Запис вебінару «Особливості вступної кампанії 2017 року»

Священик у мантії випускника Політехніки: отець Іван Колтун отримав в Університеті диплом магістра

6 червня 2017, 15:44
Ірина Мартин, тижневик «Аудиторія»

Чи ви часто зустрічаєте священиків, які продовжують навчання де-інде, а не лише на богословських студіях? Особисто я таких досі не знала. Хоча мій співрозмовник запевняє, що тепер багато його колег вчаться. Нещодавно парох із відпустового місця Страдч, що на Яворівщині, отець Іван Колтун отримав у Львівській політехніці диплом магістра з практичної психології.

Отець Іван – випускник Львівської духовної семінарії і водночас філософсько-богословського факультету ЛБА (тепер УКУ). 14 років служить у церкві с. Страдч.

– Чому я вирішив вчитися на психології? Для мене як для священика відпустового місця викликом стало те, що зустрічаю багатьох вірян, які приходять із різними проблемами – не лише духовними, а й психологічними. А ми не завжди вміємо їх розпізнати.

– Як це відбувається?

Маючи психологічні проблеми, людина впевнена, що її опанував злий дух, шукає священика, який читає молитви екзорцизму (спеціальні молитви на вигнання злого духа – ред.). Тим часом проблема поглиблюється. Екзорцист вимучується, не знаходячи ніякого опануванням нечистим, а людина не може знайти відповіді.

– Де шукати ту відповідь?

– Насправді відповідь проста: дуже часто з дитинства у нас закладено певні психологічні травми, які викривлюють наше життя. І тоді виникають проблеми. Це можуть бути різні травми – алкоголізм батьків чи їхнє невдале подружнє життя, недовірливі стосунки з батьками, конфлікти тощо… Насправді травм багато. І коли така людина приходить до священика, він мав би розпізнати її потребу і скерувати до фахівця – найчастіше до психолога чи медика.

– Які проблеми видно найбільше?

– Узалежнення алкоголем. Тут важливий духовний супровід, але також потрібна допомога медика і психолога. Є багато жінок із постабортивними синдромами (а це дуже сильна травма), людей із фізичними вадами, які не можуть переступити певний бар’єр своєї інакшості. І не завжди священик допоможе це вирішити. Попри те, що молитва має велику силу, часто людина потребує не лише її.

– Це зазвичай виявляєте на сповіді?

– Так, тому що люди не навчені розрізняти розмову і сповідь. Сповідь має певні установчі підходи – іспит сумління, жаль за гріхи, сама сповідь, постанова поправитися, покута… У сповіді ми даємо духовну пораду, скеровуємо людину, щоб вона побачила гріх і примирилася з Богом. А коли є інша проблема, то дуже часто сповідь перетворюється на психологічну розмову. За браком часу та іншими канонами ми не можемо дозволити собі таке на сповіді. А люди не навчені просто так приходити до священика на розмову або не мають на це часу, або бояться. Тому якщо я бачу в когось проблему психологічну, то прошу його підійти на розмову в окремий час. Деколи треба, щоб подружжя прийшло вдвох.

– Як люди це сприймають?

– Дуже радо. Бо на сьогодні є більша довіра до священиків, ніж до лікарів чи психологів. А ми, священики, повинні давати людям розуміти, що зустрічі з психологом – це нормально!

– Отож, Ви, священик, поза сповіддю стаєте психологом.

– Доводиться. До того ж, тепер ми будуємо у Страдчі відпустовий центр і плануємо відкрити там кабінет психологічної допомоги, де можна буде отримати консультацію психолога, можливо, того ж священика, який розуміє багато речей і тонкощів людської травми.

– Чому Ви обрали для навчання саме Львівську політехніку?

Тоді, коли я вирішив вступати, у Політехніці відкрили практичну психологію, а це саме те, що мені треба. Однозначно, що вчитися треба ціле життя, але мусиш знати певні ази. Мені було цікаво зрозуміти, де є грань психологічної проблеми і духовних потреб. Хоча все насправді тісно поєднане.

– Як Вам було вчитися?

– Дуже цікаво! Особливо захоплювали практичні заняття, коли ми розігрували сцени, мали різні ролі (наприклад, потерпілого і того, хто проводить терапію). Я міг поділитися і своїм досвідом. Досі звик давати поради людям, які близькі до церкви, до Бога, а тут дізнався, як говорити з тими, хто від таких питань далекий. Також по-іншому побачив студентське життя, адже навчання в семінарії зовсім інше, ніж у світському виші. Там студенти перебувають закрито, можуть вільно виходити за територію лише у визначений час, викладачі до них приходять. А тут студенти ходять по аудиторіях, спілкуються, можуть разом піти на каву й часто мають підробітки.

– А як викладачі й одногрупники сприймали, що в них є студент-священик?

– По-різному. Спершу ніхто цього не знав. Уже виявлялося тоді, коли ми на парах розповідали про свій досвід, переживання в певній тематиці. Чи коли на практичному занятті треба було змоделювати ситуацію й обрати собі певну ділянку роботи. Звісно, мені не випадало обирати щось віддалене, наприклад, кондитерську фірму.

Деякі викладачі, які їздять до Страдча, мене впізнавали. Приємно було, що вони навіть цитують мої проповіді у своїх працях.