Розповідає Оксана Воробець, випускниця Національного університету «Львівська політехніка», екс-учасниця театру «САД», велопрощ, реколекцій, спільних відпочинків, організованих Центром Студентського Капеланства:
– В мене завжди була велика духовна пустка, жага до спілкування з адекватною молоддю, без бухла, сигарет і наркоти, де можна було не тільки «прожигать время» в тусах і клубах, а робити щось соціальне, корисне, хороше, хотіла знайти однодумців, компанію для подорожей, друзів.
До капеланства я «тусила» зі свідками Єгови, власне тому, що там була ця адекватна молодь, нормальні здорові хлопці і дівчата, з якими можна було поговорити на духовні теми. Але коли нарешті мені омана з очей зійшла, звісно не без допомоги мами, яка доклала чималих зусиль, аби витягнути мене, я зрозуміла врешті-решт, що це секта, і тому була в пошуках... спільноти. І в капеланстві я її знайшла.
Все почалось у далекому 2013 році із пропозиції бути ведучою на M&D-вечірці. Після неї зав’язалось багато нових знайомств. Поступово ми з однокімнатницею Марічкою почали частіше приходили на зустрічі щовівторка і навіть стали учасниками студради, з’їздили до Унева на реколекції.
Такий духовний досвід я отримала вперше, раніше я, звісно, чула про реколекції і не раз, але й гадки не мала, що це може стати таким приємним і корисним проведенням часу. А ранкові служби – то взагалі! Атмосфера напівтемряви і містики: освічувався лише вівтар, студенти тілом присутні, а душею ще витали в снах…
Наприкінці різдвяних свят 2014 року ми їхали до Києва (до речі, це перший мій візит до столиці) з Вертепом. Були у Блаженнішого, побували навіть на Майдані, тоді мирно було, а як повернулись додому, знову почались мітинги і заворушення. Поїздка мені дуже сподобалась, а коло спілкування в капеланстві розширювалось…
Також була «Золота Підкова Львівщини», підйом на Говерлу – перший мій похід в гори – на платформі. Восени 2014 року брала участь у велопрощі в Страдч, згодом в Раковець. Влітку також був сплав по річках Опір і Стрий, дегустація вин і екскурсія в Мукачево та Ужгород, похід у філармонію. Відвідувала уроки, які організовували о. Юрко та Володимир Чупрін на площі Міцкевича.
У капеланстві я ставала очевидцем «чуда» і не раз, коли круті ідеї, задуми, що були не під силу реалізувати одній людині, ставали можливими завдяки спільним зусиллям. Прийшло розуміння, що церква, передусім, це – люди, і кожен є відповідальним, бо в якийсь певний момент навіть дріб’язковий вчинок може відіграти важливу роль…
Чим я завдячую капеланству?.. У капеланстві тебе приймають таким, яким ти є, з усіма твоїми «+» і «-», і саме це прийняття, без осуду і критики, а також робота у команді, дозволяють побачити в собі всі «косяки», а в подальшому – і пропрацювати.
Прихід в студентське капеланство розбив мої стереотипи вщент! Я була в шоці, що духовенство може бути таким відкритим до спілкування з молоддю і, водночас, що є молодь, якій цікаві вищі цінності, добро, яка готова діяти на спільне благо, творити зміни.