Катерина Гречин, тижневик «Аудиторія»
Василь Козик

Закон «Про вищу освіту» в освітянському середовищі сприймають неоднозначно. Одним він подобається, інші знаходять у ньому негативні сторони. Цікавимося, що про нього думає завідувач кафедри економіки підприємства та інвестицій ІНЕМ професор Василь Козик.

– Загалом я підтримую Закон, бо це дуже великий крок уперед, – говорить мій співрозмовник. – Вважаю, що він навіть трохи припізнився, адже ми ще в 2003 році підтримали Болонський процес, а в 2005-му Україна стала його повноправним членом. Однак упродовж десяти років ми не дуже «просунулися» в тому напрямі.

– Чому так довго і тяжко йдемо до цього процесу?

– На жаль, не було відповідних зусиль з боку української влади, а вникати в нього самотужки, і тим більше впроваджувати, ніхто не поспішав. Особисто я цим цікавився давно і зрозумів: якщо хочу досягнути успіху в навчанні своїх студентів, то мушу як завідувач кафедри будувати структурно-логічну схему спеціальності, в якій має бути взаємозв’язок між навчальними дисциплінами, і таким чином формувати своє бачення фахівця. Слід взяти до уваги і надзвичайно динамічний сьогоднішній ринок праці. Необхідне розуміння, що нині вже не потрібно (та й не можливо) давати студентові фах «на все життя», і на першому місці тепер – самоосвіта, самопідготовка, а згодом і навчання впродовж життя.

– Як краще адаптувати студента до навчання за кордоном і загалом – до життя?

– Про це докладно йдеться у популярній та поширеній монографії «Болонський процес та нова парадигма вищої освіти» проректора Юрія Рашкевича. Я ж, вивчивши вітчизняний і закордонний ринок праці, побачив, що суспільство через працедавців нині диктує нам свої орієнтири: вони не тільки на «виході» оцінюють нашу роботу, а й задають нам умови «на вході». Саме тому намагаємося максимально наблизити нашого студента до його першого місця роботи: вдома чи за кордоном.

– Як ставитеся до скорочення спеціальностей?

– Дуже позитивно: це треба було робити вже давно. Змінилися галузі знань і спеціальності: вони стали зрозуміліші і наближені до міжнародних класифікацій. Це полегшило процедури визнання кваліфікацій та можливість створення університетських міждисциплінарних програм. Правда, у цьому перехідному періоді це створило масу нерозумінь і незручностей.

– Львівська політехніка видає випускникам свої дипломи. Добре це чи погано?

– Колись ми їх уже видавали з відповідною державною реєстрацією. Сформовані на основі вимог Болонського процесу та нового Закону «Про вищу освіту» навчальні програми, з виписаними за спеціальністю очікуваними компетенціями випускника, будуть тепер реально відображати рівень освітніх послуг у конкретному університеті та дадуть змогу порівнювати заклади, тому це однозначно добре.

– Як нам не загубитися серед інших вищих навчальних закладів України?

– Думаю, що Політехніці загубитися в цьому загалі неможливо, адже вимоги у нас до навчально-наукового процесу доволі високі. До того ж, маємо високі рейтинги, відповідні кадри, школи, визнання в Україні і світі, відповідаємо всім вимогам акредитації. Через скорочення і систематизацію всіх спеціальностей ми й справді наближаємося до європейських стандартів. Тішить, що наші випускники вже стали порівняльними на ринку праці.

– Що освітянам не подобається в Законі?

– Передовсім – нерозуміння того, що так, як було, вже не буде. Необхідно багато працювати, змінюватися самим. Не всі сприймають те, що для надання вченого звання потрібні знання іноземної мови та проходження закордонного стажування. Хоча нині для багатьох це проблема ще й фінансова.

– Як ставитеся до подвійних дипломів?

– Загалом позитивно, хоча дотримуюся того, що маємо йти своїм шляхом, дбати про престиж свого університету, нашого диплома і своєї держави. Зазвичай, на це йдуть найкращі студенти. Так ми свідомо чи несвідомо втрачаємо кадри, адже диплом, який вважаємо другим, насправді стає першим і студенти вже до нас не повертаються. Добре, якби за кордоном вони стали нашим потужним лобі, а згодом, із знаннями й капіталом, поверталися додому. Але наразі так не є. Думаю, ситуацію можна було б змінити, якби навчання в інших країнах стало нашою державною програмою.

– Чи впроваджуєте власні освітні і наукові програми?

– Таку програму в інституті і на кафедрі ми вже розробили і доводимо її до вимог Болонського процесу. Нові навчальні програми формуємо з урахуванням нинішнього дня. В університеті ж особливо маємо подбати про технічні спеціальності, які впливають на зростання економіки. Ми, на жаль, зупинилися в індустріальному суспільстві, хоча надворі – постіндустріальне суспільство, в якому переважають сфери послуг та інформаційних технологій. Студенти не повинні заучувати старі технології, а бути постійно у пізнанні свого фаху, зокрема через віртуальний простір. Відтак, життя ставить підвищені вимоги й до викладача, який повинен мати достойну зарплату, а не думати над тим, де ще можна заробити грошей. На жаль, нині ситуація з тим у нас вкрай проблематична.