Для Ірини Ключковської, директора Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою, функціональні обов’язки стали продовженням активної просвітницької роботи.

– У «Просвіту» потрапила не випадково, адже це було втіленням ідей, що плекала моя родина з татового і маминого боку, – говорить Ірина Михайлівна. – Батькову родину було виселено під час операції «Вісла». Дідо був січовим стрільцем, а тато ще дитиною – зв’язковим УПА. Історія родини по маминій лінії – дуже трагічна, бо фактично вся пішла під корінь. Частина родини опинилася на Соловках. Під арешт взяли мого діда, вчителя за фахом, родом з Тернопілля, великого патріота і діяча ОУН. Його спочатку переслідували поляки (був в’язнем «Берези Картузької»), а у вересні 1939 року його заарештували більшовики, відтак він пройшов усі кола пекла на засланні, де й загинув. Навесні 1940 року вивезли до Казахстану мою бабцю з двома дітьми (моїми мамою і дядьком, який прийняв лик святого у моїй родині, бо після катівень і тюрем залишився навічно у тих землях). Тому, коли постала Незалежна Україна, питання не стояло: бути чи не бути в українських патріотичних громадських організаціях.

– Пані Ірино, Ви дуже енергійна, ініціативна, жертовна жінка: як і колись, так і тепер багато робите не за своїм обов’язком, а за покликом душі й серця…

– Мабуть так, бо моя родина ніколи не стояла осторонь тих процесів, що відбувалися в роки застою. Ми були дуже близькі з родиною В’ячеслава Чорновола й Атени Пашко. Був час, коли у нас зберігалися деякі матеріали «Вісника». На початках членство в університетській «Просвіті» було для мене доволі не просте, адже я працювала на кафедрі іноземних мов, де була дуже специфічна атмосфера. Та в якийсь момент я зрозуміла, що не вступлюся з того шляху. Дуже добре пам’ятаю це дивовижне відчуття легкості, коли зникає страх. Здавалося, що у мене виросли крила. Отак крок за кроком разом з іншими просвітянами (у Львівській політехніці це дуже потужна організація) ми робили фантастичні речі. Мені випала місія очолювати культурно-просвітницьку комісію. Всі свої справи ми робили спільно, працювали як один організм, відчуваючи радість і задоволення від добре зробленої роботи.

Христині Бурштинській, голові університетської «Просвіти», вдалося створити потужне просвітянське середовище. Її заслуга і в тому, що впродовж 30 років вона вдало гасила непорозуміння, які виникали, стимулювала особистим прикладом до діяльності, і ми й далі працюємо як одне ціле, а Політехніка є чи не єдиним університетом в Україні, якому вдалося зберегти «Просвіту» і не розгубити наші спільні здобутки. Так, нас стало менше. Ми опинилися в зовсім іншій ситуації. Але для мене й досі є дивиною те, як просвітницька робота органічно злилася з моєю професійною діяльністю. Відтоді, коли очолила інститут, ідея просвітництва стала домінантною, адже всі наші публічні заходи – просвітницькі. Мені нині навіть важко розмежувати громадську і професійну роботу, так вони органічно поєднані.

– Те, що Ви робите малими силами, не всяким великим інституціям під силу…

– Так, люди, які приїжджають до нашого інституту, дуже дивуються, що малими силами робимо таку велику справу. Мені вдалося сформувати команду, яка поділяє мої цінності, що також стали сенсом і їхнього життя. Спільно ми робимо наші ідеї «живими», намагаємося, щоб нашу діаспору прийняло українське суспільство, щоб воно стало частиною українського соціуму, а держава нарешті зрозуміла, що, прямуючи до Європи, утверджує своє українство значною мірою завдяки українській діаспорі. Чи нам це вдається? Думаю, що так. Початки були досить складні. 15 років тому, коли прийшла в інститут, про нього мало хто знав навіть у Політехніці. На щастя, наша робота таки дала результат: нині нас знають, цінують роботу моїх колег. Завдяки нашим конгресам, форумам, симпозіумам вдалося поглибити й утвердити співпрацю з найавторитетнішими структурами української діаспори, сотнями українських громад. Нам пощастило, що у Львівській політехніці і за її межами маємо багато однодумців. Звичайно, нині наша робота набирає інших форм. Вона стала глибшою, дає відповіді на ті запити, які отримуємо з діаспорних середовищ «старої» і нової генерації. Щоб наша праця була ефективна, використовуємо різний ресурс.

– Відверто кажучи, Ваш інститут виконує функції держави…

– Нам багато хто говорить, що ми взяли на себе цю місію. Це дуже непросто та своїми діями змушуємо всю державну «машину» рухатися назустріч світовому українству. І самі не стоїмо на місці: розвиваємося, йдемо вперед. Ось наприкінці січня 2019 року на стратегічній сесії Світового Конгресу Українців у Києві підпишемо новий меморандум про співпрацю з ними. Це свідчить, що нашу роботу за кордоном шанують. Тішимося, що після Революції Гідності відбулися великі зрушення у ставленні до світового українства. Регулярними стали зустрічі керівників СКУ із Президентом, Верховною Радою. Наші дипслужби тісно співпрацюють із закордонними українцями. А ще пару років тому ситуація була зовсім інша.

– Пані Ірино, знаю, що працюєте не задля винагород, і все ж їх маєте. То як їх сприймаєте?

– Для мене цілковитою несподіванкою стало нагородження орденом Княгині Ольги. Торік я (єдина з України) дістала найвищу нагороду СКУ – медаль Святого Володимира. А ще я – заслужений працівник освіти, лауреат премії ім. Ірини Калинець. Вважаю, що ці нагороди є досягненням всього колективу однодумців і, звичайно ж, кредитом довіри до нашої роботи.

– У Вашій родині росте гідна зміна….

– Так, маю двох дітей – Ярину і Маркіяна, троє онуків. Вони живуть і працюють у Києві, там здобули й вищу освіту. Я пишаюся своїми дітьми. Ярина – одна із найкращих фахівців в Україні з питань стратегічних комунікацій. Син як юрист теж досягнув дуже багато у своїй професії. Моїх дітей цінують, шанують. А мене, як маму, тішить, що мої діти, опинившись у російськомовному Києві, зуміли не лише зберегти свою мову, а й стали носіями українства, українізували дуже велику частину киян. Для мене важливо, що діти не лише сповідують родинні традиції, а й привчають до них своїх дітей. Тішуся, що мені вдалося виростити і виплекати не тільки добрих, порядних, чесних, професійних людей, а й патріотів України.

– Де черпаєте наснагу?

– Сама не знаю. Ідеї народжуються самі собою, хоча зреалізувати їх усі неможливо. Крім цього, мій колектив мене абсолютно підтримує. Я не лише керівник, а рівноправний гравець команди. Звичайно, дбаю про добрий психологічний клімат у колективі, бо це дає нам силу. Тепер готую собі заміну, бо хочу, щоб усе закладене нині мало своє логічне продовження в майбутньому.