Запобігання поширенню коронавіусу 2019-nCoV

Реєстрація на творчі конкурси для вступу на базі ПЗСО

«Наша дума, наша пісня …»: до 206-ої річниці народин Тараса Шевченка

11 березня 2020, 11:20
Христина Бурштинська, Товариство «Просвіта» Львівської політехніки

Перш ніж говорити про музику і народну пісню, як феномен української культури, звернемо увагу на пропозицію для українців ідеологів «русского мира» на чолі з фанатичним «собіратєлєм зємель» у ХХІ ст. самоідентифікуватися. Наче чуємо зловороже: «Ідентифікуйтеся, тільки правильно, бо ми ж «один народ», а якщо не зумієте, а без нас ви ж нічого не можете, то ми готові «по-братському» прийти на допомогу, а для нетямущих то з градами, і танками». Тому радять нам запустити в Україні новий національний діалог з питань ідентичності за участі сусідів і, очевидно, Росії.

Ще раз і ще раз у ці священні для кожного українця березневі дні згадуємо безсмертні слова геніального поета Тараса Шевченка із поеми «Кавказ», написані 175 літ тому:

«До нас в науку! Ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християни: храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана …»

Ніколи не зітруться з пам’яті Шевченкові слова «Борітеся – поборете!», сказані Нігояном, коли він впав на київську бруківку від кулі московського зайди, смерть героїв Небесної сотні і тисяч наших співвітчизників, які загинули на страшній російсько-українській війні, розв’язаній, щоб прискореними темпами допомогти нам «самоідентифікуватися» чи той, асимілюватися, розчинитися у московському морі.

Підступно знищивши «Богданові статті» як основу політичного договору між Україною і Московією, московити, настановивши військові залоги по містах, вміло використовуючи незгоду між старшинами, між посполитим суспільством і заможним його прошарком, хитрістю та підкупом, а де треба, то й збройно, щораз більше скорочували самоврядність українських громад. Але найбільший натиск на Україну відбувся після програної Полтавської битви у 1709 році. Хочемо наголосити, що до XVIII ст. російської культури загалом не існувало, була культура московська, а саме слово «Росія», запозичене з грецької мови, Петру І запропонував архієпископ Феофан Прокопович, який став ідеологом реформування звироднілої московської церкви. Згодом з’явилося і слово «Малоросія», яким нарекли руські землі. Все, що тільки можна, потягли з України до Москви. Від 1709 року число студентів Києво-Могилянської академії скоротилося з 2000 до 161 особи, у Москву перевели найкращі наукові сили.

Другим трагічним ударом по Україні стало знищення Катериною ІІ Запорізької Січі (1775 р.).

«Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину…»

(«Сон»)

Так характеризував Шевченко XVIII сторіччя, яке в Європі називали «просвітницьким». Україна у цей час втратила вищу суспільну верству – вона стала російською або малоросійською. Тоді ж у вільному краї запроваджено кріпацтво.

Саме українці принесли у Московщину всю свою високу культуру. Ось як про це пише міністр освіти УНР, історик, письменник, митрополит Іларіон Огієнко: «Її (культури) вплив відбився в Москві на всьому житті: будівлях, малюванні, одязі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Усіляких ремісників діставали з України». Підкреслюється і те, що навіть власного культурного класу, який пізніше отримав назву інтелігенції, у Росії не було.

Ліквідація ж Запорізької Січі згодом призвела до того, що у Росії стало небезпечним бути українцем, а тим паче говорити на «мові».

Використовуючи Україну XVII–XVIII ст., яка була культурно розвиненішою від Московії, остання і змогла побудувати імперію.

Шевченко аналізував нашу історію того періоду так:

«Ляхи були, усе взяли,
Кров повипивали!..
А москалі і світ Божий
В путо закували».

(«Невольник»)

Кобзар добре знав історію України, в його геніальному поетичному слові відбились всі метаморфози під’яремного стану народу і загарбницька суть імперії.

«Кажуть, бачиш, що все то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…»

(«Стоїть в селі Суботові…»)

Але навіть 200-літня неволя не могла вбити сутнісних рис українця. Ось як Шевченко у повісті «Капітанша» описує свої враження від поїздки зі Санкт-Петербурга в Україну.

«В першому селі на Чернігівщині хатки вже біленькі і вкриті соломою, з димарями, а не сірі, рублені ізби. Одежа, мова, обличчя – геть-чисто все інакше. І вся ця одміна стається на протязі 20 верстов. За якусь годину ви вже почуваєте себе наче в іншій атмосфері. Принаймні я себе так почуваю щоразу, коли доводиться їхати цим шляхом.»

Задумуючись над нашою історією, над творчістю Тараса Шевченка і її значенням для утвердження Української держави, її мови і культури, не можемо оминути і його пристрасного захоплення українською піснею. Пантелеймон Куліш назвав Шевченка «троїстим музикою»: поет, маляр і співак. Він згадував про спів Шевченка на вечорі у день його весілля з Ганною Білозерською. «У той вечір такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвалися разом усі розмови і між старими, і між молодими. Посходились усі до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді мов у темному лузі серед червоної калини. І скоро вмовкав, зараз благали ще раз заспівати. А він співав і співав …Його спів став народною оперою».

П. Куліш вдало охарактеризував ситуацію, яка панувала всередині ХІХ ст. в Україні. «Суспільство, підпавши під чужоплемінну владу, неминуче деморалізується, доки беззавітно не визнає в ній охоронних засад благоустрою, або не повстане проти них зі всією енергією відчуження.» Шевченко вказав нашому народові власне такий шлях – шлях боротьби за Україну.

«Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..»

(«Стоїть в селі Суботові…»)

Про те, як захоплено ставився поет до народного фольклору та української пісні, залишили спогади Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Микола Костомаров, Варфоломій Шевченко, Юліан Беліна-Кенджицький, Варвара Рєпніна та багато інших. Ось що вони згадували.

О. Афанасьєв-Чужбинський: «Шевченко розумів сам, що народився більше поетом, ніж живописцем. Тому що під час обдумування картини «хто його зна, звідки несеться пісня, складаються вірші, дивись вже і забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось».

«Пам’ятаю одного вечора після читання поеми «Дзяди» Міцкевича, Тарас сидів, спершись ліктями на стіл і закривши обличчя. Зробили перерву. Він пішов по воду садом, співаючи одну з улюблених своїх пісень «Та нема в світі гірш нікому, як сироті молодому».

В. Шевченко: «Я не знаю чоловіка, котрий би любив наші пісні більше, ніж Тарас. Оце було як тільки ввечері вернуся я з роботи додому, зараз Тарас веде мене в садочок і давай співати... Найлюбішою піснею Тараса була «Ой, зійди, зійди, зіронько вечірняя». Скінчивши цю пісню, він зараз починав другу «Зійшла зоря звечора, не назорілася; Прийшов милий із походу, я й не надивилася.» Я наче тепер ... чую як в голосі його виливається чувство, як його пісня говорить! ... Наче тепер бачу, як інколи було під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса скотяться сльози».

Ю. Беліна-Кенджицький: «Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний снів дуже гарним і чистим голосом: «Гей, на горі там женці жнуть, А попід горою Яром-долиною Козаки йдуть»… Отож ті співи незнайомого співака чи швидше двох, як мені здавалося на слух, розколихали і мою душу. Пригадалась мені Ковалівка, моє дитинство, викохане українською піснею, і я, користуючись з того, що пані М. не було дома, затяг і собі: «Ой у лузі криниченька, орли воду п’ють, А вже ж мою миленькую до шлюбу ведуть...» Поезія і пісня зблизили нас».

З ініціативи і з безпосередньою участю Шевченка у Новопетровському укріпленні, де він відбував заслання, організовано хор, ставились самодіяльні вистави. Серед інших була комедія О. Островського «Свои люди – сочтемся», тоді заборонена. У цій виставі грав Шевченко. А. Маєвський так реагував на його гру: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарувала природа: ти і поет, і живописець, і скульптор. Та ще, як виявляється, ти і актор неабиякий».

Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у 1846 році, Микола Костомаров пише про те, що йшли вони Бібіковським бульваром у Санкт-Петербурзі після значної для нього події – його возведено в ранг професора. Вчувши цю новину, Шевченко на повний голос заспівав. Люди оглядалися, а він співав, не звертаючи уваги.

Зі спогадів княжни Варвари Рєпніної знаємо, що, прибувши на запрошення князя до них в Яготин у 1843 р., сидячи в світлиці і дочікуючись господарів, він щось собі наспівував і підігравав однією рукою на фортепіано.

Запам’ятовував тексти і слова пісень безпомилково і дуже швидко. Хоч сам любив більш сумовиті, ліричні пісні, але в його творах зустрічаються і веселі, жартівливі куплети. У самій творчості поета багато рядків присвячено співам лірників, кобзарів, молодечим забавам, вечорницям.

На питання про самостійність українського і панівного тоді російського, Т. Шевченко сам відповів: «У них народ і слово, і в нас народ і слово» Він передав нам непорушний заповіт:

«Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем’я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.»

(«Свою Україну любіть»)

Які б вітри історії не шмагали Україну впродовж століть, а народний дух залишається непохитним, воскресаючи щораз з попелу, з іскри лицарства і вільнолюбства. Як писав Великий Кобзар у творі «До Основ’яненка»:

«Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!»

(«До Основ’яненка»)