Запобігання поширенню коронавіусу 2019-nCoV

Реєстрація на творчі конкурси для вступу на базі ПЗСО

Студентське проєктно-конструкторське бюро: 60 років на розвиток Львівської політехніки

12 березня 2020, 12:54
Ореста Ремешило-Рибчинська, ІАРД Львівської політехніки

Наприкінці минулого року представники Інституту архітектури та дизайну, а також ті, які були причетні до формування архітектурного напряму в Політехніці, відсвяткували 60-річчя створення Студентського проєктно-конструкторського бюро (СПКБ), яке діяло від 1959 року.

СПКБ – своєрідний майданчик, де студенти мали можливість здобувати необхідні практичні навички для успішного навчання. За роки існування – до 2002 року – там вправлялися у своїй майстерності сотні студентів різних спеціальностей. За цей час напрацювали десятки індивідуальних профільних проєктів. Чимало з них вдалося втілити в життя.

Тоді виникла необхідність розширювати матеріально-технічну базу Львівської політехніки. Тож будівельно-архітектурний відділ був потрібен зокрема й щоби розширювати корпуси, будувати гуртожитки. Найвдаліші – це аудиторний корпус Львівської політехніки, спортивний корпус № 2, навчально-лабораторний корпус загальнотехнічного факультету, бібліотека зі книгосховищем, де зберігали 1,2 млн книг, навчальні корпуси для енергетичного факультету, інженерно-будівельного факультету, гуртожитки для нашого університету та для Лісотехнічного університету, Ветеринарної академії. А ще – житлові будинки, спортивно-оздоровчі табори «Політехнік» в Алушті (АР Крим), Морському, Славському, навчально-виробнича база для Лісотехніки, оранжерея для Львівського національного університету ім. І. Франка та багато іншого. Одним із найцінніших об’єктів був спортивний комплекс «Спартак», танцювально-концертна зала «Романтик». Також розробили цінний проєкт новаторських конструкцій відкритого театру в парку Івана Франка. Та, на жаль, нам його так і не дозволили збудувати.

Окрім архітектурного відділу, у СПКБ сформувалися радіотехнічний відділ, автоматизоване управління містом (АСУ), напрям метрології. Був також один закритий відділ, який працював у напрямі внутрішньої оборони, де реалізували низку проєктів, спрямованих на оборону й розробки для космосу.

Мій професійний гарт архітектора відбувався саме у СПКБ. Від другого курсу я працювала там у вільний від занять час у групі копіювальниць – вчилася проєктування, вдосконалювала архітектурну графіку, роблячи копії робочих креслень. Пригадую свою наставницю – Софію Дев’яткіну: незважаючи на те, що я вміла незле рисувати й малювати (адже до вступу у Політехніку робила спроби навчатися у Львівській академії мистецтв), працювати над виконанням копій на спеціально проолієних кальках рапідографами та рейсфедерами було доволі складно й відповідально, бо вистачало одного-двох креслень і весь лист А1 треба було переробляти. Оплата за таку роботу не була висока, але дарувала втіху й разом зі стипендією (близько 40 карбованців) щомісяця давала можливість зібрати чималу суму на літні канікули. Тоді моїм улюбленим місцем відпочинку були міста Прибалтики.

Починаючи від третього курсу й до завершення навчання в університеті я допомагала виконувати простіші креслення у групі Оксани Мойсак.

Роботи було багато. Щодня, після занять, влаштовувалася за кульман, у відведеному мені місці у 901-ій кімнаті СПКБ і, під доброзичливим керівництвом Оксани Михайлівни, пізнавала «ази проєктування вузлів». Досі з особливою вдячністю згадую ті часи, бо колеги не раз мене консультували щодо курсового проєктування. І оплата вже стала вища. Згодом мене перевели у групу Лесі Мандзюк (на жаль, нині вже покійної), де головним архітектором проєктів був Мирослав Трач. Тоді приступила до проєктування невеликих вузлів, пов’язаних із облаштуванням гуртожитків.

Завдяки старанням і добре виконаним роботам упродовж 1977 – 1981 років, всесоюзній відзнаці за перше місце у конкурсі дипломних проєктів, мене, по отриманню диплома архітектора, запросили на роботу у СПКБ.

Ніколи не забуду (про це часто розповідаю студентам) свій перший самостійний проєкт: гардеробну кімнату. Як там я не вертіла й не крутила, але вішаки-стійки не забезпечували необхідну кількість місць. Тому треба було вмонтувати спеціальні конструкції до стін. Та основним моїм питанням тоді стало – якої довжини має бути дюбель і на яку глибину потрібно його закласти вглиб стіни, щоб під вагою пальт конструкція не вирвалась. Ознайомившись зі СНиПАМи та іншими нормативними документами, пішла за порадою до старших колег. Адже під час навчання на архітектурному факультеті такого не викладали. Ми наче навчились проєктувати споруди та містечка, але не завжди лавочки чи огорожі, стежки та малі форми могли на робочих кресленнях представити.

Ще один цікавий випадок був пов’язаний із проєктуванням творчих майстерень та приміщень для студентів у Брюховичах.

Пам’ятаю настанови консультанта СПКБ Євгена Греня, вже давно покійного українського архітектора, який приїхав із Канади: «Основне пропорції! Пропорції людини – це приблизно 1,8 – 2 метри. Нарисуй собі таку труну й крути нею. Тоді всі питання – ширини сходових маршів, дверних проходів та іншого будуть розв’зані».

З особливою вдячністю Ореста Ремешило-Рибчинська пригадує настанови керівника групи (1981 – 1987рр.) Володимира Носова. У співпраці з конструктором найвищого рівня професіоналізму – Григорієм Шевчуком та настановами головного архітектора проєктів Мирослава Трача молода архітекторка зреалізувала перші професійні архітектурні проєкти та розробки.

Від 1987 до 1989 року пані Ореста працювала у групі ландшафтної архітектури під керівництвом головного архітектора Віктора Марченка. Неповторними залишились у пам’яті спільні наради з участю В. Кравцова й Т. Максим’юк та колег В. Следзя, К. Малярчука, В. Дідика, Л. Качуріної. Необхідно було у стислі терміни виконати окремі розділи до Програми благоустрою рідного міста. Кожен опрацьовував планувальні креслення з ревалоризації парків: Стрийського, Івана Франка, на вулиці Повітряній та інших…

Незабутнім для доцентки залишається привітання колег зі захистом кандидатської дисертації у 1987 році. Зрештою, завдяки напрацьованим проєктам і їх реалізації згодом вступила у Національну спілку архітекторів України.

Упродовж усього життя люди, що працювали у СПКБ, із вдячністю згадують професійне, патріотичне, віддане справі керівництво організацією – багатолітню начальницю СПКБ, нині покійну, В. Лясковську, її заступників – І. Огородника, О. Думу, С. Шаршаткіну, О.Телепа та інших.

Колектив СПКБ постійно брав участь у конкурсах проєктів для різних споруд по країні. Зокрема за перемогу трьох найкращих проєктів із облаштування території цитаделі у Львові А. Шеремета, Р. Овчарек, В. Следзь, К. Малярчук, І. Хадай і я потрапили у 1987 році за кордон – НДР, Чехословаччину, Середземноморський круїз. Там ознайомилися з пам’ятками архітектури та найкращими реалізаціями ідей митців кінця ХХ століття.

Сьогодні ми, колишні працівники СПКБ, можемо з гордістю сказати, що були членами чудового товариства творців та новаторів українського BAUHAUS.

Загалом важко в одній публікації висвітлити всі аспекти – науково-пошукової, практичної, педагогічної, освітньої діяльності цього видатного підрозділу Львівської політехніки. Вважаю, що варто організувати наукову конференцію й опублікувати матеріали з дослідження результатів діяльності СПКБ в окрему монографію, яку підготували б фахівці різних спеціальностей. Згадати всі імена і проєкти та їх реалізацію не тільки в Україні, а й за кордоном.