, що вела до Центру життєстійкості, Ірина Бурик ступила невипадково — вона прийняла її як долю, від якої не втечеш. І коли їй казали: «Пізно» — вона відповідала: «Саме час». Мрія опанувати професію психолога жила в ній давно, та життєві обставини довго не давали їй наблизитися до неї. Тепер цей шанс — у її руках.

— У Центрі життєстійкості, — розповідає Ірина, — я дізналася багато корисної інформації, зокрема про репарацію та ваучер на навчання. Така інформація мало афішується. Я запитувала багатьох людей, чи знають щось про навчання за ваучерами, і мені відповідали, що перший раз чують. До психологині Центру приходжу щоразу з іншими темами, які мене хвилюють, і завжди отримую повну й компетентну відповідь. Якось розповіла їй про своє вигорання на роботі, а також про те, що не знаю, як бути далі. Адже не таємниця, що роботодавці до людей передпенсійного віку ставляться байдуже й наймають на роботу неохоче. У процесі спілкування психологиня поцікавилася моїми уподобаннями. Я щиро їй зізналася, що багато років виявляю інтерес до психології й начебто вже дозріла до освоєння професії, однак мої фінансові можливості нині обмежені. Та коли я відвідувала групові тренінги, то бачила, як після кількох занять люди змінюються — на їхніх обличчях з’являється усмішка, а напруженість зникає. І моє бажання вчитися лише посилювалося. Поштовх до дій дала інформація, яку мені надали саме в Центрі життєстійкості, — про ваучер на безплатне навчання від Держслужби зайнятості. Я вхопилася за цю можливість, як потопаючий за соломинку. Зібрати кошти на навчання зі своєї зарплати я не змогла б. Мала рік на підготовку. Спочатку закінчила чотиримісячні курси англійської мови. Оскільки 30 років не спілкувалася й не вдосконалювала іноземної мови, лише курсів було замало, щоб успішно скласти вступний іспит. Я найняла репетитора і впродовж року дуже ретельно вивчала англійську.

— Ірино, чи вважаєте крок, який ви зробили назустріч професії, своїм досягненням?

— Звичайно. У мотиваційному листі, який я подавала під час вступу до Львівської політехніки, навіть похвалилася тим, що відвідувала тренінги та брала індивідуальні консультації в психолога. Для мене не менш важливо було опанувати англійську мову — і я це зробила. На іспитах із цього предмета у двох університетах, куди подавала документи, набрала високі бали. Це стало для мене потужною мотивацією рухатися далі. До фахового іспиту готувалася з особливим натхненням, адже не мала ступеня бакалавра з психології. Уже після першого іспиту визначилася з можливим майбутнім місцем навчання — обрала Львівську політехніку.

— А чому ви віддали перевагу Львівській політехніці?

— У цьому закладі з повагою ставляться до абітурієнта. На всі запитання, які в мене виникали, працівники університету відповідали терпляче й доступно роз’яснювали.

— Ви задоволені своїм поступом?

— Я щаслива! Мене зарахували на заочне відділення без відриву від роботи. Тепер я можу навчатися, здобувати нові знання в магістратурі й забезпечувати своє проживання. Відчуваю, що починаю жити заново! Учора я відвідала першу лекцію — було цікаво. Матеріал подають доступно, легко сприймається. Нам, заочникам, дозволили відвідувати заняття на денному відділенні. Це просто супер! Ознайомилася з вимогами до курсової роботи. Уже маю ідеї щодо тем, над якими хотіла б працювати. Вимоги до написання роботи досить високі, тому беруся серйозно студіювати предмет. Навчання у професійному напрямі відрізняється від навчання «для себе». Я прагну здобути добру теоретичну базу, щоб згодом застосувати її на практиці. Теорія без практики — це гроші на вітер. Працюючи з клієнтами, я зможу спілкуватися з ними на професійному рівні, коли матиму відповідні знання. Поки не матиму пенсії, роботу змінювати не планую — мене влаштовує графік 4х4. Це дає змогу викроїти більше часу на навчання. А згодом, коли наберуся досвіду, шукатиму роботу за спеціальністю.

— Як зреагували на ваше рішення навчатись у Львівській політехніці доньки?

— Вони були здивовані. Кажуть: «Мамо, ще місяць тому ти нікуди не збиралася вступати. Що сталося?». А я відповідаю: усе змінюється. Професійні психологи дали «штурханця». Вони навчили мене виходити зі стресу, підтримувати свій стан і вміти змінюватися. Моя мрія прокинулася. Я ж із 13 років цікавлюся психологією… Це рішення — виважене. У мене є глибинна ціль: я зрозуміла, що зможу допомагати не лише собі, а й іншим людям, які потребують уваги та підтримки. Колись навіть хотіла піти на курси психологів, але доньки переконали мене здобувати освіту в акредитованому освітньому закладі, який має вагу. Вдячна їм — це правильний шлях.

— Як прийняли студентку 55+ однокурсники?

— У групі ми ще не зустрічалися. Вважаю, що кожен прийшов із власною метою — навчитись і стати професіоналом. І зовсім не важливо, скільки тобі років — 21 чи 59. До таких речей я ставлюся спокійно. У моїх доньок різниця у віці 10 років, і кожна має свій характер. Так само й у житті — кожен іде своїм шляхом. Я теж непроста дівчинка, але вмію знаходити спільну мову. Впевнена, що й з одногрупниками вживуся.

— Як вважаєте, чи знадобиться ваш попередній чималий досвід роботи у майбутній професії?

— Думаю, що так. На попередніх роботах я пройшла загартування та виробила імунітет до стресу. Сьогодні за день через касу, на якій я працюю, за зміну проходить близько 600 людей. Клієнт не тільки має скористатися послугою, а й залишитися задоволеним. Трапляються і конфліктні ситуації, які потрібно вміти згладжувати. У моїй майбутній професії така практика буде дуже корисною. Людей слід приймати з їхньою унікальністю — виважено, а не емоційно. Адже, коли швидко запалюєшся, важко себе погасити.

Сьогодні Ірина Бурик — студентка Національного університету «Львівська політехніка». Вона вчиться, будує нове життя і щиро вірить, що її серце неодмінно стане для когось домом віри, любові та тихої сили, здатної зцілювати. Ірина не просто шукає знання — вона творить себе заново, щоб одного дня стати тим світлом, яке хтось назве своїм прихистком, і тим променем, що надихатиме.

Пресцентр «Центр комунікацій»

«Життя» – виставка Катерини Кузів як пошук духовних орієнтирів

Oleksandr Levchenko — Thu, 09 Oct 2025 15:22:35 +0000

«Життя» – виставка Катерини Кузів як пошук духовних орієнтирів

9 жовт. 2025, 18:22

Oleksandr Levchenko чт, 10/09/2025 - 18:22

Наталія Павлишин, Центр комунікацій Львівської політехніки

У Львові відбулося відкриття персональної виставки художниці Катерини Кузів – проєкту, який організатори та критики називають одним із найважливіших мистецьких висловлювань сьогодення. Експозиція стала спробою зібрати ті «крихти» та «острівці», які тримають людину в складні часи й дозволяють йти далі.

Катерина Кузів давно відома у львівському мистецькому середовищі як авторка, яка постійно дивує й не зупиняється у своїй творчості, викладачка кафедри візуального дизайну і мистецтва Інституту архітектури і дизайну Львівської політехніки. Як зазначив один із промовців, особливістю її таланту є те, що, засвоївши певні принципи впізнаваності власної мови творчості, вона не залишається в межах уже здобутого, а навпаки – шукає нові шляхи, іноді досить радикально коригуючи свої погляди на проблематику мистецтва.

Ця виставка стала особливою в доробку художниці. Відходячи від звичного для неї іконопису, Катерина Кузів звернулася до живопису, щоб показати побутові елементи, які тримають людину.

Як розповіла мисткиня, натхнення прийшло несподівано – після обстрілу, повернувшись додому, художниця дивилася, як світло падає на скриню, і думала про величезне коріння українського народного мистецтва.

Символічним став знайдений корінь дерева, який навів на роздуми про зміну форм – як деревина природна перетворюється на оброблену, подібно до того, як різьблені ангели зі старих костелів змінюють свою природу. Чи формуємося ми, переходячи від коріння до витвору мистецтва, чи навпаки – повертаємося до свого коріння?

Мистецтвознавці відзначають складність виставки для сприйняття. Глядач бачить звичну естетику творчості Катерини Кузів, але водночас – перефразування, пов’язані з її базовою освітою на монументальному живописі. Реалістичні речі й символічна парадигма переплітаються в єдиний комплекс, наповнений глибокими цінностями та відповідальністю художника перед часом, перед людиною й перед вищою силою.

Як підкреслив мистецтвознавець, дослідник, професор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, роботи Катерини Кузів насичені символами, метафоричними та алегоричними елементами. Шахівниця відсилає до школи львівських митців ХХ століття, циркуль – до символу створення світу. Кожна робота пов’язана з іконографічними питаннями: формування – з іконою Різдва, наступні роботи – з розвитком та відштовхуванням від чогось.

Особливо важливим контекстом виставки стала тема протистояння маргіналізації високих культур. Як зазначали на відкритті, літні культури, що пов’язують нас від античності через Ренесанс до сучасності, в ХХ столітті зазнали деформації через сповзання на субкультури та деструктивні явища. У цьому процесі загубилася людина й фундаментальні чесноти – віра, любов, цінності.

Катерина Кузів всупереч обставинам культивує інший підхід, знаходячи сучасну мову для вираження своєї екзистенції, але залишається в полі елітарного мистецтва, пов’язаного зі стратегіями розвитку світової та української культури.

Серед робіт виставки особливо виділяється твір про непотрібність – те, що художниця називає відчуттям пекла. Це фрукти, які могли б приносити задоволення, могли б упасти в землю й дати нове життя, але вони знищені й заважають своєю присутністю. Ця метафора про марність і втрачені можливості резонує з переживаннями війни.

Організатори виставки створили простір, де можна довіритися й робити не те, що «ніби можна», а те, на що штовхає внутрішній імпульс.

Катерина Кузів висловила подяку всім, хто підтримував її, студентам, які дають свою радість життя.

Виставка покликана передати справжність життя. У складні часи художниця намагається зібрати ті основні крихти й острівці, які дозволяють триматися й іти далі, ділячись ними з глядачами та запрошуючи до спільного осмислення фундаментальних питань буття.

ІАРД

ВДМ

Пресцентр «Центр комунікацій»

VІ Міжнародна науково-практична конференція «Адвокатура в умовах сучасних змін»

Oleksandr Levchenko — Thu, 09 Oct 2025 14:02:41 +0000

VІ Міжнародна науково-практична конференція «Адвокатура в умовах сучасних змін» Oleksandr Levchenko чт, 10/09/2025 - 17:02

Кафедра цивільного права та процесу Інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету «Львівська політехніка» запрошує взяти участь у VІ Міжнародній науково-практичній конференції «Адвокатура в умовах сучасних змін», що відбудеться 17 жовтня 2025 року в режимі онлайн.

Напрями роботи конференції:

проблеми правового забезпечення реформування адвокатури;
професійна етика адвокатів;
захист прав адвокатів;
сучасні проблеми адвокатської практики;
проблеми функціонування адвокатури в світі;
адаптація законодавства, що регулює діяльність адвокатури України, до європейських стандартів.

До участі у конференції запрошують співробітників закладів вищої освіти й наукових установ, адвокатів, суддів, інших практичних працівників, докторантів, аспірантів, здобувачів, студентів, а також усіх зацікавлених осіб.

Крайній термін подання матеріалів – 13 жовтня 2025 року.

Докладніше – в інформаційному повідомленні конференції.

Інформаційне повідомлення конференції276.86 КБ

Лекція Зенона Коваля у Львівській політехніці: «Демократія має свою слабкість — вона дозволяє існувати тим, хто прагне її зруйнувати»

Oleksandr Levchenko — Thu, 09 Oct 2025 12:56:45 +0000

Лекція Зенона Коваля у Львівській політехніці: «Демократія має свою слабкість — вона дозволяє існувати тим, хто прагне її зруйнувати»

9 жовт. 2025, 15:56

Oleksandr Levchenko чт, 10/09/2025 - 15:56

Святослав Іваньо, Центр комунікацій Львівської політехніки

У Львівській політехніці відбулася лекція дипломата Зенона Коваля, присвячена історії становлення та сучасним викликам Європейського Союзу. Захід став доброю нагодою поговорити про те, як змінюється Європа в умовах війни та яку роль у цьому процесі відіграє Україна. Подія об’єднала науковців, студентів і представників громадськості довкола теми відповідального лідерства та європейських цінностей.

8 жовтня 2025 року в Актовій залі Львівської політехніки відбулася публічна лекція Зенона Коваля — посла франкомовних урядів Бельгії (1996–2019), Спеціального радника Посольства України в Брюсселі (1992–1994), члена екзекутиви Світового Конґресу Українців, політичного радника Європейського Конґресу Українців. Тема лекції: «Європейський Союз — засади і виклики». Подію проведено у межах виконання проєкту «Глобальне відповідальне лідерство ЄС: зміна клімату, захист навколишнього середовища та гуманітарна допомога» (EU_LEAD) за підтримки програми Erasmus+ напряму Жан Моне й Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою. Співорганізатором заходу стала кафедра політології та міжнародних відносин Львівської політехніки.

Захід розпочався з хвилини мовчання на знак вшанування полеглих героїв, серед яких багато львівських політехніків.

З вітальним словом виступив доцент кафедри політології та міжнародних відносин Олег Цебенко, наголосивши на важливості проведення таких заходів, особливо в умовах війни — сьогодні ЄС залишається одним із ключових стратегічних партнерів України. У своєму виступі науковець розповів про діяльність академічної спільноти у сфері європейських студій: уже шостий рік поспіль кафедра політології та міжнародних відносин у партнерстві з МІОК долучається до програм, спрямованих на просування європейських ідей і принципів в українському освітньому середовищі.

Після вступного слова Олега Цебенка до учасників звернувся заступник директора МІОКу Андрій Яців, який зазначив, що для Львівської політехніки є великою честю приймати людину, яка багато років послідовно представляє інтереси України на міжнародній арені. Народжений у Бельгії, Зенон Коваль продовжив традицію своєї відомої родини, яка зробила вагомий внесок у боротьбу за незалежність України. Він поєднав дипломатичну місію та культурно-просвітницьку працю, зробивши надзвичайно багато для того, щоб Україну краще знали й розуміли у світі: пан Зенон активно представляє українську спільноту в Європі, бере участь у діяльності Світового Конґресу Українців, співпрацює з провідними міжнародними медіа та послідовно обстоює інтереси України на світовій арені, спростовуючи ворожі російські пропагандистські наративи.

Зенон Коваль розпочав свою доповідь із розповіді про зародження європейської інтеграції та діячів, що стояли біля її початків. Дипломат зосередив увагу на ідеях, які після Другої світової війни стали основою створення Європейського Союзу — передусім ідеться про концепцію співпраці, взаємної відповідальності та економічної єдності держав.

Говорячи про перших архітекторів об’єднаної Європи, пан Зенон виокремив постать Жана Моне — французького економіста й дипломата, який замість декларацій пропонував конкретні механізми спільної роботи. Саме його підхід, відомий як функціоналізм, став наріжним каменем сучасного європейського проєкту: єдність Європи формується завдяки спільним інституціям і поступовим крокам. Жан Моне народився в 1888 році у французькому місті Коньяк. Під час Другої світової війни він працював у США: координував виробництво й постачання військової техніки та стратегічних ресурсів для союзників, входив до Британсько-американського комітету з виробництва та ресурсів (U.S. Combined Production and Resources Board). Саме тоді сформувалася його концепція, сенс якої полягає в тому, що економічна співпраця — запорука перемоги та стабільності. Він переконував президента Рузвельта, що лише спільне планування промислових потужностей може гарантувати успіх. Цей досвід згодом став основою його бачення повоєнної європейської інтеграції через економічне об’єднання.

Лектор також зупинився на постаті Джорджа Маршалла — генерала армії США, держсекретаря, міністра оборони США. Він був ініціатором плану Маршалла та в 1953 році став лауреатом Нобелівської премії миру. План Маршалла, за словами Зенона Коваля, передбачав надання 13 мільярдів доларів допомоги країнам Західної Європи для відбудови після війни. Метою плану було відновлення промисловості й сільського господарства, запобігання гуманітарній кризі, підтримка демократії та стабілізація економіки. Це не було просто роздаванням грошей — йшлося про системну фінансову, технічну та матеріальну допомогу, а також про обмін досвідом і технологіями. Програма стимулювала співпрацю між державами й заклала основу майбутнього європейського економічного об’єднання. Найбільшу допомогу отримали Франція та Західна Німеччина, що стало передумовою так званого німецького економічного дива.

Першим кроком до тіснішої інтеграції стало Європейське об’єднання вугілля і сталі (ECSC), засноване 9 травня 1951 року. Відповідно до Паризького договору, засновниками були шість країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди й Люксембург. Метою було об’єднати виробництво вугілля та сталі, щоб зробити війну між Францією та Німеччиною неможливою. Згодом планували створити Європейську оборонну спільноту, але проєкт не був ратифікований французьким парламентом через побоювання втрати суверенітету та опір комуністичних сил.

У 1957 році були підписані два Римські договори, які заснували Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) та Європейську спільноту з атомної енергії (Євратом). Разом з уже створеним об’єднанням вугілля і сталі вони стали основою для подальшої європейської інтеграції. У 1965 році підписано договір про злиття інституцій трьох спільнот, який набув чинності 1967 року, утворивши Європейські спільноти — інституційну базу, на якій згодом постала об’єднана Європа. Подальші етапи розвитку закріпили такі ключові угоди:

Маастрихтський договір (1992) — утворення Європейського Союзу, три опори якого — економічна спільнота, спільна зовнішня політика й безпекова співпраця, а також юстиція та внутрішні справи.

Амстердамський (1997), Ніццький (2001) і Лісабонський (2007) договори — посилення політичної інтеграції, реформування інституцій і зміцнення правового статусу ЄС.

Від моменту створення шістьма державами-засновницями Європейський Союз поступово перетворився на об’єднання 27 країн-членів. Перша хвиля розширення відбулась у 1973 році, коли до Співтовариства приєдналися Данія, Ірландія та Велика Британія. У 1981 році членом ЄС стала Греція, а вже 1986-го — Іспанія та Португалія, що закріпило демократичні трансформації на Піренейському півострові. Наступна хвиля, у 1995 році, охопила Австрію, Фінляндію та Швецію. Особливо знаковим став 2004 рік — так зване велике розширення, коли до ЄС увійшли одразу десять країн Центральної та Східної Європи: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта та Кіпр. У 2007 році Союз поповнили Болгарія та Румунія, а Хорватія стала його 28-м членом у 2013 році. Після виходу Великої Британії у 2020 році (Brexit) Європейський Союз налічує 27 держав-членів.

Лектор зауважив, що Європейський Союз переважно не приймає держав із невирішеними територіальними суперечками, проте випадок Кіпру після турецької окупації 1974 року став винятком із цього правила. Саме тому, наголосив він, питання вступу України потребує зваженої дипломатичної стратегії й особливої уваги з боку європейських партнерів.

Спікер окреслив найважливіші здобутки, які перетворили Європейський Союз на один із найуспішніших інтеграційних проєктів сучасності. Передусім акцент зроблено на мир і стабільність на континенті. ЄС став механізмом примирення між Францією та Німеччиною після двох світових воєн, і саме за цей внесок об’єднана Європа здобула Нобелівську премію миру у 2012 році. Великою перемогою стало створення спільного внутрішнього ринку, який гарантує чотири основні свободи: вільний рух товарів, послуг, капіталу та людей. Європейський Союз перетворився на одну з найпотужніших економічних спільнот світу. Серед визначних досягнень також запровадження євро як спільної валюти, якою нині користуються двадцять країн, та освітня програма Erasmus, що відкрила можливість мільйонам студентів і викладачів навчатися та стажуватися за кордоном. До найвагоміших здобутків Європейського Союзу пан Коваль зарахував утвердження демократичних стандартів, захист прав людини та розвиток інституту європейського громадянства. Важливими кроками на цьому шляху стали ухвалення Хартії основних прав ЄС та запровадження Шенгенської зони в 1995 році, що забезпечила свободу пересування громадян без внутрішнього прикордонного контролю. Нині до Шенгенського простору входить більшість держав-членів ЄС, а також кілька позасоюзних країн: Норвегія, Ісландія й Ліхтенштейн.

Водночас доповідач окреслив внутрішні проблеми Євросоюзу. Серед них — «демократичний дефіцит» і віддаленість європейських інституцій від звичайних громадян; економічні дисбаланси між Північчю і Півднем; криза довіри до демократичних стандартів у деяких державах-членах, зокрема в Польщі та Угорщині. Серйозними викликами залишаються міграційна політика, інтеграція переселенців, а також зростання євроскептицизму та популізму, які послаблюють єдність Союзу. Окремо він відзначив глобальні проблеми — кліматичну, енергетичну й безпекову, що потребують нових рішень і солідарності. Розповідаючи про геополітичні виклики, лектор зауважив, що Росія бачить у ЄС свого суперника та намагається послабити його єдність, підтримуючи окремі політичні сили в державах-членах і сприяючи дестабілізаційним політичним процесам у Європі. Китай, натомість, користається економічними перевагами співпраці з Європою, але водночас прагне зменшити її політичний вплив. Сполучені Штати, попри стратегічне партнерство, іноді діють у власних інтересах, що теж створює напругу в трансатлантичних відносинах. ЄС, за словами експерта, змушений шукати баланс між економічною співпрацею, військовою безпекою і політичною ефективністю. Європейський Союз завжди змінювався в періоди криз, і саме кризи ставали каталізатором його розвитку. Сьогодні ЄС знову переживає час випробувань, і війна Росії проти України стала центральним викликом, який змушує Європу переосмислювати свою безпекову політику та шукати ефективні рішення.

Лектор наголосив, що майбутнє розширення Європейського Союзу за участі України, Молдови та Грузії неминуче потребуватиме реформи механізму ухвалення рішень. У спільноті, яка вже об’єднує 27 держав, система, де кожна країна має право вето, потребує перегляду, щоб забезпечити баланс між рівним представництвом і ефективністю управління. Він також згадав про посилення оборонного виміру ЄС і запровадження посади єврокомісара з питань оборонної промисловості, що свідчить про поступове формування спільної європейської безпекової політики. Водночас дипломат наголосив, що ці процеси — довготривалі й залежать від узгодженості дій усіх членів спільноти.

Відповідаючи на одне із запитань від студентів, пан Коваль окрему увагу звернув на внутрішні загрози демократії. Він застеріг від зростання впливу популістських і крайніх політичних рухів у Європарламенті, які підривають єдність і ціннісну основу Союзу.

— Демократія має свою слабкість — вона дозволяє існувати тим, хто прагне її зруйнувати, — зазначив лектор, закликавши захищати демократичні інститути від радикальних впливів.

Говорячи про перспективи, Зенон Коваль визнав, що шлях України до членства в ЄС буде складним і тривалим, проте цілком реалістичним за умови активної праці самої держави. Він наголосив на важливості професійної підготовки молоді, здатної працювати в європейських інституціях та представляти Україну на міжнародному рівні, формуючи її позитивний імідж і сприяючи інтеграції у спільний європейський простір.

МІОК

ІГСН

ПМВ

Пресцентр «Центр комунікацій»

EU LEAD