Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Від прабабусі – до внучки: викладач Інституту архітектури Олександра Дида відтворює старовинні художні традиції

16 квітня 2018, 08:22
Катерина Гречин, тижневик «Аудиторія»

Асистент кафедри архітектурного проектування Інституту архітектури Олександра Дида гідно продовжує свій рід: відтворює старовинні художні традиції, створює нові мистецькі твори і передає своє вміння молодшому поколінню.

Її прабабуся по батьковій лінії – Юліанія з П’ясецьких, закінчила учительську семінарію та курси малярства і килимарства в Осипа Куриласа та сестер Кульчицьких. Творчу стезю обрав і дідусь Олександри Андрій Рудницький, який став відомим українським архітектором. Свого часу очолював кафедру містобудування Львівської політехніки, був членом Української академії архітектури, головою Львівської організації Спілки архітекторів України, створив багато цікавих архітектурних проектів. Мама Ірина – доцент кафедри дизайну та основ архітектури.

– На мій вибір фаху, безперечно, великий вплив мав дідусь, – розповідає Олександра. – В дитинстві я бачила, як він проектує, пише. На його столі завжди було багато книжок із архітектури, лежали різні, часто й студентські творчі проекти. Коли у нього була хвилька часу, клеїв для мене будиночки для ляльок та іграшок (він дуже любив працювати з папером). Згодом я теж активно долучилася до цього процесу, тож наша квартира була постійною майстернею. Важливо, що й мама ніколи не обмежувала мене у виборі творчих захоплень. У неї є дуже гарні акварелі (зараз більше часу віддає науці і викладацькій роботі), однак її картини не раз були на виставках викладачів інституту.

Олександру цікавлять різні види мистецтва, тому часто експериментує. Спочатку з дідусем ліпила різні будиночки, далі вдалася до пластиліну, пластику, з якого можна було випікати різні фігури, до в’язання. Але не светрів чи спідниць, а відразу почала творити об’ємні «м’які картини» («це дуже м’який матеріал, з якого можна зробити все, що захочеш»). Перша виставка відбулася 2015 року в приміщенні Львівського відділення Національної спілки архітекторів України (Пороховій вежі), друга через рік – в обласному художньому музеї Івано-Франківська. Відгуки відвідувачів були схвальні.

– Це надихнуло мене на продовження роботи у цій техніці, тож нині збираю експонати на наступну виставку, – говорить майстриня.– Мої в’язані картини добре сприйняли й викладачі кафедри дизайну, художники, мої колеги, адже всі вони вперше побачили таке «м’яке» мистецтво, його цікаву інтерпретацію, веселу колористику. Тематика моїх «картин» дуже різна: тут і архітектура, і фантастика, і народні мотиви. Розвиватися моїй творчості дуже допомагає мій фах, адже я мушу вміти і конструкції порахувати, і об’єкт та композицію продумати, щось зліпити в об’ємі. У цьому вимірі робота архітектора – універсальна. Мені взагалі більше подобається теоретична, наукова праця, то й думаю її продовжувати.

– Окрім в’язання і ліплення маєте ще якість уподобання?

– Так, ними стали писанки, якими захопилася ще в дошкільному віці, коли мама відвела мене в гурток писанкарства до нині покійної Лесі Саноцької. Мені цей процес дуже сподобався (вдячна батькам, що забезпечили мене нормальним інструментом, гарними фарбами, яйцями, терпіли постійний балаган у хаті). Великий вплив мала й книжка «Українська народна писанка» відомої писанкарки Віри Манько, тому спершу орієнтувалася на народні взірці. Вдячна моїй вчительці з гімназії пані Ірині Вах, чудовій писанкарці і просто гарній людині. Традиційно із товаришками щороку перед Великоднем збираємося у мене вдома і пишемо писанки.

– Кожна писанка містить у собі якийсь певний код. А як у Вас?

– Все залежить від того, над чим працюю. Якщо відтворюю народні мотиви, то там він є. Останній рік у мене видався якийсь авангардний: «народжуються» абстрактні писанки, навіть з’явилися квіти. Експериментую, бо вважаю, що писанка має розвиватися й відповідати сучасним тенденціям у мистецтві.

– Творчість впливає на стан душі?

– Аякже. Коли на душі тяжко, саме творчість виводить із того стану, навіть на рівні фізичних відчуттів. Добре, що мама мене ніколи ні до чого не схиляє (лише радить), не змушує щось робити. Вона дуже мудра жінка: ні до чого не спонукає і нічого не забороняє. Час від часу малюю, але це менш приваблює. Після захисту кандидатської дисертації зробила для себе релаксацію у вигляді кількох ляльок з пластику. Кожна з них уже має свою назву. Вони сидять вдома і виглядають мене з роботи. Мені це приємно.

– 29 березня у Пороховій вежі відкрили Вашу персональну виставку писанок «Розмальована весна». Що відчували?

– Хвилювалася, бо це моя перша виставка, на якій представлено 150 писанок, створених у 2002– 2018 роках у восковій техніці і в техніці витравлювання. Розумію, що писанкарі, які спеціалізуються на цьому мистецтві багато років, готують об’ємні виставки, я ж виставила лише те, що в мене залишилося. Загалом, тішить, що мої писанки подобаються глядачам.

Як відзначили відвідувачі виставки, авторка по-своєму підійшла до колористики і візерунків, які в неї осучаснюються. Тож завітайте на «Розмальовану весну», подивіться по-новому на традиційну писанку, поміркуйте про можливі шляхи її розвитку і отримайте цілу пригорщу гарного весняного настрою.