Мене, як журналіста, завжди цікавили і приваблювали люди (переважно із сільських родин), які «самі себе зробили», які чогось вагомого досягли у житті самотужки – без заможних батьків і родичів, без впливових покровителів, які у своїй кар’єрі не перестрибували через кілька сходинок, а набирали висоту повільно і впевнено, як потяг на карпатському перевалі. До таких людей належить і Володимир Крайовський, проректор Національного університету «Львівська політехніка» з навчально-виробничої роботи, кандидат технічних наук. Йому нині виповнюється 55 років.

Чудовий, як на мене, вік. Є ще запас сил, енергії і водночас – досвід, знання, коли можна порівняти і дещо згадати. Володимир Ярославович не любить гучних святкувань, банальних тостів. Але напередодні ювілею, перед тим, як взяти короткочасну відпустку, погодився розповісти про своє життя-буття.

– Отже, народилися Ви...

– 2 грудня 1961 року в селі Деревляни Кам’янко-Бузького району на Львівщині у родині колгоспників. Мої батьки ніколи не обіймали керівних посад, тяжко працювали на землі. Тато Ярослав Максимович мав чотири класи освіти і трудився переважно на тваринницькій фермі, обслуговуючи транспортери. Влітку, під час жнив, був помічником комбайнера, щоб заробити зайву копійку. Пригадую, що він, прийшовши з роботи, був таким втомленим, що засинав прямо у кріслі. А жіноча доля на селі ще важча. Мама Ганна Пилипівна трудилася у ланці, мала ділянку цукрових буряків, вибирала льон. Я, брат і сестра постійно допомагали мамі на тих ділянках, змалку розуміючи і відчуваючи, яка то пекельна праця. А ще на маминих плечах тяжіла домашня господарка. Якось давали собі раду, був такий час, коли тримали дві корови, теля, бичка на відгодівлі, мали й коня. Мусів з татом косити, громадити сіно, ходити до лісу на заготівлю дров.

Тато 15 років будував хату. А коли завершив, ми всі троє дітей повилітали з батьківського гнізда. У нашому селі не було десятирічки, і я після 8-ми класів вирішив вступити у Львівський технікум промислової автоматики на спеціальність «Електронно-обчислювальні машини». Закінчив його на «відмінно». Це розкривало перспективу вступити до Львівської політехніки. Та вирішив не поспішати, а спочатку трохи попрацювати на виробництві й піти служити в армію.

– А Ви не боялися армії?

– Навпаки! У нас в селі на тих, хто не служив в армії, дивилися з підозрою. Пригадую, якими гучними були проводи до війська. Служив у навчальному підрозділі в Новгороді. В армії мене запримітило керівництво, бо за плечима був технікум. Дослужився до заступника командира взводу, старшини запасу. Звільнившись з армії, пішов на підготовчі курси Львівської політехніки. 1984 року вступив на факультет автоматики, як і в технікумі на ту саму спеціальність. Наш факультет, а також радіотехнічний вважалися тоді найпрестижнішими. Тих, хто відслужив армію, було обмаль, тому в деканаті нас вважали людьми зрілими, самостійними і відповідальними.

– Є такий вислів «бідний студент»...

– Я не був бідним студентом. Намагався якомога менше «тягнути» з батьків. Починаючи з першого курсу, працював одразу на трьох роботах. Був двірником в одному із гуртожитків. Прокидався о 5-тій ранку і хвилин за 20, намахавшись мітлою, мав чисту територію. У другому навчальному корпусі виконував найпростіші столярські роботи. А у другій половині дня разом з хлопцями йшов на завод «Львівприлад» прибирати стружку від верстатів. І все якось встигав робити. Добре вчився. На другому курсі мене обрали головою профбюро факультету. Згодом, на 4-тому курсі, голова профкому студентів університету Василь Лакуста запропонував мені стати його заступником. Наступна сходинка кар’єри – голова профкому студентів і аспірантів. Це 8 років мого життя. А потім ще 8 років був на посаді директора університетського студмістечка, яку мені запропонував проректор з адміністративно-господарської частини світлої пам’яті Станіслав Жерновий, котрого багато хто із львівських політехніків згадує добрим словом. Його підтримав ще один проректор Василь Козик, який відповідав за поселення у гуртожитки (нині він завідувач кафедри в Інституті економіки і менеджменту).

– Окрема сторінка Вашого життя – робота у студентських будівельних загонах...

– Чотири рази я працював у складі будзагонів: двічі – у технікумі і стільки ж – в інституті. У Львівській політехніці на той час був такий елітний будзагін імені Василя Рагузова. Це студент-заочник інженерно-будівельного факультету Львівської політехніки, один з перших цілинників. Він загинув у степу, заблукавши в зимовій завірюсі. У другому навчальному корпусі була аудиторія його імені. Наші студенти працювали переважно у Тюменській області. 1986 року ми збиралися до Казахстану, де, власне, і загинув першоцілинник Рагузов. Але трапилася страшна аварія на ЧАЕС, і десь у липні нас скерували будувати оселі для переселенців із Чорнобильської зони в селі Мар’янівка на Київщині.

– Ви тоді знали, що можете «нахапати» зайвих рентгенів?

– Нас попередили, щоб не пили воду з колодязів, не їли жодної місцевої городини чи фруктів. Але хто з нас, молодих, думав тоді про якусь небезпеку?..

– Пригадую колись популярну пісню – «А я їду за туманом». Ви їхали за «туманом» чи за «довгим карбованцем»?

– Для мене на першому місці була, справді, романтика. Це була чудова школа колективізму, життєвого гарту. Добирали студентів у будзагони дуже прискіпливо, брали переважно сільських хлопців, звиклих з дитинства до фізичної праці. А «довгого карбованця» зовсім не соромилися. Бо це було зароблено тяжкою працею. Ми були горді тим, що із сибірського Сургута могли привезти щонайменше тисячу карбованців – поліпшити своє життя і ще батькам допомогти.

– Своєрідний будівельний загін заніс вас навіть у... США!

– То була цікава історія. У студентському профкомі я опікувався студентами-афганцями. Таких у нас було 27 осіб. Вони якимось чином встановили контакти з американцями, які воювали у В’єтнамі. Ті запросили наших афганців до США. В одну з поїздок випала нагода і мені прилетіти у Чикаго. І саме там мені спало на думку припинити своє стажування і підзаробити грошенят на будовах цього міста. В університеті я мав зарплату 130 рублів, жив у гуртожитку, перспектив на отримання квартир жодних. Будівельним бізнесом в Чикаго заправляли поляки. Працювали по 12 годин, раділи, коли була робота і в неділю. Я займався електрикою, але життя примусило опанувати усі будівельні роботи. Як підсумок мого американського заробітчанства – куплені у Львові квартира та автомашина. А ще пригадую, у Чикаго я купив для свого сина Романа найкрутіший на той час комп’ютер «Пентіум-4». До речі, він зараз працює віце-президентом однієї з найбільших IT-компаній України, є кандидатом технічних наук. Його запрошували до нас викладати, але він не має на то часу...

– Порівняно недавно Ви захистили кандидатську дисертацію. Але знаю, що Ваш шлях у науку був дуже навіть непростим...

– Справді, моя наукова траєкторія дуже звивиста. Десь на останньому курсі я потрапив в поле зору тоді одного з наймолодших докторів технічних наук Володимира Пасічника, який згодом став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки. Він тоді створив потужну творчу групу з розробки моделей баз даних. Залучив кращих випускників з Львівської політехніки та університету імені І. Франка, котрі мали ґрунтовні математичні знання. Це були Тарас Кіцмей, Ярослав Любінець, Юрій Грабовецький, Андрій Берко, Юрій Тавпаш та інші. Згодом вони засновували компанію SoftServe, захистили дисертації, очолили кафедри, стали успішними людьми.

Я теж влився у цей колектив, який виконував госпдоговірні роботи. Виконували замовлення перших інтермаркетів, промислових підприємств Львівшини. Під керівництвом професора Володимира Пасічника я підготував кандидатську дисертацію з баз даних, але не захистився, бо захопився роботою у профкомі, потім – у студмістечку. Відтак, наука відійшла на другий план. Потім була підготовлена ще одна дисертація під керівництвом професорів Наталії Шаховської та Василя Литвина.

Але в одну річку двічі не вступиш! Невдовзі доля звела мене з доктором технічних наук, професором кафедри захисту інформації Володимиром Опанасовичем Ромакою. Його докторська дисертація присвячена проблематиці «Фізичні засади розроблення термометричних елементів на основі інтерметалічних напівпровідників». Він вирішив втягнути і мене в орбіту своїх зацікавлень. Я йому сказав, що мене цікавить така наука, яку можна «помацати» руками, яка має вихід на реальне виробництво. Через п’ять років я її успішно захистив. А нещодавно затверджено тему моєї докторською дисертації. І знову моїм науковим консультантом буде професор Володимир Ромака. Планую її захистити не пізніше 2019 року, якщо мене не захопить якась нова цікава справа, як було у випадку з кандидатською дисертацією.

– А тепер настав час запитати, як і коли Ви стали проректором?

– Це сталося тоді, коли Юрія Ярославовича Бобала 2007 року вперше обрали ректором Львівської політехніки. Я тоді працював директором студмістечка. Ось він і запропонував мені обійняти посаду проректора з навчально-виробничої роботи. Я взяв на роздуми два дні, вирішив зважити усі «плюси» і «мінуси», бо, чесно кажучи, тоді ця структура була значною мірою розбалансованою.

– Гадаю, що Ви взяли на свої плечі великий тягар...

– Нині Львівська політехніка – це 108 окремих будівель, з них 29 навчальних корпусів, 15 гуртожитків, 15 котелень, 4 бази відпочинку. Під моїм керівництвом трудяться майже тисяча осіб – будівельників, сантехніків, електриків, комендантів корпусів, охоронців, прибиральниць. Коли нам є чим дихати, ми не замислюємося над тим, чи існує повітря навколо нас. Так само з роботою господарських служб. Про них згадують лише тоді, коли щось стається: зникає світло, протікають дахи, коли холонуть батареї чи вчасно не прибирають сніг... Хоча наша робота не зводиться лише до аварійного латання дірок. Разом з ректором, усім керівництвом університету беру найактивнішу участь з розробці стратегії розвитку матеріально-технічної бази, її модернізації, реалізації інноваційних проектів, залученні іноземних інвестицій.

– Як на мене, робота Ваша не лише нервова, а й не вельми вдячна. Як Ви думаєте, не шкодує ректор Юрій Ярославович Бобало про той свій вибір?

– Це треба його запитати. Принаймні, після другого обрання ректором Юрій Ярославович вдруге підписав зі мною контракт.

Я досить критично оцінюю свою роботу, не так-то просто вирішити усі болючі питання в умовах обмеженого фінансування. Ректор глибоко знає усю нашу господарку, розуміє, що далеко не все залежить від мене особисто. Мушу сказати, що за весь час нашої спільної роботи ректор жодного разу не підвищив на мене голос. Ми нерідко дискутуємо з ним щодо пріоритетності виконання тих чи інших будівельно-ремонтних робіт. Я обстоюю свою думку, він – свою, але останнє слово – за ректором.

До речі, ми майже одночасно з Юрієм Ярославовичем дійшли думки про те, що серед кількох комісій Вченої ради університету мала би бути окрема планово-бюджетна комісія, котра, зрештою, вже створена. Чим більше буде задіяно людей – економістів, фінансистів, будівельників, архітекторів – тим оптимальнішим і ефективнішим буде процес забезпечення нормальної життєдіяльності такого складного «організму» як Львівська політехніка.

– Я не раз спостерігав, як швидко Вам доводиться ухвалювати рішення. І Ви це робите дуже спокійно, нерідко з почуттям гумору.

– Тримати життєву рівновагу мені допомагає спорт. Це у мене ще із сільської школи. Наше село, на відміну від інших, було не стільки футбольним, як волейбольним. Надаю перевагу ігровим видам спорту. Тепер захопився міні-футболом. Щонайменше тричі на тиждень плаваю. Інакше не зміг би витримати шалений ритм такого динамічного і цікавого життя в нашому університеті, який днями святкуватиме своє 200-річчя. Звісно, це додало всім нам чимало турбот. Але, вважаю, ми повинні гідно відзначити цей знаковий для Львівської політехніки ювілей.