Запобігання поширенню коронавіусу 2019-nCoV

Олімпіада (додаткові бали при вступі): реєстрація

 

Ексзаступниця міністра освіти і науки, народна депутатка Інна Совсун: університет має готувати до викликів

26 березня 2020, 08:46
Ірина Мартин, Центр комунікацій Львівської політехніки

Нещодавно у Львівській політехніці побувала ексзаступниця Міністра освіти і науки, народна депутатка, викладачка Києво-Могилянської академії Інна Совсун. Під час зустрічі зі студентами вона виклала своє бачення сучасного університету, заохотила бути активними та ініціювати те, що можна змінити на рівні університету, відповіла на численні запитання.

Важливо вчити теорію

Моя улюблена викладачка з Могилянки каже, що немає нічого практичнішого за хорошу теорію. Це основа всього. Університет має бути тим місцем, де людей вчать думати, мислити теоретично – щоб вони потім уміли виконувати практичні задачі й практичні завдання. Нам часто здається, що достатньо практичних навиків, особливо з ІТ-спеціальностей. Багато студентів починають працювати на 3–4 курсі й переводяться на заочне, бо загалом не бачать сенсу в продовженні освіти. Однак часто студенти, які мають можливість швидко вийти на якийсь рівень заробітків, виконуючи порівняно просту роботу, після професійного зростання доходять до рівня некомпетентності, незнання, тому що пропустили частину фундаментальної підготовки. І це велика проблема, бо теоретичні знання знадобляться надалі, за 5 – 10 років, коли ви досягнете посад іншого рівня, іншого статусу тощо.

Університети – не лише для набуття практичних навичок

Суто практичні навички можна здобути у ПТУ. Нічого проти ПТУ не маю, це теж важлива ланка освіти, не хочу її принижувати, але університет має більшу місію й вищі завдання – готувати до складнішої роботи, до складніших викликів. Університет стає місцем формування пошуку правди. У пострадянському світі зі зрозумілих причин університети залишаються вкрай закритими інституціями, де часто відбуваються складні дискусії.

Останній рік перед парламентом я жила у США, працювала в університеті Берклі, що належить до п’ятірки найкращих у світі, досліджувала там питання їхньої вищої освіти. Цьому університету характерне постійне активне політичне, культурне, соціальне життя. Там студенти зустрічаються з політиками, культурними діячами, дискутують з ними.

Натомість у нашому суспільстві мало місць і локацій, де важлива конструктивна правдива дискусія, а саме – університети мають виконувати функцію раціонально базованої дискусії. І через науковий пошук, і через дослідження вишукувати та знаходити відповіді на складні запитання. Як заходжу в університет, то дивлюся на дошку оголошень. Коли вона за склом – це означає, що ні студенти, ні викладачі не можуть самі почепити оголошення, тобто ініціювати щось. Тому до університету треба мати менш прагматичні вимоги, бо який університет – таке наше суспільство.

Тут – вакцина проти популізму

Моя відповідь на запитання, навіщо у ХХІ столітті вчитися в університеті: тому що суспільство без нього не може існувати. Так, університети неідеальні, вони мають багато проблем. Але я хотіла б, щоб не було тенденції поспішних рішень йти на курси програмування, щоб за три місяці почати заробляти у доларах. Програмувати навчать швидко. Завдання ж університету – навчити вас думати, аналізувати, аргументувати свою позицію. Ми бачимо зараз у політичному світі, як це важливо, коли такого вміння бракує. І суспільство виявляється не готове до того, щоб раціонально критично мислити. Найкраща вакцина проти насаджування нераціональних популістичних ідей має бути в університеті. Ваша місія – виконувати її не тільки заради себе, а заради суспільства.

Відповіді на запитання

– Ваше ставлення до дуальної освіти?

– Освіта має багато вимірів і багато завдань. Набуття навичок – одне з них. Дуальна освіта – це важливо, але треба зрозуміти, для яких спеціальностей такий принцип буде ефективно працювати, а яким спершу потрібна серйозна фундаментальна теоретична підготовка. Треба дивитися на формат, на програму, на її завдання, бо університет має і програму формування критичного мислення, і фундаментально засадничої наукової підготовки.

В Європі дуальна освіта більше поширена у коледжах. Це не типово для університетів, де передбачено фундаментальну ґрунтовну освіту, яка має з часом виходити на належну практику, стажування. Але я не кидалася б у крайнощі, бо правду зазвичай треба шукати посередині.

– Що думаєте про нове формування бюджету в університеті?

Стару систему треба було змінювати, бо вона незрозуміла, непрозора. До прикладу: чому в різних університетах на підготовку того самого фахівця витрачають різну суму? Чому, маючи приблизно однакову кількість публікацій у міжнародних виданнях, різні університети мають різне фінансування на одного працівника?

Нова система – не ідеальна, але це крок уперед. Ще 5–6 років знадобиться на її підлаштування, корегування. Як на мене, важливо, щоб окреме фінансування й розподіл був на фундаментальні видатки.

– Турбує низький рівень знань вступників, тобто, очевидно, що слабшає рівень шкільної освіти.

Падіння рівня знань має дві причини. Перша – криза у середній освіті, бо у школі дітям нецікаво, програми перенасичені. Найновіші дослідження показали, що 36% 15-річних школярів не знають математики на базовому рівні. А друга проблема – коли в університеті кількісний показник перекриває якісний. За статистикою, тепер випускається 220 тисяч одинадцятикласників, а 2006 року їх було 500 тисяч, тобто маємо демографічну яму. Натомість кількість студентів зростає, на комерційне навчання потрапляють студенти зі 110 балами. Колись з таким рівнем знань годі було мріяти про університет. Тому це питання треба переосмислювати, збільшувати прохідний бал до 150 – 160-ти.

– Чи кількість публікацій у закордонних виданнях впливає на зростання економіки України?

Країни, де розвивається наука, мають кращий економічний розвиток. Наука формує ідеї. Наукові дослідження, лабораторії треба фінансувати.

– Чи розумно вимагати у студентів рефератів на 40 сторінок, вивчення давно застарілих дисциплін? У цьому розпорошуванні – причина того, що студенти списують…

Ці питання не розв’яже ні МОН, ні Верховна Рада. З цим треба звертатися до свого керівництва. Я, скажімо, як викладачка не вимагаю, щоб студенти строчили великі реферати, вставляли туди чужі цитати, опрацьовували їх. Мені достатньо 3–4 сторінок професійного есе і 10–12 сторінок дослідницької роботи, але це має бути суто власна робота. Аналогічно з дисциплінами. Американські студенти на семестр мають 4–5 дисциплін. Якщо їх більше, то закономірно, що на частину забиваєш, списуєш, плагіатиш… Щодо дисциплін на вибір, то не бійтеся вибирати те, що хочете, навіть якщо на кафедрі наполягають на виборі без вибору.

Щоб розв’язати питання академічної доброчесності, треба формувати іншу культуру, інше середовище. Якщо наші студенти вважають, що непорядно не допомогти однокурсникові, тому дають йому списувати, то американці, ставши свідками списувань, можуть заявити у поліцію, бо переконані, що толерувати списування – це робити собі гірше, бо від того страждає репутація всього університету, котра впливає на дальші життєві шанси.

– Чи можуть студентам викладати лише теоретики, відірвані від реалій фаху?

Мусить бути поєднання. Є дисципліни, де треба більше теорії, наприклад, політична філософія, математика, а є дисципліни, коли без практичного досвіду важко. Дуже гарно це поєднано у медуніверситетах, коли перші три роки вивчають базові дисципліни, а наступні три – клінічні, з медиками-практиками. Практика – це дуже добре, але коли викладатимуть лише практики, то у викладанні бракуватиме наукового підходу. Ті викладачі, хто провадить наукові дослідження, мають що розповісти. Викладачі-практики розкажуть, як що працює, але чи спроможні вони узагальнити свій персональний досвід? Чи дадуть вам систему мислення? Тому найкраще – комбінування. Викладач повинен мати певне джерело компетенції, бо якщо до вас приходитиме практик і розказуватиме байки зі свого досвіду – це цікаво, але це не університетська освіта. Тому я би це не узагальнювала.

– Яке, на Вашу думку, сьогодні найсправедливіше оцінювання студентів?

Не думаю, що є єдине універсальне рішення цього питання, бо багато залежить від спеціальності, від програми. Я викладаю дисципліни суспільного блоку, де неможливо давати тести з готовими варіантами відповідей, адже потрібно побачити логіку, аргументацію, виклад. Тому мої студенти пишуть письмові роботи. За семестр викладач більш-менш вивчає студентів. Далі ти отримуєш їхні есе чи дослідницькі роботи і знаєш: ну, цього семестру той студент працював, а той – ні. Гортаєш швидко роботу й ставиш оцінку. І на якомусь етапі такого пролистування робіт я вирішила приймати не підписані, а лише пронумеровані письмові роботи. Розшифрування нумерації знають лише студенти. Вони когось обирають поміж собою, щоб він це пронумерував. Я ж дізнаюся прізвища після оцінювання. І першого року, коли запровадила це, то найвищий бал отримав студент, який весь семестр промовчав. Він тихий, спокійний, не дуже долучався до дискусії, але найкраще виклав тему в усіх параметрах оцінювання: за структуру роботи, за посилання на джерела, за знання літератури тощо. І я зрозуміла, що анонімно оцінювати – справедливіше й прозоріше.

– Чи передбачене оцінювання роботи викладачів?

– Чи у вашому університеті оцінюють предмет після завершення курсу? Це найпростіший спосіб, який використовують у світі. Він вже багато де діє у нас. Мої студенти мене теж оцінюють. На завершення курсу, до отримання оцінки, вони анонімно заповнюють анкету, де пишуть, що їм сподобалося, а що – ні. Вимагайте цього. І якщо студенти скажуть, що певний курс був ні до чого, то це має стати підставою до перегляду програм. Найважливіше – конструктивна дискусія.