Романа Мачишина політехніки вже більше п’яти років знають як хормейстера «Гаудеамусу», народної хорової капели в Народному домі «Просвіта». Втім він ще співає у капелі «Трембіта» і є регентом церковного хору в Комарно. Знайомимося ближче.

– Як Ви себе позиціонуєте в університеті й поза ним?

– Як художній керівник я досить строгий. По-перше, намагаюся побудувати роботу так, щоб люди дотримувалися часових рамок. Для запізнюхів встановлюємо грошові санкції. Кошти йдуть у спільну касу і їх потім витрачаємо на копіювання партитур та на інші потрібні для колективу речі. Крім цього, репетиція починається тоді, як прийде останній хорист, а її тривалість залишається сталою. Тож, щоби не підводити інших і не затягувати репетицію, усі намагаються приходити вчасно. Були такі хористи, що не розуміли, як працювати системно – раз прийшов, двічі – ні, але тепер вдалося зібрати тих, хто знає, навіщо відвідує «Гаудеамус», і робить це за власним бажанням. По-друге, субординацію будую за європейською моделлю: нема звертання до мене по-батькові, лише на ім’я й на «Ви». Це полегшує пошук спільної мови, тим більше, що вікова різниця між мною і хористами невелика – років шість-десять. Поза репетиціями поводимося вільно, як друзі, обговорюємо різні теми. На репетиціях знову повертаюся до амплуа керівника.

– Хор як колектив складається з індивідуальностей. Як знаходите підхід до кожного?

– У кожного хориста є свої особливості характеру, але світогляд подібний. Застосовувати індивідуальний підхід мені не доводиться, бо у нас одна, об’єднуюча мета – співати. Правда, першокурсники потребують особливого підходу, допомоги в адаптації. Та з тими, хто поділяє нашу систему цінностей, працювати легко. Коли прагнеш досягти результату, можна й перегнути палицю у вимогах. Тому якщо відчуваю, що образив когось, то прошу вибачення за жорсткість.

– А якщо хтось не дотягує до поставленої планки через брак природних задатків, проте старається, що тоді?

– Якщо людина чогось хоче й докладає для цього максимум зусиль, то їй усе вдається. Я даю інструмент, як працювати, а працювати мусить сама людина. Бо були ті, хто мав прекрасні голос і слух, але не хотіли працювати, розвиватися й ставати частиною хору.

– Ви такі вимогливі й суворі… Щодо себе теж? Якщо так, то в чому це проявляється?

– Щодо себе – насамперед. Я далекий від точних наук, але щоб знайти спільну мову з хористами, не можу обмежитися знаннями тільки свого фаху. Після консерваторії почав багато читати про все, зокрема й в інтернеті. Дуже цікавлюся психологією, бо знання з неї дуже потрібні в моїй професії – вміння не заставити, а переконати, що щось необхідно зробити. Також, пояснюючи, мушу наводити метафори, які близькі політехнікам, щоб осмислили інформацію швидше й ліпше. Думаю і про вікову градацію, яка зростає. З юними теж треба буде шукати точки дотику.

– Яка музика Вам подобається? Помічаєте смакові зміни?

Відмінності є. Тепер я «фільтрую» те, що має мистецьку цінність, а що ні. Слухаю таких виконавців, які не на слуху. Наприклад, аргентинську співачку Мерседес Соса, манера виконання якої прониклива й не схожа на інших. Або ізраїльську співачку Ясмін Леві – соул у поєднанні з дудуком, вірменським народним інструментом, який у перекладі означає «душа абрикосового дерева», його звучання досі не вдалося точно синтезувати. Її музика допомагала мені пережити особисті негативні емоції. Але загалом я не є меломаном. Не ходжу в навушниках, бо люблю спостерігати й слухати те, що відбувається довкола. До того ж, від ранку до вечора я живу музикою (а музика – це емоції, це завжди стрес), тому настає момент, коли хочеться тиші чи пералаштуватися на іншу діяльність.

– Чим хорове диригування відрізняється від диригування оркестром?

– Якщо брати технічний бік, то відмінності незначні. Хор на станках, а оркестр у ямі чи на кріслах, тому звертання до музикантів буде різним щодо розташування рук диригента в площині. Крім цього, у кожного диригента є своя техніка диригування. Для мене завжди був прикладом Ігор Циклінський, багаторічний керівник дрогобицького хору «Легенда», в якому я співав, коли навчався у Дрогобицькому музичному коледжі ім. В. Барвінського. Він давав вступ, слухав і не використовував велику амплітуду жестів. Я ж її використовую. Це зумовлено тим, що молодий і емоційний, і, по-друге, це аматорський хор і його учасники потребують більшої наочності того, що їм пояснюєш. Згодом я буду диригувати по-іншому, адже, як хтось сказав, диригент починається після 50-ти років, коли є зрілість і більший життєвий досвід.